Виступ в Нараєві

Іван Франко

Нам остається ще небагато доповісти про події з лютого 1846 року. На організатора повстання в Тернополі призначений був Адольф Розвадовський, брат вищезгаданого гумористичного Віктора. Йому до помочі призначений Митро Чубатий, котрий мав зорганізувати в самім Тернополі рух молодежі гімназіальної і підрядних урядників. Конечно, арештування і буря перешкодили вибухові, але Адольфові Розвадовському удалось минути арешту. Кілька неділь він укривався по домах околичної шляхти, особливо в Білитівці у Івана Федоровича, поки йому удалось перекрастися за границю.

В Чортківськім повіті до вибуху не прийшло, хоч там працювали давній конспіратор і знакомий Федоровича Горський і мандатор Цихоцький. Назначений був навіть з’їзд повстанців до Івана, для нападу на Заліщики, але задля бурі людей з’їхалось дуже мало, та й ті, побачивши свою безсильність, роз’їхались назад додому.

В Золочівськім повіті зібралося дня 21 лютого в Підгірцях на бродськім тракті до замку князя Ржевуцького у графського секретаря Вшелячинського около 30 уоружених людей. План їх був під проводом залозецького посесора Валеріана Косаковського напасти на військові залоги в Олеську і Білім Камені, а роззброївши їх, заосмотрившися оружжям і кіньми і зміцнившися новими силами, рушити на місто Золочів. План був добрий, але не було кому його виконати, і повстанці, посумувавши трохи, роз’їхалися кождий в свою сторону.

В Станіславівськім повіті, де в 1830-их роках, як ми попереду бачили, рух революційний був досить живий, розбуджений особливо поетом Маврикієм Гославським, сим разом дуже мало було зроблено приготувань до повстання. Ми не знаємо навіть, хто мав організувати повстання в самім місті. З позаміських місцевостей тільки одна фабрика цукру в Тлумачу представляла корисне поле для революційної пропаганди, і туди подались два брати Єліясевичі для зорганізування і зреволюціонізування тамошніх робітників, котрих було около 800. Мабуть, робота їх не дуже споро йшла, бо коли в половині лютого на якийсь донос староста станіславівський велів поарештувати кільканадцять люда, а між ними й Єліясевичів, то вже о вибуху опісля не було й мови.

Далеко живіші були приготування до вибуху в Самбірськім повіті, і то в турчанських горах. Певна річ, що коли б там було прийшло до повстання, то воно вже задля самого гірського терену могло б було довго держатися і статися небезпечним. Мабуть, і Rząd Narodowy добре почував важність самбірських гір, коли для організації повстання вислав туди двох найгарячіших конспіраторів і демократів Юліана Госляра і Леона Мазуркевича. Ті панове швидко позискали собі братів Пшестшельських, посесорів турчанських, Войтіха Стшелецького, сина дідича з Комарник, і багато других посесорів, дідичів і офіціалістів. Никодим Пшестшельський удержував зв’язок самбірської конспірації з сяноцькою. На означенім для вибуху дні зібралась уже на турчанськім шляху досить спора громадка повстанців, коли втім рознеслась між ними вість (як опісля оказалося, неправдива), що з Самбора вирушила до Турки значна сила війська і вже от-от наближається. Та одна вість вистарчила, щоб розпорошити повстанців. Вони розбіглися по домах, а емісари, не довго думаючи, втекли в гори і перебралися на Угорщину. Осмілений тою панікою повстанців окружний протоколіст в Турці Костгейм кинувся робити ревізії по всіх знаних йому конспіраторах, налапав багато оружжя, нав’язав цілу роту невдалих повстанців і – здобув орден на груди і аванс в службі.

