1. Варязькі шляхи
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Коли поляни ще по горах над Дніпром
Окремими оселями сиділи,
Через Дніпро перевозив пором,
А від варягів аж у грецький край
Туди войовники шляхів собі гляділи.
І йшов понад Дніпром від греків шлях,
В версі ж, де для плавби Дніпро нездалий,
До Ловоті-ріки тягли на волоках,
А з Ловоті в Ільмерь, велике озеро, впливали.
Із того ж озера тече Волхов-ріка,
В велике озеро Нево вона втіка.
А з того озера крізь горлище просторе
Вона вливається в Варязьке море.
Тим морем можна доплисти до Риму,
А з Риму морем аж до Царгорода,
А з Царгорода в літо або в зиму
В Понт-море, у яке й Дніпро вливає воду.
А виплива Дніпро з Бокова лісу,
І к півдню своїми струями намагає;
Тече Двіна з того самого лісу,
На північ води ті болотяні вливає;
На схід іще з того самого лісу
Велика Волга шлях свій водяний верстає,
І сімдесятьма гирлами грязькими
В Хвалинське море води ті вливає.
От так і руське плем’я стародавнє,
З таємного почавшися гнізда,
В три сторони пішло, в три гилі розвилось розвилося,
Як та велика лісова вода.
По водах тих з Русі три шляхи йдуть:
По Волзі до болгар, хвалисів та на схід,
Двіною до варяг, до Риму, в Африку,
Дніпром у Грецію, в старий Афетів рід.
А в море те Дніпро трьома гирлами ллється,
І море теє Понт в нас Руським морем зветься.
Писано д[ня] 5 цвітня 1914.
Літописний текст сього переказу, що своїм походженням, без сумніву, сягає сьомого століття по Христі і вказує вже тоді варягів як постійних періодичних гостей руської землі, виглядає (наведеного в передмові видання ст. 5 – 6) ось як:
Поляномъ же живущим особ по горамъ симъ,
И бѣ путь из Варягъ въ Грѣкы
И изъ Грѣкъ по Днепру,
И вѣрхъ Дніпра волокъ до Ловоти,
И по Ловоти вныти въ Илмерь, озеро великоє.
Из него же озера потечеть Волховъ
И втечеть в озеро великоє Нево,
И того озера внидет оустьє в море Варяскоє,
И по тому морю внити доже и до Рима,
А от Рима прити по тому же морю къ Цсрюграду,
И от Царяграда прити в Понтъ море,
В неже втечет Днѣпръ рѣка.
Днѣпр бо течеть изъ Воковского лѣса,
И потечеть на полудни;
А Двина изъ того же лѣса потечет
И идеть на полуночьє
И внидет в море Варяскоє.
Ис того же лѣса потечеть Волга на въстокъ,
И въ[те]чет седъмьюдесятъ жерелъ
В море Хвалінскоє.
И вътечет седъмьюдесятъ жерелъ в море Хвалінскоє.
Тѣмь же из Русі можеть ити по Волзѣ
В Болгары и въ Хвалисы,
И на въстокъ доити въ жребий Симовъ;
A по Двинѣ въ Варягы, а изъ Варягъ и до Рима,
От Рима же и до племени Хамова.
А Днепръ втечет в Пантескоє море
Треми жерелы, иже море словеть Рускоє,
По нему же оучилъ стый Андрій,
Аплъ и братъ Петровъ.
Рядки 26 і 29 сього оповідання натякають на поділ землі між потомствами трьох синів Ноєвих, Сіма, Афета й Хама, при чім у жеребі Сіма вичислено ряд народів Передньої (Західної) Азії, а в Хамовім – народи Африки. Сей реєстр народів (ст. 55 нашого літопису) взяв його редактор у половині XI в. з грецького хронографа Георгія Амартола. Можливо, що й натяки на ті жереби у вказаних рядках треба вважати пізнішими додатками до старшої, вже письмом закріпленої традиції до старшого, вже письмом закріпленого переказу.
Писано д[ня] 1 мая 1914.
Примітки
1. Варязькі шляхи. № 403, арк. 1 – 2 зв. (за архівною пагінацією олівцем у нижньому правому куті сторінки), автограф; № 404, с. 1 – 7 (за архівною пагінацією олівцем у нижньому правому куті сторінки), писарська копія з правками І. Франка.
Болгари – йдеться про болгар, чи булгар волзько-камських, середньовічні тюркомовні племена, які жили в степах Приазов’я та Волзько-Донського межиріччя. Булгарський племінний союз – Велика Булгарія – розпався під ударами хозар. Частина булгар в VII ст. пішла на Дунай, де була асимільована місцевими слов’янами, ставши одним із компонентів південнослов’янського народу болгар. У X ст., після розгрому Хозарського каганату київським князем Святославом Ігоревичем, на Волзі утворилася феодальна держава Булгарія. Спадкоємцями булгарської культури є казанські татари і чуваші.
Хвалиси – давньоруська назва Хорезму (звідси і Хвалиське, або Хвалинське, море – тепер Каспійське), давнього массагетсько-аланського об’єднання в пониззі Амудар’ї і його населення.
Афетів рід – за біблійною легендою, по розподілі землі Ноєвому сину Афетові (Іафетові) дісталися «полунощныя страны и западныя». На цій підставі його вважали родоначальником народів півночі і заходу Європи, в тому числі й слов’ян.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 13 – 15.