Підготовка повстання

Іван Франко

А тепер розкажемо ще коротко про те, як жилось і як поводилося нашому героєві Іванові Федоровичу під час тих страшних, і бурливих днів. Здається нам, що не потребуємо й приготовувати читателя на те, що й конспірації, попередивші 1846 рік, так само як і львівські конспірації 1830-их років, не обійшлись без його уділу і що він займав в них визначне становище. Тільки ж після попередньої аналізи того звороту в мислях і чувствах Івана Федоровича, який доконався в нім при кінці 1830-их років і впрочім випливав прямо з його характеру, кождий легко зрозуміє, що тепер його поступування і його становище в конспіраціях революційних було зовсім інше, ніж в літах молодості і шкільного ентузіазму.

Тепер уже він не був ініціатором, не був spiritus movens революційної організації, глядів холодніше на всі замисли, критикував плани і тактику ініціаторів і взагалі приймав уділ в роботах революційних не радо, видячи, що голови ініціаторів цілого діла повні ілюзій, що уста їх повні нахапаних зо всіх світів фраз, але зате розум їх убогий ясними і тверезими поглядами, а навіть моральність їх публічна не стоїть на зовсім тривких основах. Він принимав на себе тяжке і небезпечне діло тільки для того, щоб не дати його в руки легковажні, а той нечесні, котрі могли б з нього зробити пожар, руйнуючий цілу країну.

По знаних нам погромах революційно-демократичних конспірацій в роках 1841 – 43, по величезних процесах і острих засудах конспіраторів панувала майже два роки глуха понура тиша в Галичині. Шляхта, особливо багатша, горнулася до столиці, гуляла в салонах архікнязя-губернатора та барона Крига, грала з гумором французькі водевілі і комедії в аристократичних аматорських театрах; дрібніша шляхта мовчала, а хлопи робили панщину, як давніше. Правда, деякі з шляхти, за почином Тадея Василевського, Губицького і др. думали нишком і навіть агітували за знесення панщини; деякі попи, особливо в Західній Галичині, старались заявити свій патріотизм бодай пропагандою тверезості, надіючись таким способом приєднати до себе народ на случай якої потреби. Але все те робилось потихеньку, помаленьку або мало вигляд такої лояльності, що уряд не мав причини тому супротивлятися.

Товчок до нового руху, котрий мав закінчитися такою страшною для польського народу катастрофою, вийшов з Конгресівки. Двигачем його був Едвард Дембовський, походячий з аристократичного роду і властитель дібр Руди в Варшавській губернії. Відмолоду виріс він в ненависті до шляхти і в фанатичній любві до Польщі, для відбудування котрої постановив посвятити свій маєток, свій рід і свої сили. Від початку 1840-их років працював він в Варшаві над заложенням і розширенням революційного зв’язку, звертаючись при тім до ентузіастичної молодежі, дрібних урядників, адвокатів і писателів, котрих поривав своєю вимовою і своїм рішучим, смілим характером. Плодом його праці мало бути повстання, котрого вибух назначений був на весну 1844 року, якраз на той час, коли цар Николай мав приїхати до Варшави. Повстання мало вибухнути разом в Конгресівці і в Познанщині; Галичина – думали конспіратори – по вибуху і сама підійметься, ідучи за їх прикладом. Провідниками повстання в Конгресівці мали бути адвокати Веньковський, Карпінський і Гросс; Дембовський мав удатися до Познанщини і дати там знак вибуху.

Незалежно від тої конспірації повстала в Варшаві серед молодежі друга патріотична конспірація. Були се кружки молодежі, котрих основателями були Венжик, Еренберг і Владислав Дзвонковський. Душею тої конспірації був ксьондз Сцегенний, котрий головно радив конспіраторам звернути головну увагу на простий люд, збудити в нім національне самопізнання і даруванням панщини зробити з нього правдивого громадянина, так щоб люд той мав інтерес і сам повстати для виборення собі народної і громадської самостійності.

[Подробиці про конспірацію Сцегенного чув я від пані Дзвонковської, вдови по Владиславі Дзвонковськім, котрій завдячую теж слідуючу характеристику анекдоту. Разом з Сцегенним арештовано також кількох хлопів «спропагованих до повстання». Сам Паскевич переслухував їх.

