17. Війна Ольги з деревлянами (р. 946)

Іван Франко

Пішла Ольга з сином Святославом,

Взявши військо многе та хоробре,

Рушила на деревлянську землю,

Вийшли проти неї деревляни:

А як полки стали проти себе,

То виїхав Святослав наперед,

Кинув спис на деревлянське військо.

Пролетів спис коню проміж вуха

І вдарився коневі в коліна,

Бо їздець був ще мала дитина.

І сказали Асмуд тут і Свінельд:

«Князь уже дав почин нашій битві, –

Потягнім за ним і ми, дружино!»

Була битва довга чи коротка,

Та кияни деревлян розбили,

Деревляни з місця відступили.

Відступивши, сили всі, що мали,

В своїх городах позамикали,

Головні ж в Іскоростінь узяли.

Туди тягне й Ольга з своїм сином,

Бо ті люди її мужа вбили,

Перед нею город затворили.

Укріпили город деревляни,

Ставлять опір завзятій облозі,

Знають добре, що як князя вбили,

То вже й піддаватися нема що.

І стояла Ольга ціле літо,

Не могла Іскоростеня взяти,

Нагадала хитрощами вдати

І післала міщанам сказати:

«Доки хочете ще так сидіти?

Всі міста вже ваші піддалися,

Дають дані, свої ниви орють,

Свою землю мирно обробляють.

Чи вам ліпше з голоду вмирати,

Чи на невеличку дань пристати?»

Відповіли Ользі деревляни:

«Радо б ми й найбільшу дань давали,

Та ти хочеш мужа свого мстити».

Їм на теє відповіла Ольга:

«Тричі вже я мстила мужа свого:

Раз і другий, як послів ви слали

І вони у Київ прибували.

Третій раз я найтяжче помстила,

Коли тризну по мужу вчинила,

То тепер вже помсти більш не треба.

Хочу дань від вас малую взяти

І спокійно додому вертати».

Їй на се сказали деревляни:

«Якої ж ти від нас хочеш дани?

Раді дати, чим самі багаті,

Медом чи пуховими футрами».

Їм на теє відповіла Ольга:

«Нема в вас тепер медів солодких

Ані в запасі футер пухових, –

То від вас жадаю лиш дрібниці.

Дайте кождий від двора одного

По три голуби, а як у кого

Голубів освоєних немає,

Хай три воробці на дань спіймає.

Не хочу тягар на вас вкладати,

Як мій муж робив, на вас завзятий;

Та хоч знемоглися ви в облозі,

Сю дрібницю чей ще в стані дати».

Були раді тому деревляни

І зібрали, як жадала Ольга,

По три голуби з дворів багатих,

По три воробці з дворів бідніших,

І післали до Ольги з поклоном.

Їм на теє відповіла Ольга:

«Се вже покорилися мені ви,

Покорилися й моїй дитині,

Можете спокійно йти в свій город,

А я завтра відступлю від міста

І поїду до своєї столиці».

Були раді тому деревляни,

Пішли в город і сказали людям,

І всі люди були тому раді.

Але Ольга кождому з вояків

Роздала кому по голубові,

А которому по воробцеві.

І веліла запали робити,

Запали із чиру губчаного,

Кождий запал у платок обвити,

А потім нитками обв’язати.

Такий запал прив’язать веліла

Голубові кождому до шиї,

Голубові й також воробцеві.

А як смерклося, веліла Ольга

Воякам своїм пустити вільно

Голубів і воробців у город.

Голуби ж і воробці негайно

Полетіли, де котрий гніздився,

У свої голубники й під стріхи.

Почали голубники горіти,

А від них хати, стоги й стодоли;

Не було двора, де б не горіло,

Й не було можливості гасити,

Бо горіли всі двори посполу.

Почали втікати люди з міста,

І веліла Ольга воям своїм

Гнатися за ними й доганяти.

Сама ж город узяла без бою

І огню гасити не веліла,

Поки не згоріло все дочиста.

