16. Ольжина помста (р. 945)
Іван Франко
Була Ольга, жінка Ігорева,
В Києві із сином Святославом,
Що ще був дитиною малою,
А опікуном його був Асмуд,
І при них був Свінельд-воєвода,
Що мав Мстишу, сина єдиного.
І рекли до себе деревляни:
«Се князя їм руського убили!
Візьмемо ж його княгиню Ольгу,
Візьме Мал, наш князь, її за жінку,
Візьмем з нею також Святослава
Й зробимо з ним, що нам до вподоби».
І післали тоді деревляни
Визначних мужів своїх до Ольги,
Числом двадцять човнами послали,
Під Боричевом пристали човни.
І донесено як стій до Ольги,
Що прийшли до неї деревляни,
І позвала їх до себе Ольга
І рекла: Вітайте, добрі гості!»
І рекли до неї деревляни:
«Ось до тебе ми прийшли, княгине!»
Відповіла Ольга: «Ну, скажіте,
Чого ради ви прийшли до мене?»
А на се сказали деревляни:
«Нас прислала вся земля деревська
І веліли нам тобі сказати:
«Мужа твого ми гуртом убили,
Бо був муж твій, наче вовк той хижий
Мучив нас рабунками й розбоєм.
Не бувало в нас князя такого,
Бо князі в нас добрі все бували,
За деревську землю добре дбали,
Мов пастух худобу, розпасали».
От тому то й нам переказала
Земля наша по нараді спільній:
«Йди за нашого князя, за Мала,
Щоб усім нам матір’ю ти стала».
А на те відмовила їм Ольга:
«Любе та приємне ваше слово!
Мужа мого вже не воскресити.
Та вас хочу завтра всіх почтити.
А сьогодня йдіть у свої човни
І лягайте в них і веселіться!
А як завтра пришлю [вас] покликать,
Знайте звичай, вийти не спішіться!
Відкажіть тим, що вас кликать будуть:
«Вашу ми засватали княгиню,
То й не личить нам на конях їхать
Ані пішки відси йти до неї.
В чім приїхали з землі своєї,
В тім і личить нам іти до неї.
Тож беріть з човнами нас на плечі
І несіть у човнах до княгині!»
З тим сватів і попрощала Ольга,
Та веліла своїм людям зараз
Коло терема, що був за містом,
Копать яму широку й глибоку.
А на другий день уранці-рано
Ввійшла в терем той княгиня Ольга,
В пишнім строю і з великим збором,
І післала по деревських гостей.
Прийшли к човнам посли від княгині
І сказали: «Се вас кличе Ольга.
Закликає вас на честь велику».
А свати деревські відказали:
«Ми засватали княгиню вашу.
Нам не личить їхати на конях,
Ані на возах, ані йти пішки.
В чім приїхали з землі своєї,
В тім і личить нам іти до неї.
Тож беріть з човнами нас на плечі
І несіть у човнах до княгині!»
Відповіли їм на те кияни:
«Не велика ще то нам неволя,
Князя нашого, коби здорові,
Вбили ви по своїй вільній волі.
А коли княгиня наша хоче
Вашого князя жоною стати,
То нам личить вчинить вашу волю,
Аби вам належну честь віддати».
I взяли їх мужі, сили повні,
Понесли на плечах дужі човни,
Деревляни ж на лавках сиділи,
Пишно й гордо на народ гляділи.
А як принесли їх на подвір’я
Того терема, де була Ольга,
То як лиш переступили браму,
Повкидали з човнами їх в яму.
З рундука на се гляділа Ольга
І до гостей чемненько сказала:
«А що, добра вам такая почесть?»
Ті ж рекли: «Гірш Ігоревій смерті».
А княгиня людям лиш кивнула,
Їм не треба й наказу в тім разі:
Зараз всі лопати похапали,
В ямі їх живих позасипали.
І післала Ольга деревлянам
Свою згоду йти за князя Мала,
Та до того ще й таке сказала:
«Коли просите мене правдиво,
То пришліть до мене визначніших,
Щоб я йшла до вас в великій честі, –
А то з Києва мене не пустять».
Се почувши, вибрали древляни
Мужів щонайліпших між своїми,
Що держали деревлянську землю,
І післали по Ольгу сватами.
Як до Києва вони прибули,
Хтіла Ольга добре їх почтити
І веліла баню натопити
Й рекла: «Вмившися, прийдіть до мене!»
Натопили баню препорядно,
І ввійшли до неї деревляни,
І почали митися щосили.
Та тут слуги баню зачинили,
Двері та пороги запалили, –
І свати всі пожили там смерті.
Й того не досить було ще Ользі.
Шле нових післанців деревлянам
І велить такеє їм сказати:
«Ось до вас іду вже на весілля!
Приготуйте лиш медів багато
При тім місті, де мій муж убитий,
Щоб прийшла я на його могилу,
І поплакала над його гробом,
І по мужу тризну сотворила».
Як почули теє деревляни,
Позвозили там медів багато.
