Два погляди на причини подій

Іван Франко

Дві партії, дві, так сказати б, школи стоять насупроти себе в толкуванні і виясненні подій 1846 року: партія патріотично-польська і урядово-австрійська. До першої числиться ціла громада писателів, публіцистів і бесідників парламентарних, поляків і неполяків родом, належачих до найрізнорідніших напрямів політичних, од консервативного магната, маркіза Велопольського, аж до радикально-демократичних видавців паризької часописі «Demokrata polski». Всі вони згідно, хоч і з більшими або меншими різницями в підрядних питаннях, звалюють вину тих страшних подій на уряд австрійський, на бюрократію і її головного представника Меттерніха. Всі вони твердять, що різня була приготована і наказана урядом, що найвищий його представник в Галичині, губернатор архікнязь д’Есте, по попередній нараді формально підписав декрет, засуджуючий шляхту польську на загладу і вимордування; що передовсім урядники окружні в Тарнові, староста Брайндль, комісар Хоминський і другі завзивали мужиків до убивання панів, давали їм накази і платили за привезених до циркулу революціонерів; що в кінці єзуїти вмішали в ту чортівську гру також свої брудні руки, підмовили губернатора до підписання фатального декрету, заохочували хлопів до різні і опісля на сповіді давали убійцям розрішення за поповнені криваві діла.

Всі ті тяжкі завини од першої хвилі з такою однодушностею кинено на уряд австрійський, – вони так широкою луною загоготіли по цілій Європі, відбилися в парламентах французькім і англійськім, ширилися в тисячах статей, просяклих такою ненавистею, таким фанатизмом, дишучих таким певним і незрушимим переконанням о їх правдивості, що рідкі голоси противної сторони майже зовсім не доходили до прилюдного слуху, не впливали і не могли вплинути на зміну раз утверджених поглядів на ту страшну справу. Додаймо до того ще велику і справедливу ненависть, яка панувала у всіх свободолюбивих кругах цілого світу проти австрійського канцлера кн. Меттерніха, уважаного за демона реакції і бюрократичного гніту; ненависть тота згори вже успособлювала людей до радого принімання всяких, хоч би й найпочварніших і найбезпідставніших вістей, котрі тільки кидали чорну пляму на ім’я і політику ненависного канцлера. Додаймо дальше й те, що оборона австрійського уряду супроти піднесених з польської сторони закидів була, так як і вся Меттерніхова політика, крайнє слаба, нерішуча, недостаточна, а то й просто баламутна; що більша часть виданих в тім дусі брошур носила на собі надто виразно ненависне цілому світу клеймо бюрократичної, урядово згори наказаної писанини, – а тоді порозуміємо докладно, для чого серед таких обставин так тяжко було і досі видобутися непофальшованій правді з-під кори пересудів та навмисних брехень на світ божий.

Поперед всього кождому мусить впасти в око дивна суперечність в поглядах на сю справу. Польські революціонери, навіть найрадикальніші демократи, ані на хвилю не хотять припустити, щоб події 1846 року могли бути випливом руху людового, визваного попередньою історією; вони не вірять, щоб люд міг сам рушитись в який-небудь бік. Люд у них єсть тільки мертвою масою, єсть бездушним знарядом в руках першої-ліпшої темної сили, котра тільки захоче вхопити і похитнути його.

Демократи і революціонери, котрі донедавна приписували тільки собі тоту всемогущу силу, що зможе двигнути люд і поперти його до таких цілей, які вони йому визначать, ті самі демократи, тепер, охолонувши після кривавої купелі, почали приписувати таку саму силу Меттерніхові, бюрократії, Брайндлеві, Хоминському, кождому, хто тільки їм навернувся під руку, щоб тільки не припустити, що єсть якась жива, движуча сила і в самім народі.