Старшину всю в тім огні спалила,

Часть побила з людності велику,

Решту воякам дала в неволю,

На весь люд данину наложила

Тяжчу, ніж була за її мужа.

д[ня] 11 цвітня 1914.

Літописне оповідання про війну Ольги з деревлянами в р. 946 (ст. 43 – 44) виглядає ось як:

Ольга съ (своимъ) сномъ Стославомъ

Събра вой многы и храбры,

И иде на деревьскую землю.

И изыдоша Древляне противу,

И снемъшема ся обѣма полкома на купь,

Суну копьємъ Стославомъ на Деревляны,

И копьє летѣ сквози оуши коневи,

И оударѣ в ногы коневи, –

Бѣ бо велми дѣтескъ (Стославъ ).

И рече Свенгелдъ и Асмудъ:

«Князь оуже почалъ!

Потягнемъ, дружино, по князи!»

И побѣдиша Деревляны;

Деревлянѣ же побѣтоша,

И затвориша ся в городѣхъ своихъ.

Ольга же оустрѣми ся съ сномъ своимъ

На Искоростѣнь городъ,

Яко тѣ бяху оубили [Р[укопис]: оубилѣ] мужа єя.

И ста около города съ сномъ своимъ,

А Деревляне затвориша ся в городѣ,

И боряху (ся) крѣпько из города,

Вѣдаху бо, яко сами оубили князя,

И (не) на что ся предати.

И стоя Ольга лѣто цѣло,

И неможаше взяти города.

И оумысли сице: посла къ городу ркуще:

«Чего хощете досѣдѣти?

А вси ваши городи передаша ся мнѣ,

И яли ся по дань, и дѣлають нивы своя и землю свою,

А вы хощете голодомъ измерети, не имучи ся по дань».

Деревляни же рькоша: «Ради быхомъ ся яли по дань,

Но хощеши мъщати мужа своєго».

Рече же имъ Ольга: «Яко азъ оуже мьстила єсмь мужа своєго,

Когда придоша къ Києву и второє и третьєє,

Єже когда творяху трызъну мужю моєму,

А оуже не хощю отмщения творити [Р[укопис]: творит],

Но хощю дань имати по малу,

И смиривши ся с вами поиду опять».

Ркоша же Древляне: «Что хощеши оу нас?

Ради даємъ и медом и скорою».

Она же рече имъ: «Нынѣ оу вас нѣту меду ни скоры,

Но мала оу васъ прошю:

Даите ми от двора по три голуби и по три воробьи,

Азъ бо не хощю тяжькы дани възложити на васъ,

Яко же мужь мои, но сего оу вас прошю мала,

Изнемогли бо ся єсте въ осадѣ, да вдаите ми се малое».

Деревляне же ради быша,

Събраша же от двора по три голуби и по три воробьи,

И послаша къ Ользѣ с поклоном.

Ольга же рече имъ: «Се оуже ся єсте покорилѣ минѣ и моєму дитяти!

А идете в городъ, а язъ заоутра

Отступаю от города (вашего),

И пойду в город свои».

Деревляне же ради быша,

Вънидоша в город и повѣдаша людемъ,

И обрадоваша ся людиє в городѣ.

Ольга же раздая воємъ комуждо по голуби,

А дьругимъ по воробьєви,

И повелѣ къємуждо голубєви и воробьєви прив’язати чѣрь

И обѣрътываючи въ платкы малы,

Нитъкою повѣрьзаючи къ всѣмъ голубемъ и воробьємъ;

И повелѣ Ольга яко смѣрче ся, пустити голубі и воробии

Воємъ своимъ; голубе же и воробьєве

Полетѣша въ гнѣзда своя,

Ови в голубникы своя, воробьєве же подъ острѣхы.

И тако загарахуть ся голубници,

И от нихъ клѣти и одрины,

И не бѣ двора, идеже не горяше,

И не бѣ льзѣ гасити,

Вси бо дворы възгорѣша ся.

И побѣгоша людиє из города,

И повелѣ Олга воємъ своимъ имати я.