Остається нам ще розказати про дві серйозніші події з того часу: про вибух в Нараєві і про різню в Горожані. О півмилі від місточка Нараєва, в Бережанськім повіті, в відлюдній корчмині, званій «Под Кронглєм», згромадилися дня 19 лютого около 60 людей, узброєних в шаблі і стрільби. Між ними був і Теофіл Вишньовський, котрий, представивши себе згромадженим, яко комісар центрального Ржонду Народового, взяв від них присягу, що «будуть послушні цивільному і воєнному рядові революційному і доти не зложать оружжя, доки не проженуть ворога з кождого закутка вітчизни». Затим він сказав їм, що в тій хвилі вибухає повстання в усіх частях давньої Польщі і що їх завдання єсть – напасти поночі на військову залогу нараївську, стоячих там гусарів заскочити в стайнях, роззброїти або розігнати, оружжя їх і коні забрати і затим іти в дальший похід на місто Бережани.

Позаяк в Нараєві були три цісарські стайні, то рішено – розділити повстанців на три купи; кожду купу мав провадити чоловік, що служив в війську і був обізнаний з місцевостею. Але поки що сили зібраних були замалі на виконання того плану, тож рішено – перечекати ще пару годин в корчмі, заки збереться більше повстанців, котрі, певно, запізнилися до збірного місця задля бурі і сніговійниці. Повстанці розложилися в корчмі, а на гостинці, ведучім до Нараєва, поставили варту. Але поки вони нараджувались, підслухав їх бесіду один жидок, живучий близ корчми, а щоб не збудити ніякого підозріння, вислав одного знакомого собі хлопа до Нараєва до командуючого тамошніми гусарами полковника, щоб упередити його о грозячім нападі.

Та тільки ж полковник, мабуть, не довіряв тій вісті, бо замість заалярмувати і покликати під оружжя всю залогу, він в порозумінні з мандатором нараївських дібр Годлевським вислав «Под Кронглє» одного жандарма, одного капрала і 4 мужа гусарів на санках, щоб розвідались, що там такого робиться. Коли вони наближалися ід корчмі, варта повстанська наробила крику, – зворушені повстанці вихопилися з корчми і повітали їх вистрілами. Жандарм Кіс, ранений, випав з санок, – гусари ж обернули щодуху і втекли до Нараєва.

Тепер повстанці бачили самі, що їх план – напасти на залогу несподівано – розбився; тож рішили – не ділитися на часті, але разом, не тратячи часу, іти на місточко. Між тим в Нараєві несподівана відомість о дійснім нападі повстанців наробила страшного замішання. Полковник уставив ремонтистів для оборони стаєнь, а сам з усього 25 гусарами вирушив напротив повстанців; проча часть залоги спала далеко від стаєнь і в запальнім замішанні, здається, не була навіть в пору заалярмована, тож і не прибула на місце битви.

Малесенька горстка гусарів на конях, що щохвиля по самі черева западали в глибокім снігу, ледве-ледве посувалась наперед і зустрілася з повстанцями зараз же за міським кладовищем. Скоро тільки повстанці побачили військо, зараз розскочилися набоки, обступили гусарів півколесом і з криком «Hurra, bracia!» розпочали завзяту пальбу на військо. Зараз при перших вистрілах один гусар упав забитий на смерть, другий зістав смертельно, а кількох – легше ранених; стріли гусарів не робили повстанцям, укритим за сніговими заметами, ніякої шкоди.

Тоді полковник, князь Левенштайн, рішив вертати до міста і там, занявши сильніше становище, ударити всею силою на повстанців. Та тільки сей його добрий намір розвіявся парою, бо скоро тільки затрублено до відвороту, гусари пустилися без ладу навтікача. Повстанці з криком за ними, так що швидко вся залога міста Нараєва опинилася за містом, на гостинці, ведучім до Бережан. Та ба, страх родить другі страхи: ні з сього ні з того серед переляканих гусарів розійшлася вість, що великі купи повстанців заняли і запалили Бережани, що урядники там порізані, військо розбите, каси сплюндровані. Тоді полковник кн. Левенштайн рішився, покидаючи Нараїв на ласку божу, пуститися чвалом до Бережан – рятувати, що було мож. Чи дуже він здивувався, заставши місто Бережани зовсім нетикане і погружене в блаженнім сні, і чи дуже похвалило його начальство за тоту чоловіколюбність, з якою він спішив на поміч бідним Бережанам, лишаючи своє становище без бою на волю повстанців, – о тім мовчить історія.