На перший погляд се може здаватися дивоглядом, а прецінь се зовсім прямо випливає з самих основ польського еміграційного демократизму. Основи ті були: невіра в власний народ, а натомість віра в відродження Польщі при помочі зразу всеєвропейської революції, а відтак, коли надія на її вибух сповзла, при помочі і виключно тільки посредством сцентралізованого товариства демократичного. Не диво затим, що, виходячи з таких основ, централізація товариства демократичного в Франції уважала тільки себе за єдину представницю польського (і руського, литовського і др.) народу, за єдину іскру живого огню, з котрої мусить розгорітися широкий пожар в цілій тій мертвій масі. Все, крім неї, було мертвеччина, могло бути добре яко знаряд, але не більше.

А коли раптом знаряд піднявся против того, хто хотів ним завладіти і завдав йому такі сильні удари, о яких йому і не снилося, то що ж се могло значити? Очевидна річ, що не знаряд сам мав в собі яке-небудь життя – такого життя, крім в лоні емігрантської централізації, ніде не сміло бути! – але якась чорна, ворожа сила поквапилась скорше завладіти мертвим знарядом і повернути його против правовитого пана. А раз дійшовши до такою заключення, розум демократів-централізаторів мусив всіма силами подразненого егоїзму вхопитися за нього. Темні сили, на котрі можна було звалити вину всього нещастя, були тут же під рукою, а звалюючи всю вину на них, обминалося щасливо дуже неприємну річ – розбирати своє власне поступування і признаватися до своїх власних блудів та помилок.

Поперед всього закидають поляки австрійському рядові, а особливо ж кн. Меттерніхові і його підручному львівському начальству, що вони заздалегідь з холодною розвагою приготовили різню мазурську, що різня тота була органічним і конечним випливом бюрократичного способу правлення в Галичині. Бюрократія, твердили вони, від першого свого вступлення на землю галицьку проявляла тенденції 1) ворожі польській народності яко такій і 2) ворожі польській шляхті як єдиній представниці тої народності.

Ворожою польській народності була бюрократія, раз, для того, що була чужорідна (з німців та знімечених чехів), а по-друге, для того, що була бюрократія, т[о] є[сть] природний ворог всеї різнорідності, всякого самостійного руху і життя. А ворожою шляхті польській була бюрократія для того, що вважала ту шляхту елементом революційним і неспокійним; що підозрівала її о ненастанні змагання і конспірації в цілі відбудування Польщі.

З тої ненависті бюрократії до шляхти польської пояснюється ціле поступування австрійського уряду в Галичині. Бюрократія від першої хвилі старається опертися на елементах нижчих, невдоволених, старається позискати прихильність селян, видобуває, – ні, творить русинів, щоб тільки ослабити силу шляхти і польського елемента взагалі. Бюрократія вбивається клином не тільки між дві від віків з’єднані народності, але також між двір і хату, живші досі в найкращій гармонії. Вона звалює на дідичів судівництво над хлопами, але застерігає хлопам право удаватися, в разі покривдження, до циркулу. Вона звалює на дідичів обов’язок – достарчувати рекрута між тим, коли патенти цісарські ограничують і регулюють панщинні повинності. Вона визискує зарівно панів, як і хлопів, але звалює на панів обов’язок допомагати збіднілим хлопам. Вона не тільки показує хлопам таке лице, немовбито тільки уряд і цісар були правдиві други і добродії бідного люду, але не цурається навіть при помочі своїх нижчих органів, возних, комісарів і т. д., прямо підбурювати хлопів, ширити ненависть до панів.

І все те діялось – твердять поляки – довгі літа, систематично. Приготовувано забійну сокиру на случай потреби, на случай вибуху, котрого всі надіялись. А коли вибух наближався, бюрократія в своїй чортівській завзятості не тільки не перешкодила йому, напр., арештуючи головних ініціаторів, о котрих всіх, як і о терміні вибуху, дуже добре знала, але противно, дала тому чирякові доспіти, щоб відтак відрізати його разом з членом. В тих страшних хвилях, говорять обвинителі, бюрократія наперед роздала хлопам докладні накази, мало що не листи проскрибованих, котрих треба було вирізати, роздавала навіть оружжя, а відтак платила за помордованих, і то за живих менше, ніж за мертвих. Вона вкінці до тої степені посунула свою рафіновану завзятість, що постаралася при помочі услужних і на все готових жидів відібрати навіть розум хлопам, щоб тим сміліше мордувати: в тій цілі буцімто виданий був шинкарям наказ – в тих страшних днях видавати хлопам задармо тілько горілки, кілько запотребують.