– А со, – сказав він до них, – chcieliby ście panów rznąć?

– Nie, proszę wielmożnego pana, – відповіли добродушно хлопи, – tylko tych juchów moskali chcilibyśmy rznąć.].

До тої ж самої конспірації належав і учитель шкіл люторських в Варшаві Левіту; коли солдати прийшли його арештувати і окружили хату, він, не хотячи датись їм в руки, спалився враз з хатою. В р. 1843 відкрито і розбито обі конспірації. Арештовано їх начальників; Сцегенного укарано найгостріше: закованого в заліззя його відвезено в Сибір, відки вже не вернув ніколи; Дзвонковського випущено по кількох місяцях; Дембовський здужав уйти до Познанщини, а другий завзятий конспіратор Мазуркевич – до Галичини. Дембовського засуджено в Варшаві позаочно, добра його сконфісковано.

В Познані застав Дембовський розгалужену організацію демократичну, до котрої яко відпоручник централізації мав прибути Гельтман з Парижа. Дембовський вніс жар в розгарячені й без того уми: він пер до повстання і усною проповідею, і огнистими статтями, печатаними в часописі «Rok». За ті статті зістав він пруським рядом арештований і видалений за границю. Тоді він удався до Брукселі, пробуваючий від 1836 року Лелевель заложив був політичний зв’язок демократичний «Zjednoczenie»

[П. Саля, хотячи, очевидно, накрутити цілу історію на свій згори повзятий погляд, що буцімто різня 1846 року викликана зістала «комуністами», називає «Zjednoczenie» зв’язком крайньо-радикальним і комуністичним. Окілько такий суд єсть безпідставний, доказує, напр. слідуючий відзив «Demokraty polskiego» о «Zjednoczeniu»: «Zjednoczenie» było negacyą demokracyi; w niem tworzyły się nawet oddzielne gminy arystokratyczne; demokracya «Zjednoczenia» była tylko koncesyą dla czasu». Demokrata polski, 1844. («Об’єднання» було запереченням демократії; в ньому творилися навіть окремі ланки аристократичні. Демократія «Об’єднання» була тільки поступкою часові)].

Мабуть, не дуже корисно мусив представитись йому той зв’язок і його представителі Лелевель і Зверковський: вічні свари еміграційні, підозрівання та зневаги взаємні відразили від себе його гарячу, живої діяльності вимагаючу душу. Він повернув назад до Познані, певно, не одержавши від Лелевеля такої лінії, о якій говорив Саля, – «піднімати люд польський в Познанщині і Галичині в ім’я теорій комуністичних до повстання проти панів». Такої місії Лелевель не міг дати Дембовському, і Дембовський ніколи її не сповнював. В Галичині і в Познанщині він був двигачем головно повстання шляхетського, політичного, не соціального, – а коли й зносився з простим людом, то, безперечно, пропагував посеред нього тоті самі думки – освободження політичне, конечно, ще й з приміткою таких соціальних змін, як знесення панщини, скасування монополів державних і т. д. Тільки ж як далека така пропаганда від комунізму, се кождий неупереджений легко порозуміє, і треба бути або зовсім несвідущим суті і цілей комунізму, або прямо сторонничим, щоб одно з другим змішати.

В Познані застав Дембовський живі приготування до повстання, котре тоді вже поставлене було централізацією товариства демократичного в Парижі і означене на лютий місяць 1846 року. Тут застав також Дембовський емісарів централізації паризької і організаторів повстання: Людвика Мирославського, Гельтмана, Альціату і др. і уконституйований Rząd Narodowy, котрий поручив йому організацію повстання в Західній Галичині.

Для Східної Галичини призначений був секретар централізації Теофіл Вишньовський, котрий прибув туди аж пізніше, в половині 1845 року, так що Дембовський від лютого до червня 1845 р. розтягав свою діяльність на цілу Галичину. Безпримірна досі смілість і енергія того емісара, його зручність в укриванні свого пробування, швидкі переходи з місця на місце і численні та несподівані його метаморфози, котрими він змилював чуйність пошукуючих за ним властей поліційних, все те окружило швидко особу його якимсь поетичним німбом, мглою анекдот і міфології, нагнало чимало страху і гризоти львівській поліції і її директорові Сахерові, котрий з властивою йому пересадою змалював діяльність того емісара в Галичині враз із міфологічними додатками, характеризуючими, з одного боку, ограничений розум поліції, а з другого боку, симпатію, яку здужав позискати собі Дембовський серед місцевої шляхти, молодежі і урядництва.