И яко взя городъ, и пожьже и,

Старѣишины же города ижьже,

И прочая люди овѣхъ изби,

А другая работѣ преда мужем своимъ,

А прокъ остави в нихъ платити дань,

И възложи на ня дань тяжьку,

И двѣ часті идета Києву,

А третья Вышегороду къ Ользъѣ

Писано д[ня] 5 – 6 цвітня 1912 р.

Бѣ бо Вышегородъ Ольжинъ город.

И иде Олга по де[ре]в[ь]скои земли

Съ сномъ своимъ и дружиною своею,

Оуставляющи оуставы и оурокы,

И суть становища ея и ловища ея

(Въ деревьскои земли и до сего дни).

И приде в городъ Києвъ съ сномъ своимъ Стославомъ,

И пребывши лѣто єдино иде къ Новугороду,

И оустави по Мстѣ погосты и дань,

И по Лузѣ погосты и дань и оброкы.

И ловища єя суть по всей земли (тои),

И знамения и мѣста и погосты,

И по Днѣпру перевѣсища и по Деснѣ.

И єсть село єя Ольжичи и до сего дни.

Изрядивши възврати ся къ сну своєму в Києвъ

И пребываше с нимъ в любви.

Оповідання про побіду Ольги над обложеним містом Іскоростенем належить до круга досить розширених саг, що сягає часів грецької, а може, й ще давнішої старовини. Потроху підходить сюди біблійне оповідання про Самсона, що при помочі 300 лисів, зловлених невідомо яким способом, яким до хвостів прив’язувано запалені гноти, спалив достиглу пшеницю філістимлян (Кн. Судіїв, розд. [15]).

В формі, ближчій до нашого літописного оповідання, являється та сага в одній із орієнтальних редакцій середньовікової повісті про війни та пригоди Александра Великого, а вірменський історик Ахік прикладає її в трохи дальшій формі (замість голубів і воробців пси, политі нафтою) до багдадського еміра ібн-Хосрова з кінця X в., се зн[ачить] із часу, пізнішого від Ольжиної війни (М. Грушевський, Історія України-Русі, т. 1, друге вид., ст. 401). До пізніших часів належить також звістка про Ярославового зятя, норвезького короля Гаральда, що подібним способом мав здобути одно місто в Сіцілії, а також оповідання старочеського поета Даліміла про те, буцімто татари голубами завоювали Київ.

Писано д[ня] 4 мая 1914.

Літописний текст, рядки 79 – 96, я лишив без поетичної переробки як не належний до оповідання про війну, але подаю його тут як незвичайну в подібних пам’ятках старовини характеристику державної та господарської дбалості та запопадливості сеї одинокої в нашій старій історії княгині.

Вона, як бачимо, в деревлянськім краю після війни заводить правові порядки (устави) і постійні податки (оброки), заводить по лісах пристановища для ловців та склади ловецьких приладів, а об’їздячи [в] слідуючім році по війні свою тіснішу вітчину, околиці Пскова та Новгорода, заводить і там державні та громадські порядки (погости – кладовища?), а нарешті важну підмогу для мандрівних купців і вояків, пороми на великих ріках Дніпрі й Десні. Все те було в свіжій і вдячній пам’яті руського народу ще в другій половині XI в.

Писано д[ня] 4 мая 1914.

Примітки

№ 403, арк. 67 – 72 зв., арк. 67 – 69 (переспів) – автограф, арк. 70 – 72 (коментар та реконструкція) писані рукою І. Лизанівського, з правками та дописками І. Франка, арк. 76 (закінчення реконструкції та коментар, сюди ж належить частина тексту з арк. 66 зв.) – автограф; № 404, с. 195 – 211, писарська копія автографічної частини відповідного тексту з рукопису № 403.

середньовікової повісті про війни та пригоди Александра Великого… – йдеться про так звану «Александрію», повість про життя й походи Александра Македонського (356 – 323 рр. до н. е.), яка виникла у II – III ст. грецькою мовою і розповсюдилась у середні віки на Заході та Сході; у східнослов’янських літературах відома у версіях XI – XII і XV – XVII ст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 77 – 84.