Се єсть перша і головна група обвинень, кинених на галицьку бюрократію. Послухаймо, що відповідають на то речники уряду і що взагалі треба думати о тих обвинених і о тій обороні.

Що жалоби поляків на бюрократію суть в значній часті справедливі, сьому не заперечить ніхто, знаючий справи нашого краю в тих часах. Що бюрократія та дуже неприхильно дивилася на бутну польську шляхту, рада була не раз робити їй всякі пакості і ненастанно підозрівати її о революційні конспірації (з попереднього бачили ми, що підозріння ті зовсім не були безпідставні), се також певно і з тим навіть не крилися представники її в своїх письмах (напр., Сахер в своїй книжці «Polnische Revolutionen» або й оглядний Саля в своїй історії 1846 року).

Але припускати, що та бюрократія для подавлення революції шляхетської приготувала революцію хлопську, котра остаточно могла статись рівно небезпечною і пагубною не лиш для шляхти, але й для самої бюрократії, – се значить зовсім не розуміти діл і змагань тої бюрократії. Вона ж природний ворог всякої неправильності, всякого «буйства», вона не понімає ніякого ділання, крім канцелярійного, не числить на ніяку силу, крім на свою власну. Так само неправдивий єсть закид, як коли б бюрократія ненавиділа народність польську. Адже ж багато зайшлих урядників в короткім часі переполячилось! Адже ж рух 1846 року не мав зовсім ціхи національної: навіть в Горожані, де руські селяни кинулись на польські повстанські кадри, о противенстві національнім не було згадки.

А вже чисто смішним в устах демократів і революціонерів польських єсть закид, буцімто бюрократія втислася клином між двір та хату, зіпсували віковічну нібито між ними гармонію, держачись засади: divide et impera! Гармонії такої, сміємо твердити, ніколи не було, бюрократія не потребувала доперва штучно піддувати ненависть хати проти двора, бо вона здавна тліла, мов іскра в попелі. Улегшення, які уряд австрійський подавав хлопам в їх тяжкій долі, ті невеличкі, духом часу вимушені, улегшення не повинні би в устах демократів і революціонерів служити за притоку до підозрівання в них навіть «бюрократичної інтриги».

Чи бюрократія справді так добре знала о всіх польських конспіраціях і приготуваннях до повстання в Галичині, як твердять a posteriori поляки, се також велике питання. Може бути, що французька поліція доносила до Відня о всіх планах польських демократів і присилала докладні рисописи кождого емісарія. Але проте емісарії по рокові або й по кілька літ ходили по Галичині, укривалися, агітували і конспірували, хоч, конечно, не без перешкод з боку уряду: що уряд не навмисно попускав їм поводи, доказом того численні і ненастанні арешти, великі процеси і засуди, накладання значних цін на голову поодиноких емісаріїв і заняття Кракова австрійським військом в р. 1846 на тій підставі, що відтам ширилася революційна пропаганда по всій Галичині.

Що уряд далеко недостаточно був поінформований о планах і о силах повстанців, доказує найвиразніше перецінювання тих сил в самій хвилі вибуху, доказує той панічний пострах, який огорнув був бюрократію і військо в Західній Галичині на вість о вибуху повстання в Кракові. Дня 13 лютого, на тиждень перед самим вибухом, писав тарнівський начальник окружний Брайндль до губернатора архікнязя д’Есте:

«Дем[ократична] повстанська партія позискала в західній часті Галичини неймовірну перевагу, завладіла симпатією і національним чуттям усіх, пірвала з собою всіх чи то намовами, чи погрозами. Всюди відбуваються шляхетські з’їзди, на котрих радиться і ухвалюється справа повстання. Вся шляхта в західних округах противна нам, старається через мандаторів і при помочі духовенства вплинути на простий народ і силується як тільки можна підкопати повагу власті і вірність війська.