Різносторонню його діяльність, а заразом той поетичний німб, яким окружено його особу, характеризує незле гарний – хоч очевидно пересадний в малюнку – вірш п[ід] н[азвою] «Emisaryusz», виданий на окремій картці, здається, 1848 року, але написаний, очевидно, з кінцем 1845 р. (автор не знає нічого о смерті Дембовського), з котрого тут наводимо дві послідні строфки:

Znacie Morawca, starca, górala,

Znacie żebraka, kominiarczyka,

Węgra, Cygana, Włocha, Moskala,

Co ledwie przyjdzie, natychmiast znika,

Co dziś jak flisak do Gdańska płynie,

Jutro jak handlarz do Węgier zmierza,

Co dziś w Stambule, jutro w Londynie,

Dziś u wieśniaka, znów u papieża,

Dziś w głębi Litwy, jutro w Poznaniu

A wszędzie mówi o zmartwychwstaniu?

Znacie człowieka, co zaparł siebie,

Co dła ojczyzny, braci, wolności

Przebiegł pól świata o suchym chlebie.

Wyrzekł się żony, dziatek, miłości.

Co mu wiatr zesiekł wychudłe lica,

Chlebem powszednim – cierpienia troski,

Uściskiem – stryczek, grób, szubienica?..

To emisarjusz Edward Dembowski,

Co za to wszystko w chwili skonania

Chce tylko słyszeć dzwon zmartwychwstania.

[Чи знаєте ви моравця, старого гураля,

Чи знаєте його, жебрака і сажотруса,

Угорця, цигана, італійця, москаля,

Що тільки з’явиться, тут же зникає.

Що сьогодні, як плотар, пливе він до Гданська,

А завтра, як гендляр, прямує до Угорщини,

Що сьогодні у Стамбулі, а завтра – у Лондоні,

Зараз у селянина, а потім – у папи,

Сьогодні у далекій Литві, а завтра – у Познані,

І скрізь він говорить про воскресіння.

Чи знаєте ви людину, що зреклася усього,

Що задля вітчизни, братів, свободи

Пройшла півсвіту на сухому хлібі,

Що зреклася дружини, діток любові,

Що їй вітер висушив схудле обличчя;

Його хліб щоденний – страждання й турботи,

Обійми – петля, труна, шибениця.

Це емісар Едвард Дембовський,

Який за все це у хвилину сконання

Хоче лише чути дзвін воскресіння (польськ.). – Ред]

З червнем 1845 року прибув до Галичини висланець паризької централізації Теофіл Вишньовський, що мав зорганізувати повстання в Східній Галичині. Тоді Дембовський перенісся зразу в Тарновське, де поручив ведення діла двом братам, графам Веселовським, і положив на них завдання – доконати революції в повітах Тарновськім, Яслиськім і Вадовицькім, а сам під кінець року поїхав до Кракова, де мало бути наразі головне огнище революційного руху. Ми не будем подрібно розказувати подій революції Краківської, в котрій Дембовський грав важну ролю, ані сумнославної «битви» під Гдовом, ані різні в Подгуржу, в котрій поляг і Дембовський (тіла його не найдено), ані заняття Кракова військами австрійськими. Все те цікавий читатель найде в часто цитованій нами книзі М. Саля, хоч і не без натягання фактів розказане. Нас обходить тут передовсім Східна Галичина.

Примітки

Криг (Кріг) Франц барон фон Гохсфельден (1776 – 1856) – віце-губернатор Галичини (з 1823 р ).

Дембовський Едвард (1822 – 1846) – польський революційний демократ, публіцист, філософ-матеріаліст, керівник лівого крила підпільної революційної організації «Співдружність польського народу». Готуючи визвольне повстання, створив ряд повстанських груп у Галичині, в тому числі – у Львові. Найактивнішу участь брав у Краківському повстанні 1846 р., загинув під час сутички з австрійськими військами в околицях Кракова.

