4. Три брати, основателі Києва

Іван Франко

Коли ще поляни окремо жили

І кождий у свойому роді панами були, –

Були поміж ними також три брати,

Яким тоді рівних не міг би знайти.

Один звався Кий, а другий звався Щек,

А третьому було Хорив ім’ярек;

Іще ж і сестра в них дорідна була,

Що «Либідь» ім’я від братів прийняла.

І перший з них Кий на горі тій осів,

Де нині ще видно вивіз Боричів,

А Щек на горі, що зовуть Щекавиця,

Хорив на другій, що зовуть Хоривиця.

Ті гори ровами вони повкріпляли,

На них городок із дерев збудували,

По старшому брату Києвом назвали.

А довкола того городка малого

Ліси та бори величезні були;

Брати ж, люди мудрі, на промисли вдатні,

Стрілецтвом собі й звіроловством жили.

Жили вони літ так чи мало, чи много,

Аж випало так, що для лиха грізного

Поляни все плем’я на вічо зтрубили,

Найстаршого Кия князем ізробили.

З його князювання одна лиш пригода

Лишилася в тямці руського народа,

Що Кий, певно з військом, не в любу гостину

Дійшов аж до брам Царгорода.

Була й там пригода, – не взяв Царгорода,

Та дари багаті дістав від царя;

Се вперве, мабуть, тоді руська зоря

Засяла над гніздищем грецького рода.

А як з Царгорода назад він вертав,

Десь там над Дунаєм він табором став,

І дуже сподобалось місце йому,

І він городок там малий збудував.

Бажав там осісти із родом своїм,

Та не допустили туземці зовсім;

Та пам’ять його й дотепер заховали,

Бо те городище Київець назвали.

Писано д[ня] 5 цвітня 1914.

Літописне оповідання про початок державного життя в Київській Русі виглядає ось як (ст. 7 – 8):

Поляномъ же живущим о собѣ

И владѣющимь роды своими,

Яже и до сея братья бяху Поляне,

И живяху кождо съ родом своимъ,

На своихъ мѣстахъ, володѣюще кождо родом своимъ, –

И быша 3 брата, єдиному имя Кии,

А другому Щекъ, а третьєму Хоривъ,

И сестра ихъ Лыбѣдь.

И сѣдяше Кии на горѣ кдѣ ннѣ оувозъ Боричевъ,

А Щекъ сѣдяше на горѣ, кдѣ ннѣ зовет ся Щековица,

А Хоривъ на третьєй горѣ,

Отнюду же прозва ся Хоривіца.

Створиша городокъ во имя брата ихъ старѣишаго

И наркоша и Києвъ;

И бяше около города лѣсъ и боръ великъ,

И бяху ловяще звѣрьє.

Бяхуть бо мудри и смыслени,

И нарицаху ся Поляне,

От нихъ же суть Поляне Кияне

И до сего дни.

Инии же не вѣдуще ркоша,

Яко Кии єсть перевозникъ быс, –

Оу Києва бо перевозь бяше тогда

Съ оноя страны Днепра.

Тѣмь глаху на перевозника: «Києвъ».

Аще бы былъ перевозникъ Кии,

То не бы ходилъ къ Цсрюграду,

Но сии Кии княжаше в роду своєм.

И приходившю єму къ цсрю, (которому) [Сього слова в р[укопису] нема], не свѣмы,

Но токмо о семъ вѣмы, якоже сказають,

Якоже велику честь приялъ есть от цсря, –

Которого – не вѣмъ, а при которомъ приходи цсри.

Идущю же єму опять, приде къ Дунаєви,

И възлюби мѣсто и сруби городокъ малъ,

И хотяше сѣсти с родомъ своимъ,

И не даша єму близъ живущии.

Києви же прішедшю въ свои городъ Києвъ,

Ту и сконча животъ свои;

И брата єго Щекъ и Хоривъ,

И сестра ихъ Лыбѣдь ту скончаша ся.

Отсе оповідання дійшло до нас у досить неповнім і поплутанім виді; зерна старої історичної традиції помішано з половою пізніших дописок, вставок і сумнівів. Такими пізнішими дописками можна вважати рядки 3 – 5, 19 – 20, у яких знаходимо характерний для пізнішого редактора вислів «и до сего дни» і рядки 37 – 38 із слова в нотці з тим самим характерним висловом. Виразом пізніших сумнівів про походження назви Києва та характер його основника можна вважати рядки 21 – 28, де пізніший редактор полемізує з тим поглядом, буцімто Кий був перевізником на Дніпрі і буцімто назва «Київ» значила первісно «Київ перевіз». Тому поглядові протиставить редактор літопису відомий йому, хоч недокладно, факт про похід Кия на Царгород і його поворот через Болгарію, що тоді ще не була заселена болгарами.