З усім тим вона й не таїться вже, але заходиться явно: не поодинокі вожаки грозять нам небезпеченством, але всі обивателі задумують покликати своїх слуг, урядників і кого тільки можна до загального повстання. Вони наміряють зовсім явно оголосити день вибуху і масовим движенням перенята в свої руки всю власть в тій часті краю. Вони переконані, що переважними масами зможуть виконати те діло без розливу крові, що військо уступить їх перевазі, а уряди без опору передадуть їм власть. Почастні арештування не запобіжать уже нещастю, а тільки більше роздразнять сприсяжених» [Fr. М. v. Sala. L. cit., стор. 183 – 184].

Очевидна річ, що Брайндль надмірно лякався сил повстанських, і що боязнь тота, може, навіть самими повстанцями чи то прямо, чи посередньо в нім утверджена, не дозволила йому завчасу поарештувати головних вожаків повстання. По інших повітах, особливо в Східній Галичині, скоро тільки надійшли з Відня певні, паризькою поліцією уділені вісті про близький вибух повстання, предпринято дуже численні арештування шляхти і приватних офіціалістів, так що в другій половині лютого 1846 року звиш 4000 «панів» в Східній Галичині заповнило окружні арешти.

Що се не сталося і в Західній Галичині, на се ми не бачимо ніякої другої причини як тільки ту, що в тих сторонах повстанська партія була сильніша і так зуміла стероризувати власть, що тота не важилась робити арештувань, боячись роздразнення і месті повстанців. Коли б се неарештування повстанських вожаків справді було умисно намірене в тій цілі, щоб тим певніше видати їх в руки розлючених хлопів, то ми цілковито не можемо поняти, для чого би подібний план не був виконаний однаково в цілій Галичині, для чого би бюрократія не старалась віткнути топір в руки і руським хлопам, у котрих, крім вражди соціальної, жила проти панів ще й нехіть національна.

Коли ми вище назвали дивовижею те, що демократи-революціонери в своїх судах о 1846 році не показують ані сліду віри в народ, в його силу і ініціативу, а тільки вважають його бездушним знарядом в руках бюрократії, то не меншою дивовижею покажеться кождому мислячому дослідникові й те, що іменно бюрократія в своїх судах о 1846 році стає в значній часті на тім становищі, на якім повинні стояти демократи: в значній часті приписує вона цілий рух і його криваву розв’язку власній ініціативі народу і тим історичним причинам, котрі мусили до тої степені здичити і обезчоловічити той народ, що він міг холоднокровно виконувати такі страшенні вбійства.

Довговіковий гніт польської шляхти – говорять речники бюрократії – зробив хлопам, зарівно мазурським, як і руським, до глибини душі ненависною польську шляхту і Польську шляхетську державу. Під пануванням Австрії хлопи, так само як і за Польщі, не бачили щирості і прихильності від панів, хоч тепер, по утраті самостійного державного биту, пани польські мали найліпший час направити давні блуди. А між тим якраз пани допускалися тисячних надужить над маєтком, працею і особою селянина, вони найзавзятіше опиралися всяким пільгам і поліпшенням, які уряд час від часу заводив для хлопів. Чи ж диво, що самі слухи о приверненні Польської держави, т. є. о відновленні нічим не ограниченої власті шляхтича над хлопом були достаточні для викликання серед тих послідніх кривавої реакції?