Але й повстанці, очевидно, також не були такі герої, за яких вони в бесіді видавалися. Вони й не думали використовувати як-небудь свою легку побіду, не обсадили Нараєва, не завели в нім революційної власті, не забрали навіть оружжя, але, прогнавши гусарів, вернули назад «Под Кронглє». Відти удались – одні саньми, а другі піхотою, до села Болотного, де Теофіл Вишньовський надармо старався приєднати хлопів для справи повстання. Не схіснувавши нічого між хлопами, подались повстанці до Поморян, де розтаборились у ксьондза Шершника, що також належав до революційної змови.

Тут мали зібратись більші сили повстанські, з котрими задумано було вирушити для завоювання міста Бережан. Іменно мала рівночасно з вибухом нараєвським зібратися друга громада повстанців в Потуторах під проводом дідича з Хороброва, графа Ігната Коморовського. І справді, на означений час зібралося було в Потуторах раптом чотири хлопа війська, причім дідич Хороброва показався настільки хоробрим, що й зовсім не явився. Ті чотири люди, перечекавши трохи, роз’їхалися назад до домів своїх. Таким способом, зібрані в Поморянах у кс. Шершника повстанці не могли довго ждати на підмогу з Потутор. Не можучи діждатися ніякої вісті, а ще до того залякані не зовсім приязним захованням поморянських міщан, котрі грозили всіх їх перев’язати, повстанці покинули думати про напад на Бережани і роз’їхалися домів.

З яким серцем глядів гарячий Теофіл Вишньовський на такий нужденний кінець того діла, на котре через довгі літа потрачено було так багато шумних фраз і дорогих сил молодежі, – сього годі списати. Сам він, по роз’їзді повстанців, лишився зовсім на леду, згори засуджений на погибель. На його голову наложена була урядом ціна 1000 зр. Він укривався ще лиш два тижні: дня 3 марта знайшов його Іван Будник, селянин з Манаєва, в своїй пасіці і віддав його зв’язаного в руки золочівського старости.

Суд львівський засудив його на смерть і дня… зістав він разом з Капусцінським, убійцею яслиського старости Меркля, у Львові повішений. «Вишньовський був середнього зросту, сухорлявий, брюнет, лице овальне, трошки протягле і немовби набрескле. Коли сидів і мовчав, видавався зовсім звичайним чоловіком, на котрого нема що й уваги звертати. Коли ж встав, випростувався і заговорив, а його невеликі чорні очі розгорілися внутрішнім огнем, тоді здавалось, що він і більший, і сильніший, ніж був на ділі». Так характеризує Вишньовського в своїм оповіданні пані Кароліна Федоровичева.

Примітки

Підгірці – , нині Бродівського району Львівської обл.

Олесько – , нині Буського району Львівської обл.

Білий Камінь – , нині Золочівського району Львівської обл.

В Станіславівськім повіті, як ми попереду бачили – цей фрагмент тексту твору, мабуть, втрачений.

Гославський Маврикій (1802 – 1834) – польський поет-романтик, представник так званої «української школи». Служив у царській армії і в 1831 р. перейшов на бік польських повстанців.

Госляр Юліан (1820 – 1852) – польський революційний демократ, соратник Е. Дембовського. Разом з ним брав участь у підготовці визвольного повстання 1846 р., вів революційну агітацію на Сандеччині, Сяноччині і Самбірщині. Під час революції 1848 р. проводив революційну агітацію серед селян-депутатів австрійського парламенту, брав участь у віденському повстанні 1848 р. Автор кількох брошур, в яких закликав до повалення монархії і заміни її республікою. Страчений у Відні за вироком військового суду.

Комарники – , нині Турківського району Львівської обл.

Нараїв – , нині Бережанського району Тернопільської обл.

Болотне – нині Перемишлянського району Львівської обл.

Потутори – , нині Бережанського району Тернопільської обл.

Хоробрів – , нині Сокальського району Львівської обл.

Манаїв – , нині Зборівського району Тернопільської обл.

Суд львівський засудив його на смерть – Т.Вишньовський був страчений 31 липня 1847 р.

Капусцінський Осип (Юзеф) – учасник визвольного повстання 1846 р., страчений австрійськими властями у Львові в 1847 р.