3. Обри й дуліби

Іван Франко

Коли без князів ще слов’яни жили,

Між іншими й обри на край їх найшли.

З Іраклія військом вони воювали

І мало самого царя не спіймали.

Вони ж із слов’янами війни водили, –

Тоді ж і дуліби в ярмі їх ходили.

Говорить переказ, яке вони там

Насилля робили дулібським жінкам.

Як обрину їхать потреба була,

Не дав запрягать ні коня, ні вола.

Три, штири, п’ять жін у телігу впрягти

Велів собі обрин, так себе везти.

Були ж тії обри великого росту,

Розумні й гордячі, жили не попросту,

Та вигибли всі в час не дуже малий,

І ні один з них не лишився живий.

Без нащаду згиб увесь рід їх хоробрий,

Лиш в руськім народі й донині жива

Про них поговірка зовсім не нова:

«Погибли, як обри».

Писано д[ня] 6 цвітня 1914.

Отсе оповідання, вставлене в нашім літописі в неозначений час по смерті Кия, Щека і Хорива, належить правдоподібно до давнішого часу, на що вказує згадка про грецького царя Іраклія, який панував у р. 610 – 641. У нашім літописі се оповідання виглядає ось як (ст. 9):

В си же времена быша и Обре,

Иже воєваша на цсря Ираклия,

И мало єго не яша.

Си же Обри воєваша на Словѣны

И насильє творяху женамъ дулѣбьскымь.

Аще поѣхати бяше Обрину,

Не дадяше въпрячи коня ни волу,

Но веляше въпрячи 3 или 4, или 5 женъ въ телѣгу,

И повести Обрина

[До тих слів первісного тексту додано ще й зайву, мабуть пізнішу, дописку: «И тако мучаху Дулѣбы»].

Бяху бо Обри тѣломъ велицѣ,

А оумомъ горди. И потреби я Бъ,

И єсть притча в Руси и до сего дни:

«Погибоша аки Обри,

Ихъ же нѣсть ни племене, ни наслѣдка».

Нема сумніву, що перші 3 рядки сього оповідання додав від себе редактор літопису, який із грецького джерела знав про війну аварів із візантійським цісарем Гераклієм, про яку в хронографі Георгія Амартола під р. 619 читаємо ось що:

«Прийшли до цісаря авари, просячи його, аби дав їм спокій. Цісар прийняв їх і визначив їм місце побуту коло Гераклеї та вислав їм своїх урядників, аби вдержували між ними лад. Та вони, маючи лихі замисли в своїх серцях, зараз повбивали всіх цісарських прихильників. «Ади, тепер цісар і всі його скарби в наших руках!» І не гаючися довго, вони зайняли місто. Та промислом чоловіколюбця бога, що спасає тих, що серцем хиляться до нього, цісар ледве потайно втік до Візантії, уйшовши їх погоні. Вони ж, гнавшися за ним досить далеко, та не вбивши його, повоювали цілу околицю і, бушуючи по Фракії, вимордували 10 тисяч мужів і жінок і вернулися в свої осідки» [Ученые записки второго отделения императорской Академии наук, книга VI. Санктпетербург, 1861. Хронограф Георгия Амартола, греческий подлинник, приготовленный к изданию Э. Г. фон Муральтом, 1859, ст. 562].

Де були ті осідки в ту пору, не знаємо, але варто зазначити, що се не був перший напад аварів на Фракію. Першу згадку про аварів у тім самім джерелі маємо під р. 590 – 91, де читаємо, що каган аварів напав на Фракію в часі панування цісаря Маврикія і знівечив багато полків грецького війська (ст. 554). Другий напад аварів на Фракію, коли вони побили дві грецькі армії, був у р. 607 при цісарі Доці (ст. 562), третій, описаний вище, при цісарі Гераклії в р. 613 (ст. 565 – 6), а четвертий при тім самім цісарі в р. 626 (ст. 567 – 8).

У всіх тих нападах на Фракію авари побивають греків, і ніде не згадано про їх пораження. Про місце їх осідку також нема згадки, але можемо догадуватися, що вони жили постійно над долішнім Дунаєм у теперішній Болгарії. В такім разі наше літописне оповідання про довший побут аварів на нашій землі, в осідках дулібів, себто в теперішній Східній Галичині, сягає другої першої половини VI віку нашої ер[и]. Яке сильне враження мусив зробити побут аварів на наших предків, можна догадатися хоч би з того, що в пам’я[ті] нашого народу зберігся й досі слід літописного оповідання, хоч і в зміненій формі.

Наші люди, – говорю про Дрогобицький повіт, – у часі польського повстання 1863 – 4 [р.] поговорювали між собою, буцімто польські шляхтичі відгрожувалися руським селянам: «Чекайте! Як буде Польща, то ми будемо вашими чоловіками орати, а жінками волочити».

Літописна приповідка «погибоша акы обры» може відноситися до часу коло р. 900, коли іменем аварів у західноєвропейських джерелах називаються вже угри, що зайняли їх місце в теперішній Угорщині [Monumenta Germaniae historica, ed. 9. H. Pertz. Hannoveriae, 1826, с. 415. Докладніше про се написано в моїй розвідці «Придунайські слов’яни VI – VII віків».].

Примітки

№ 403, арк. 6 – 7 зв., автограф; № 404, с. 19 – 27, писарська копія з правками І. Франка, на с. 21, 27 дописки й помітки І. Франка.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 18 – 21.