Кождий безсторонній і з поглядами народними знакомий чоловік мусить признати, що закид той єсть зовсім правдивий. То тільки чи вистарчить сеся загальна причина до витолкування місцевого, часткового характеру мазурської різні? Конечно, що ні. Ми знаємо, що слухи о вибуху польського повстання носилися довго між народом, майже від самого 1831 року. Ми знаємо дальше, що вони не менше розширені були серед народу руського, як і серед мазурського: бійка в Горожані близ Львова доказує навіть, що й між руським народом супротивлення польським повстанським замислам було не менш тверде і завзяте, як і в Тарнівщині. Ми знаємо дальше, що повстання в лютім 1846 року приготовувалось так само в руській, як і в польській часті Галичини, і що в руській часті воно дійшло так само до одного невдалого вибуху близ Нараєва, як в польській часті в Хохолові Сандецького округу, а також в Сяноцькім і в Ясельськім округах. Що ж се значиться, що ніде в тих місцях не прийшло до такої катастрофи, як іменно в Тарнівщині, відки доперва буря розширилася на деякі сусідні округи?

Для витолкування сеї будь-що-будь цікавої прояви речники австрійської бюрократії пригадують, що іменно в тих сторонах ще в тридцятих роках [1830-х] вели свою пропаганду «комуністичні» зв’язки, як зав’язана Залевським і Станіславом Малиновським в р. 1837 конфедерація люду польського, котра переконувала хлопів о конечності «революції соціальної», т. є. о конечності – вирізати панів і їх урядників. О діяльності тих «комуністичних» зв’язків і о їх «комунізмі» була вже у нас мова в розділі VII, так що тут ми не потребуємо повторяти, що така проповідь, яку вели ті панове, не могла викликати сама цілої катастрофи.

Притім же ми бачили, що така сама проповідь велася деякими людьми (Каспром Ценглевичем і др.) також в Східній Галичині і на руській мові, і так само осталася без наслідків. Дивно нам затим, що й така бистра критична голова, як Спасович в своїй «Історії польської літератури» прихиляється до тої думки австрійських бюрократів і приписує цілу вину різні іменно польським «комуністам». Та, впрочім, він не сам і не перший виступив з такою думкою.

Також Ю. Б. Островський (з Побуян) в своїй, ще 1849 р. писаній статті о товаристві демократичнім звалює цілу вину різні тарновської на доктрини того товариства, забуваючи, що доктрини ті, уже іменно для того, що були доктринами, черпаними з книжок, а не з життя, не були ані приступні, ані зрозумілі для народу, що коли б «комуністична» проповідь залевських, малиновських і братії їх була мала силу порушити народ мазурський, була б порушила його тоді, коли зв’язки їх існували і агітували, як сього й справді Малиновський бажав, що противно, нема ніякого сліду, ніякого свідоцтва о тім, щоб ті панове «комуністи» хоч би трібували втягати простий сільський народ до своєї організації – коли не вважати такою пробою комедію, відіграну у дідички Хшонстовської на обжинках, що в кінці рух 1846 не мав в собі абсолютно ніякої ціхи комуністичної.

Нам здається, що всі ті панове, говорячи о страшних конспіраціях і агітаціях комуністичних, котрі буцімто попхнули тарновських хлопів до різні, значно перецінюють силу і донеслість тих недозрілих конспірацій 1830-их років, а оп’ять-таки не хотять добре оцінити власної ініціативи народу і других могучих впливів. Коли взагалі з проповіді демократів 30-х років і впало яке-небудь зерно між народ, то воно було радше тільки закваскою, побуджуючою спросоння власні мислі народу, було коренем, з котрого виростали дивовижні, неясні, а тим самим і страшні слухи, нічим впрочім не подібні до яких-небудь комуністичних теорій, але зате розпалюючі лютість і нам’єтність народу.

