21. Із Святославової молодості (рр. 964 – 967)
Іван Франко
Як доріс Святослав і вже мужем він став,
То вояків хоробрих до себе збирав,
Бо і сам був хоробрий і легкий в ходу,
Бігав, мов леопард, по звіринім сліду.
Много війн [він] творив, щоб збільшити свій край,
А у війнах старий мав вояцький звичай:
Ні возів, ні котлів не возив із собою,
Щоб не мати завад у завзятому бою.
Не варили там м’яса в негоду війни,
Але тонко порізавши чи воловину,
Чи звірячеє м’ясо, чи навіть конину,
Лиш на вуглях пекли й наїдались вони.
І не мав Святослав ні шатрів, ні коврів;
Як їздою та боєм удень він нагрів,
Клав під голову ніччю сідло; так таки
Поводились і інші при нім вояки.
А як мав із сусідом війну починать,
Слав до нього послів і велів сповіщать:
«Хочу вийти на вас». І давав йому час
Приготовить потрібний для бою запас.
Так пішов на Оку та на Волгу-ріку
І найшов в’ятичів там і річ не тяжку.
«Кому дань даєте?» – він у них запитав,
І такую від них відповідь він дістав:
«Десь колись власний князь був у нас, та помер;
Без князів живемо ми вже не відтепер;
Нас хозарськая сила у руки забрала, –
Їм ми дань платимо по шелягу від рала».
Їм сказав Святослав: «Не гаразд се й не лихо.
Відтепер сам від вас тої дані я жду;
Ви ж спокійно живіть і держітеся тихо,
А з хозарами сам я рахунок зведу».
Через рік Святослав час і військо знайшов,
Спорудивши як слід, на хозар він пішов;
Чи мала, чи велика була там війна,
Святославу побіду дала теж вона.
Проти нього хозарський сам рушив каган,
Була битва, та де, се невідомо нам;
Побідив, як ждать було слід, Святослав,
З міст хозарських одно, Білу Вежу зайняв.
Під Кавказ перейшов за хозарські пороги,
Ним були завойовані яси й касоги, –
Чи коротко, чи довго в тім поході був,
А під зиму таки в Київ він повернув.
Чи добро було в’ятичам під Святославом, чи лихо,
Годі знать; та, здається, не всиділи тихо,
Бо на другий рік знов їм поніс [він] війну
І вже тяжчу на них наложив данину.
А за рік собі клопоту сам напитав;
За Дунай на болгар поспіша Святослав.
Не великий був труд тих болгар воювать:
Одним махом узяв міст їх вісімдесять.
Взяв і город у них головний він, Предславу;
Там засів і почав князювати на славу,
Притишив між болгарами й греками свар,
Брав, однако, від греків дань і від болгар.
І хто зна, як би довго він там панував,
Якби з дому тривожную вість не дістав;
А була се неждана, негадана вість:
Загрозив його Київ непрошений гість.
Писано д[ня] 14 цвітня 1914.
Під р. 964 – 5 найстаршого літопису (фотолітограф[оване] вид[ання] Іпатського кодексу, ст. 48) міститься перша в тім літопису характеристика князя, яких у наших старих літописах стрічаємо не мало. Ся перша характеристика визначається немалою літературною стійністю та, окрім того, має значну історичну вартість. Ось вона в віршованій формі:
Князю Стославу възрастьшю и възмужавшю
Нача воя съвокупляти многы и храбры.
Бѣ бо самъ хоробръ и легокъ,
Хожда акы пардусь воины многы творяше.
Возъ бо по себѣ не возяше, ни котла, ни мясъ варя,
Но по тонку изрѣзавъ конину или звѣрину,
Или говядину на оугълехъ испекъ ядяше.
Ни шатра имяше, но подъкладъ постилаше,
А сѣдло въ головахъ (кладяше).
Тако же и прочии вои єго вси бяху,
И посылаше къ странам гля: «Хочю на вы ити».
И иде на Оку рѣку и на Волгу,
И налѣзе Вятичи и рече имъ: «Кому дань даєте?»
Они же ркоша: «Козаром по шелягу от рала даєм».
[Дальша часть оповідання під р. 965]
Иде Стославъ на Козары. Слышавше же Козаре
Изыдоша протїву съ княземъ своим каганомъ,
Далі в літопису ідуть слова; «и съступиша ся битъ», в рукопису № 403 їх немає. Чи це свідоме вилучення, чи механічний пропуск І. Лизанівського, не помічений І. Франком, сказати важко. – Ред.
И бывши брани межи ими. Одолѣ Стославъ Козаромъ,
И городъ ихъ Бѣлу Вежю взя.
И Ясы побѣди и Касогы, и приде къ Києву.
Далі в літопису (Полное собрание русских летописей, т. 2, с. 53) йде такий уступ, відтворений І. Франком у переспіві, але опущений у віршовій реконструкції староруського тексту: «Иде Стославъ на Дунай на Болгары. И, бившимъся, одолѣ Стославъ Болгаромъ, и взя городовъ 80 по Дунаю, и сѣде княжя ту въ Переяславци, ємля дань на Грѣцѣхъ». – Ред.
Щось, немов літературне наслідування сеї похвали князю Святославу, опертої, як видно вже з самої її форми, на добрій історичній традиції, маємо в похвалі галицькому князю Романові, що заховалася на початку Галицько-Волинського літопису під р. 1201 і являється книжницькою переробкою похвали Святославу, значно розводненою супроти первовзору, та далеко менше стійною з історичного погляду. Навіть синтаксично вона збудована досить недоладно, немов пришпилена пізнішим редактором до розпочатого й недокінченого речення.
Виглядає вона ось як: «По смерти же великого князя Романа, приснопамятнаго самодержьца всея Руси, одолѣвша всимъ поганьскымъ языкомъ, оума мудростью ходяща по заповѣдемъ божимъ» – се виглядає як стилізація книжника, вихованого в традиціях самодержав’я і в привичці до ненастанних війн із татарами, про що в Червоній Русі за часів Романа не могло бути ані мови. Далі йде проба віршованої похвали, що синтаксично не в’яже[ть]ся з попереднім недокінченим реченням:
Оустремилъ бо ся бяше на поганыя яко и левъ.
Сердитъ же бисть яко и рысь,
И губяше я яко и крокодилъ,
И прехожаше землю ихъ яко и орелъ,
Храборъ бо бѣ яко и туръ.
Ревноваше бо дѣду своєму Мономаху,
Погубившему поганыя Измалтяны
[Летопись по Ипатскому списку. Издание Археографической комиссии, Санктпетербург, 1871. 8°, ст. 479 – 480].
Далі словами «рекомыя Половци» ся похвала нав’язує до пісні про половецького співака Оря, одної з найкращих пам’яток староруського віршування, яка щасливим випадком заховалася якраз у сьому місці, а своїм походженням, належить до початку XII в.
Писано д[ня] 8 – 9 цвітня 1912 р.
Примітки
№ 403, арк. 83 – 87, арк. 83 – 84 (переспів) – автограф, арк. 85 – 87 (коментар і реконструкція) писані рукою І. Лизанівського, з правками і дописками І. Франка; № 404, с. 238 – 243, писарська копія переспіву.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 93 – 96.