Ольга ж узяла лиш часть дружини,
Пішла править похоронне свято.
Легко йдучи з народом немногим,
На гріб мужа прийшла незабаром
І оплакала його, як звичай каже.
Потім людям зібраним веліла
Сипати великую могилу,
А як висипали ту могилу,
Велить тризну при ній відправляти.
Посідали люди на мураві,
Поруч деревляни та кияни,
І веліла Ольга своїм слугам
Їм услугувати до гостини.
І в киян питали деревляни:
«А де ж наші друзі та вельможі,
Що ми їх післали по княгиню?»
Деревлянам мовили кияни:
«Вони йдуть за нами не далеко
В супроводі княжої дружини».
А як попилися деревляни,
Повеліла Ольга своїм слугам
Випити гарненько їх здоров’я,
А сама пішла в свою дорогу.
А як слуги випили здоров’я,
За мечі деревські похапали,
Стали п’яних деревлян рубати, –
І посікли їх там аж п’ять тисяч.
А як Ольга у Київ вернула,
Стала військо більшеє збирати,
Деревлян до решти звоювати.
Писано д[ня] 9 цвітня 1914.
Літописне оповідання про месть Ольги на деревлянах за смерть Ігоря у рр. 945 – 6 міститься на ст. 40 – 43 і виглядає ось як:
Ольга же бяше в Києвѣ
Съ сномъ своимъ дѣтьском Стославомъ,
И кормилець бѣ его Асмудъ,
И воєвода бѣ Свинелдъ, то же отць Мьстишинъ.
Ркоша же Деревлянѣ: «Се князя русскаго оубихомъ,
Поимемъ жену [[У] р[укопису] слово жену перечеркнено, а над ним іншою рукою написано: княгиню] єго Олгу за князь свои Малъ, и Стослава,
И створимъ єму, яко же хощемъ».
И послаша Деревляне лучьшии мужи свои числомъ двадесять [Р[укопис]: 20]
В лодьи къ Ользѣ (къ Києву),
И приста подъ Боричевом въ лодьи,
[Далѣ в р[укопису] вставка редактора: «Бѣ бо тогда вода текущи возлѣ горы кьєвьскыя, и на Подолѣ не сѣдяхуть людє, но на горѣ. Городъ же бяше Києвъ, идеже єсть нынѣ дворъ Гордятинъ и Никифоровъ, а дворъ кьняжь бяше в городѣ, идеже єсть нынѣ дворъ Воротиславль и Чюдинъ, а перевѣсище бѣ внѣ города, дворъ теремныи и другыи, идеже єст дворъ демесниковъ, за стою Бцею над горою, бѣ бо ту теремъ каменъ»]
А дворъ кьняжь бяще в городѣ.
И повѣдаша Олзѣ, яко Деревляни придоша,
И възва Ольга к собѣ и рече имъ:
«Добрѣ гостьє приидоша!»
И ркоша Древляне: «Придохомъ княгини».
И рече имъ Ольга: «Да глите, что ради придосте сѣмо?»
И ркоша Деревляни: «Посла ны Деревьская земля ркущи сице:
Мужа твоєго оубихомъ,
Бяшеть бо мужь твои яко волкъ въсхыщая и грабя,
А наши князи добри суть,
Иже роспасли суть деревьскую землю.
Да иди за нашь князь, за Малъ!»
[[У] р[укопису] дод[ана] редакторська нотка: «бѣ бо єму имя Малъ, князю деревьскому»]
Рече же имъ Олга: «Люба ми єсть рѣчь ваша.
Оуже мнѣ своєго мужа [[У] р[укопису] се слово перечеркнено, а над ним пізнішою рукою описано кнзя] не крѣсити!
Но хощю вы почтити на оутьрѣя пред людми своими.
А нынѣ идете в лодью свою, и лязьте в лодьи величающе ся.
Азъ оутро пошлю по вы,
Вы же речете: «Не ѣдемь ни на конехъ,
Ни пѣший идемъ, но понесете ны в лодьи».
И понесуть вы в лодьи». И отпусти я в лодью [ихъ].
Ольга же повелѣ ископати яму велику и глубоку
На дворѣ теремьскомъ внѣ города,
И заоутра [[У] р[укопису] дод[ано] ще раз: Ольга] сѣдящи в теремѣ
Посла по гости, и приидоша к нимъ глюще:
«Зоветь вы Ольга на чсть велику».
Они же ркоша: «Не ѣдемъ ни на конехъ, ни на возѣх,
Ни пѣшь идемъ, но понесите ны в лодьи!»
Ркоша же Киянѣ: «Намъ неволя!
Князь нашь оубитъ, а княгини наша хощеть за вашь князь».
И понесоша я в лодьи, они же сѣдяху в перегребѣхъ
И въ великихъ сустогахъ гордяще ся.
И принесоша я на дворъ къ Ользѣ,
И несъше я и вринуша въ яму и съ лодьєю
И приникши Олга и рече имъ: «Добьра ли вы чсть?»
Они же ркоша: «Пуще ны Игоревы смѣрти!»