Писано д[ня] 2 мая 1914 г. Писано д[ня] 9 цвітня 1914.

Пам’ять нападу Кия на Царгород, на мою думку, в’яжеться з установленням у Царгороді празника положення ризи богородиці в храмі на Влахернах на д[ень] 2 липня. Що встановлення того празника не можна в’язати з чудесним відбиттям нападу Аскольда й Діра в р. 863, видно хоча би з того, що той напад був відражений д[ня] 25 червня (гл. «Полный месяцеслов Востока», Владимир, 1901, 4, VI, ст. 248). Не завважено досі, мабуть, що перший напад слов’ян на Царгород, і то не з моря, а з суходолу, стався ще в р. 626 за царя Гераклія і що ті слов’яни прийшли під командою кагана аварів із-за Дунаю, отже, з теперішньої Румунії, заселеної тоді потомками антів та скіфів, у яких можемо бачити наших одноплеменників (пор. Chronicon P(T)aschule в виданні грецької патрології Міня, т. 92, ст. 1007 – 1015).

Вертаючи до ризи богородиці, скажу, що її, по мінейному оповіданню (рукописна збірка о. Петрушевича у Львові, ч. 57 і 67), принесли з Назарета два царські бояри Гальсгій і Кандід, а за панування царя Льва Великого (457 – 474), який у р. 469 збудував для неї величний храм на Влахернах, маєтності обох бояр (пор. хронограф Амартола, ст. 512 – 3). Автор мінейного оповідання пише далі ось що:

«По тім жили ми добре і не знали ніякого страху від війн ані ніякого нападу. Але, невважаючи на всю нашу радість і веселість, ми не були гідні заховати її добрим життям. І нараз наша радість і веселість перемінилася на смуток та на різні скорботи з божого допусту, на кару для нас та на те, аби спонукати нас відвернутися від злого життя. В один час припав на нас один страшний очищений (? може, огняний) меч, що міг розвалити весь світ. Повість про се записана в інших книгах, але ми, полишаючи се на боці, вернемося до нашого оповідання.

Бо коли всі місця довкола міста поплюндрували войовники і цар покинув свою палату та, одягнений у просту одіж, пробував, лежачи на землі, в церкві св. Богородиці, що називається Єрусалим, біля Золотої брами внутрі міських мурів, і трудився, щосили молячися та постячи, і з слізьми та з плачем ходив по всіх церквах богородичних, молячися, аби ми збулися видимої загибелі, не забув бог ущедрити нас, але, держачи в гніві своїм ласку свою, не відняв від нас милості своєї, але показав нам, що все має в своїй власті і рукою своєю водить усе, як сам хоче. Бо коли войовники почали грабити та плюндрувати всі місця перед містом, їздячи попри мури, грабили святі церковні знаряди і все інше, тоді міщани подумали, що вони не подоба, аби войовники забрали всі золоті та срібні речі, що були в церкві св. Богородиці на Влахернах. Треба знати, що Влахерни були передмістям Константинополя й лежали поза обмуруванням властивого міста».

Дальше оповідання говорить про перенесення ризи богородиці з церкви на Влахернах до церкви св. Софії, але не згадує нічого про варварський напад і про те, що сталося з напасниками. В другій редакції сього оповідання сказано коротко й очевидно з пропуском підмета: «Єгда оубо пришедши (хто?) рассыпа ратных (акы) прах, въздше нам слнце бжіимъ млсрдством».

Мова, очевидно, про якусь, чудом або не чудом доконану розтіч ворожих войовників, які в іншім місці сього оповідання називаються варварами. В оповіданні не подано назви царя, при якім сталася та подія, але з наведених тут подробиць виходить ясно, що напад був доконаний із суші, а не з моря, так що про напад Аскольда й Діра в р. 866 тут не може бути мови. Автор мінейного оповідання покликається на інше писане, докладніше оповідання про сей факт; можливо, що те інше оповідання віднайдеться, коли увага спеціалістів буде звернена на можливість віднайти свідоцтво про сухопутний напад русів на Царгород перед Аскольдом і Діром.

Писано д[ня] 4 мая 1914 р.

Примітки

№ 403, арк. 8 – 10, автограф; № 404, с 29 – 43, писарська копія з правками І. Франка, на с. 35 дописка І. Франка, на с. 43 дата, проставлена рукою І. Франка.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 21 – 25.