18. Подорож Ольги до Царгорода (р. 955)

Іван Франко

Іде Ольга до грецького краю,

Прибуває аж до Царгорода.

Був тоді царем у Царгороді

Константин, син Льва, багрянородний.

Він побачив красоту княгині

І почув, що мудра вона дуже,

І, поговоривши з нею довго,

Подивляв її великий розум.

І промовив в захваті до неї:

«Гідна ти, княгине, в сьому місті

Буть царицею при моїм боці».

Зміркувала його намір Ольга

І сказала до царя рішучо:

«Царю, досі я живу в поганстві.

А як хочеш, щоб я охрестилась,

Сам держи мене ти до хрещення,

А як ні, то не хрещусь ніколи».

Радо грецький цар пристав на теє,

Охрестив її враз з патріархом.

І як прийняла вона хрещення,

То почула радість превелику,

Просвітилася душею й тілом, –

Патріарх повчив її про віру.

І так мовив патріарх до неї:

«Будь благословенна ти, княгине,

Між усіми руськими князями

За те, що ти світло полюбила,

За собою пітьму полишила!

І будуть тебе благословляти

Руські люди, діти їх і внуки

Аж у найпізніші покоління».

Говорив їй патріарх багато

Про церковнії закони, пости,

Молитви, служби та милостині,

Чистоту тілесну та душевну.

Слухала навчання того Ольга,

Стоячи та голову склонивши,

Слухала й приймила все до себе,

Наче губка, що всисає воду.

А як патріарх скінчив навчання,

Поклонилася йому княгиня

І рекла: «Твоїми молитвами,

О владико, бог мені поможе

Зберегтися від сітей ворожих».

Пройшло мало часу по хрещенню,

І покликав цар її до себе

І сказав їй: «Руськая княгине,

Я хочу тебе за жінку взяти».

А вона на теє відповіла:

«Як же ти візьмеш мене за жінку?

Сам же до хреста мене держав ти,

Тому й стала я тобі дочкою.

А ти ж знаєш, ваш закон боронить

Дочку батькові за жінку брати».

З дива скрикнув цар: «Та й хитра ж Ольга,

Що й мене, царя, перехитрила».

В ласці він пустив її додому,

Дарував їй дари пребагаті,

Срібло, злото, дорогії шати,

Ще й до того всякую посуду.

Писано д[ня] 13 цвітня 1914.

Вона ж, маючи вже від’їздити,

Іще раз зайшла до патріарха

І просила поблагословити

На дорогу й на життя домашнє.

«У поганстві ще живе народ мій,

І поганства ще мій син держиться, –

Тож благослови мене, щоб бог наш

Хоронив мене від всього злого!»

Рік до неї патріарх на теє:

«Вірна доню, не теряй надії!

У Христову віру ти хрещена,

У Христову силу облечена.

Як охоронив наш бог Єноха

Між пропащим людом до потопи,

Як зберіг потім з синами Ноя

В ковчезі від заливу страшного,

Авраама від Авімелеха,

Лота серед содомлян розпусних,

І Мойсея від рук фараона,

І Давида від злоби Саула,

Як зберіг трьох молодців від печі

І Данила в ямі межи львами,

Збереже й тебе так від напасти,

Не дасть у ворожі сіті впасти».

Так благословенна патріархом

Вона мир в душі своїй почула

І через бурхливе Чорне море

Супокійно у свій край прибула.

Дописано д[ня] 5 мая 1914.

Літописне оповідання про гостину Ольги в Царгороді (ст. 45 – 48) виглядає ось як:

Иде Олга въ Грѣкы, и приде к Цсрьграду .

И бѣ тогда цсрь Костянтинъ, снъ Леонтовъ.

И видѣвъ ю добру сущю лицем и смыслену велми,

И оудиви ся цсрь разуму єя бесѣдова к неи и рекъ єи:

«Подобна єси црствовати в городѣ семь с нами».

Она же разумѣвши и рече к црю: «Азъ погана єсмо!

Да аще мя хощеши крстити, то крѣсти мя самъ,

Аще ли (ни), то не крщу ся».

И крсти ю црь с патриархом.

Просвѣщена же бывши радоваше ся душею и тѣломъ.

И пооучи ю патриархъ о вѣрѣ.

И рече єи: «Блгсвена ты єси в руськыхъ князехъ,

Я ко възлюби свѣтъ, а тму остави.

Блгсвити тя имуть снове рустии

И въ послѣдний родъ внукъ твоихъ».