И повелѣ засыпати я живы,
И посыпаша я [и погибоша вси].
И пославши Олга къ Деревляном рече:
«Да аще мя право просите,
То пришлите къ мнѣ мужи нарочиты,
Да въ велице чсти поиду за вашь князь,
Єда не пустять мене людьє києвьсции».
Се слышавше Древляне избраша лучьшая мужи,
Иже [Рукопис: идеже] дѣржать деревьскую землю, и послаша по ню.
Деревляномъ же прішедьшим повелѣ Олга мовницю створити
Ркущи сице: «Измывше ся придета къ мнѣ».
Они же пережьгоша мовницю,
И влѣзоша Древляне и начата мыти ся;
И запроша мовницю оних и повелѣ зажечи я от двѣрии,
И ту изгорѣша вси.
И посла къ Деревляном ркущи сице:
«Се оуже иду къ вамъ!
Да пристроите меды мьногы оу города,
Идеже оубисте мужа моєго,
Да поплачу ся надъ гробомъ єго,
И створю трызну мужю моєму».
Они же слышавше свезоша меды многы зѣло;
Олга же поємши мало дружины [Рукопис: дружинѣ]
И легко идущи приде къ гробу єго,
И плака ся по мужи своємъ.
И повелѣ людям съсути могилу велику.
И яко съспоша, повелѣ трызну творити.
По сем сѣдоша Деревлянѣ пити,
Далі в літопису йде фраза: «И повелѣ Олга отроком своим служити передъ ними». Очевидно, І. Лизанівський, виписуючи текст з літопису, механічно пропустив її, а І. Франко не зауважив цього пропуску. – Ред.
И ркоша Деревляне къ Олзѣ:
«Кдѣ суть друзѣ наши, ихъ же послахомъ по тя?»
Она же рече: «Йдуть по мнѣ съ дружиною мужа моєго».
И яко оупиша ся Деревляне,
Повелѣ отрокомъ своимъ (на сту) пити на ня,
А сама отиде прочь, и по томъ повелѣ отрокомъ сѣчи я,
И исъсѣкоша ихъ пять тысящь.
А Ольга възврати ся къ Києву
И пристрои воя на прокъ ихъ.
Писано д[ня] 3 – 4 цвітня 1912.
До оповідання про те, як Ольга спалила своїх сватачів-деревлян у лазні, маемо дуже близьку паралелю в староісландськім оповіданні про шведську королеву Зігріду, що спалила своїх сватачів у спальні. Читаємо там, що норвезький король Гаральд Зелений двічі сватався до Зігріди, хоч був уже жонатий, і вона двічі відмовила йому. Та він приїхав третій раз у її двір із великою дружиною.
Того самого ве[чора] приїхав іще інший король на ім’я Вишавальд (Всеволод) із Гардаріки, себто з Русі, що хотів висватати її. Обох королів угощено в старій палаті, де був також старий увесь спряток. Весь вечір їм давали багато напою такого міцного, що вони попилися, а їх сторожа внутрі й знадвору поснула. Опівночі веліла Зігріда напасти на них огнем і мечами. Палату запалили, а хто з людей задумав утікати, тих повбивано. «Так я, – мовила Зігріда, – відучу малих князьків приїздити до мене та добиватися моєї руки» (Arthur Bonus, Islanderbuch, Sammlung I, München, 1907, ст. 252 – 253).
Випалювання ворога в його власнім домі оповідається зі страшними подробицями в іншім оповіданні тої самої збірки. Де в чому подібне також оповідання Григорія, єпископа Турського (жив у рр. 536 – 593), про смерть Амалазунти, дочки готського короля Теодоріха II, в р. 535. Григорій оповідає, незгідно з історичною правдою, але, мабуть, на основі католицького переказу, що коли по смерті Теодоріха мати хотіла віддати Амалазунту замуж за одного князя з королівського роду, вона з одним невільником утекла й заперла[ся] в одній твердині. Тут облягла її купа узброєних, убила того невільника, а її саму відпровадила до матері. З помсти за те Амалазунта отруїла свою матір вином у причастії. Се спонукало готів віддати королівську власть Теодатові, королеві Тусції, та поручити йому помсту за той злочин. Теодат запер її з одною служницею в баню й тут задушив її гарячою парою, але мусив за те її своякам заплатити кари 50 000 золотих (Gregori Turonensis, Historia Francorum, III, 31, пор. Ic. F. Manso, Geschichte des Ost Gottischen Reiches in Italien. Breslau, 1824, S. 190).
Доп[исано] 4 червня 1914 р.
Примітки
№ 403, арк. 59 – 66 зв., арк. 59 – 62 (переспів) – автограф, арк. 63 – 65 (коментар та реконструкція) писані рукою І. Лизанівського, з правками І. Франка, арк. 66, 66 зв. (закінчення реконструкції та коментаря) – автограф; № 404, с. 171 – 193, писарська копія автографічної частини відповідного тексту з рукопису № 403.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 69 – 77.