…кружки молодежі, котрих основателями були Венжик, Еренберг і Владислав Дзвонковський. – Маються на увазі польські революційні організації – «Союз польського народу», «Комітет познанський» та ін.

Дзвонковський Владислав (1818 – 1880) – польський політичний діяч, один із організаторів повстання 1846 р., учасник повстання 1848 р.

Сцегенний Петро (1800 – 1890) – польський революційний демократ, засновник «Союзу польського народу» – таємної революційної організації польських селян в Люблінській і Радомській губерніях. Готував селянське повстання, в 1846 р. був заарештований царськими урядовцями і засуджений до смертної кари, заміненої довічною каторгою у Сибіру. Під кінець життя Сцегенний повернувся на батьківщину, зблизився з діячами польської революційної партії «Пролетаріат». Помер у Любліні.

Мазуркевич Леон (1818 – 1867) – польський революційний демократ, член революційної організації П. Сцегенного, згодом один з учасників підготовки визвольного повстання 1846 р.

Гельтман Віктор (1796 – 1874) – польський громадсько-політичний діяч буржуазно-демократичного напряму, публіцист. Один з керівників польського демократичного товариства, в 1845 – 1846 рр. – його представник у Галичині.

…він пер до повстання і усною проповідею, і огнистими статтями, печатаними в часописі «Rok». – У прогресивному науковому і громадському журналі «Rok» («Рік»), що виходив у Познані, Е. Дембовський опублікував протягом 1843 – 1845 рр. такі свої праці: «Кілька думок про еклектизм», «Про драму в сучасній польській літературі», «Огляд польського письменства 1842 року», «Про прогрес у філософському розумінні буття», «Думки про майбутнє філософії». В них висувалися революційно-демократичні ідеї, зокрема, автор заявляв, що «радикальне соціальне перетворення повинно бути головним завданням революції» і що «ніяка сила не зможе захистити лад насильницької неволі».

«Zjednoczenie». – Йдеться про політичну організацію польських емігрантів «Об’єднання польської еміграції», заснованої в 1837 р. з ініціативи Й. Лелевеля у Франції. Ставила своїм завданням об’єднання всіх польських патріотичних сил на грунті боротьби за незалежність Польщі. 1846 р. більшість членів цієї організації вступила до польського демократичного товариства.

Зверковський Валентин (1786 – 1859) польський публіцист, в 1831 р. емігрував у Францію, в Парижі опублікував «Historyja ostatnich zdarzeń 1831 r.» (1843), «Korpus drugi w r. 1831, z mapą» (1844), «Dalszy ciąg zbiory uchwał sejmu» (1833), «Żywot generała Małachowskiego» (1845).

Мерославський (Мирославський) Людвік (1814 – 1878) – польський громадсько-політичний діяч, член Централізації польського Демократичного товариства. Керував військовою підготовкою польських повстань 1846, 1848 і 1863 рр. У ставленні до російського і українського народів займав шовіністичну позицію.

Вишньовський Теофіл (1806 – 1847) – польський громадсько-політичний діяч, один з керівників Польського демократичного товариства, учасник польського визвольного повстання 1846 р. у Галичині. 1847 р. був страчений австрійськими властями у Львові.

Все те цікавий читатель найде в часто цитованій нами книзі М. Саля… Відсилаючи своїх читачів до праці М. Саля (Заля) «Історія польського повстання 1846 р.», виданої німецькою мовою 1867 р. у Відні, І. Я. Франко все ж називає головного героя (Е. Дембовського) і основні події, що призвели до поразки визвольного повстання 1846 р. у Кракові, в тому числі – збройну сутичку повстанців з австрійськими військами під Гдовом (повстанці зазнали поразки), криваве придушення очоленої Е. Дембовським маніфестації в Підгір’ї (Подгуржу), розгром повстанців і вступ австрійських військ до Кракова. До розгляду цих же історичних подій І. Я. Франко повернувся в 1911 р., рецензуючи на сторінках «Записок Наукового товариства ім. Шевченка» ґрунтовний біографічний нарис про Е. Дембовського, написаний М. Стецькою.

Подгуже – передмістя Кракова на правому березі Вісли.