И заповѣда єи о црковнемъ оуставѣ,

Далі в літопису ідуть слова: «и млтвѣ и постѣ», в рукопису їх немає. Чи це свідоме вилучення, чи механічний пропуск І. Лизанівського, не помічений І. Франком, сказати важко. – Ред.

И о млстини и о въздѣржании тѣла чста,

Она же поклонивши главу стояше,

Аки губа напаяєма, внимающи оученью.

И поклонивши ся патриарху глаше:

«Млтвами твоими, влдко,

Да съхранена буду от сѣти неприязнены».

Бѣ же имя єи наречено въ крщении Олена,

Яко же и древняя црца, мти великого Костянтина.

И блгви ю патриархъ и отпусти ю.

И по крщении призва ю цсрь

И рече єи: «Хощю тя поняти женѣ».

Она же рече: «Како мя хощеши поняти,

А крѣстивъ мя самъ и нарекъ мя дщерь

А въ крстьянѣхъ того нѣсть закона,

А ты самъ вѣси (яко не поняти дщерь отцу)».

И рече цсрь: «Переклюка мя Олга!»

И вдасть єи дары многы, золото и серебро и паволокы,

(И) съсуды разноличныя,

И отпусти ю, нарекъ ю дщерь себѣ.

Она же хотячи домови, приде къ патриарху

Блгсвения просящи на домъ.

И рече єму: «Людиє мои погани, и снъ мои. [Блгслви мя],

Да бы мя Бъ съблюлъ от вьсякого зла!»

И рече патриархъ: «Чадо вѣрноє!

Въ Хса крѣстила ся єси

И въ Хса облече ся, и Хсъ съхранить тя.

Яко же съхрани Єноха в пѣрвыя роды,

Потомъ Ноя в ковчезѣ, Авраама от Авімелеха,

Лота от Содомлянъ, Моисѣя от фараона,

Двда от Саоула, три отрокы от пещи

И Данила от звѣрии, тако и тебе избавить

От неприязнии и сѣтии єго».

И бла[го]слови ю патриархъ,

И иде с миром в землю свою, и приде къ Києву.

До цього місця в рукопису № 403 було додано таку примітку, згодом викреслену, очевидно, І. Франком: «Далі в тексті вставка редактора:

«Се же бысть яко и при Соломони: приде цсрца Єфиопьская слышати хотящи мдрсть Соломоню, многу мдрсть видѣти и зънамения. Тако и си блаженая Олга искаше добрые мдрсти бия. Но она члвцьскыя, а си божия. Ищющи бо премдрости обрящют премдрость: на исходищихъ поєть ся, на путехъ же дѣрзновение водит, на краихъ же стѣнъ забралныхъ проповедает ся въ вратъхъ же градныхъ дерзающи глть, єлико бо лѣтъ незлобивий дѣржат ся по пьравду».

На цьому в рукопису цитата уривається. Ось її закінчення за Іпатіївським літописом (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 50 – 51):

«И си бо от възвраста блженая Олена искаше мдрстью что єсть луче всего въ свѣтѣ семь. И налѣзе бисеръ многочѣньныи єже єсть Хсъ. Рече бо Соломонъ: «Желанье блговѣрныхъ наслаждеть дшю. И приложиши срдце своє в разумъ. Азъ бо любящая мя люблю. А ищющии мене обрящють мя. Ибо Гсь рече: «Приходящего къ мнѣ не иждену вонъ».

Писано д[ня] 7 цвітня 1912 р.

Отсе літописне оповідання, хоч обставлене живими та дотепно зложеними подробицями, має проти своєї історичної правдивості свідоцтво того самого візантійського цісаря та визначного письменника Константина Порфирогенета, що буцімто хрестив її.

Примітки

№ 403, арк. 73 – 78 зв., арк. 73 – 74 (переспів), 7 (коментар) – автограф, арк. 75 – 77, 78 зв. (коментар та реконструкція) писані рукою І. Лизанівського, з правками та дописками І. Франка, арк. 77 зв. – вставка рукою І. Франка до арк. 77, частина тексту реконструкції на арк. 77 стосується наступного оповідання; № 404, с. 213 – 223, писарська копія автографічної частини відповідного тексту з рукопису № 403.

Константин VII Багрянородний, Порфирогенет (905 – 959) – візантійський імператор і письменник, автор твору «Про управління імперією», що є важливим джерелом з історії Візантії та причорноморських слов’ян.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 84 – 89.