З усім тим, однако ж, нам здається, що й бюрократія австрійська, а особливо тарновська, не зовсім без вини в катастрофі 1846 року. Вже саме усильне обмивання всякого позору вини через її речників кидає тінь підозріння на її тодішнє поступування. А з другого боку, записки сучасних людей – припустім, що й не зовсім безсторонніх – подають таке множество дрібних, характеристичних фактів, свідчачих о не зовсім чистих замірах і поступках уряду, що нам годі поминути їх мовчанкою. І так напр., в книжці польського писателя Тессарчика п[ід] н[азвою] «Rzeź galicyjska 1846 roku», хоч і писаній сторонничо і подаючій багато видуманого, але містячій в собі при тім багато цікавих оригінальних дописей від різнорідних людей – очевидців різні, згадується про такі, напр., факти, як те, що хлопи добивали покалічених шляхтичів уже в самім місті, перед будинком окружної власті; що вояки, призначені до конвоювання переловлених хлопами повстанців з одного міста до другого, не боронили їх перед побоями хлопів і навіть спокійно заховувалися, коли хлопи вбивали панів перед їх очима на смерть, хоч не раз одне їх слово могло би було спасти нещасливих.

Не о добрі свідчить і той поляками – щоправда – до пересадних розмірів роздутий факт, що хлопам, котрі привозили до Тарнова переловлених повстанців, чи то живих, чи й повбиваних, платив староста за «фірманку» по 10, а далі по 5 зр. від фіри. Що не тільки польські пани, але й мазурські хлопи уважали ту платню яко премію за ловлення, а то навіть за мордування повстанців, се доказує уділена нам з тих сторін, досі ще в устах мазурського люду живуча пісенька:

Dziesięć reńskich dostać

Piękna mi nagroda:

Zabiję ja pana

Choć go trochę skoda.

З тих і тим подібних фактів, котрих багато переховали нам оповісті очевидців, ледве чи зможе цілковито обмитися тарновська бюрократія перед судом історії. Хоч і як ми не віримо тому, щоб та бюрократія могла і вміла була приготовити тарновську різанину звільна, довгими літами, по певному, хитро уложеному плану, і щоб архікнязь губернатор Фердінанд д’Есте, чоловік взагалі добродушний і не кровожадний, міг був підписати декрет на вирізання шляхти, то тим не менше нам здається, що тарновський староста Брайндль, заляканий смертельно перед вибухом повстання, коли 18 лютого побачив, що вибух не був такий наглий і сильний, як йому здавалося, що хлопи не пішли на сторону повстанців, але навіть роззброїлися і поарештували в присілку Лисій Горі першу партію повстанців враз із головним проводирем цілого замаху, графом Веселовським, і доставили всіх тих повстанців здорових і нетиканих до циркулу, що тоді міг Брайндль запалати лютостею, властивою людям слабого характеру, і дати хлопам інструкцію – не надто панькатись з панами. Виплата грошей за фірманку довершила діла. А до того ще повстанці, що звичайно були уоружені, дуже часто не хотіли піддаватися, стріляли до хлопів, ранили і вбивали їх, збільшуючи тим самим і доводячи до крайності їх роздразнення.

От такі, по нашій думці, обставини складалися на приготування і викликання страшної катастрофи 19 – 23 лютого 1846 року. Жертвою її впало в повітах Тарновськім, Бохенськім і Вадовицькім около 400 (не 4000, як голосили революційні польські газети) людей, переважно дорослих мужчин, хоч в числі тім находиться також кілька женщин і недоростків. Хоч і як невеликим може видатись те число, в порівнянні, напр., з числом жертв людських, гинучих в одній битві, то все ж таки серце наше болісно стискається, коли читаємо, що, напр., в Тарнові з-поміж звезених там в перших чотирьох днях 116 трупів тільки 30 мож було розпізнати, хто вони були, прочі ж 116 так були збиті і покалічені, що їх ніяк не мож було пізнати. Арештовано в тих бурливих днях в Західній Галичині около 1000 людей.

Ми задержались трохи довше над критичним розбором різнорідних судів о подіях 1846 року вже хоч би для того, що жадне з опублікованих досі о тій справі діл не представляє нам достаточної певності і безсторонності, щоб ми вірно могли йому слідувати. Доки не будуть опубліковані і критично розібрані всі до тої справи дотикаючі документи і акти судові, доти й не буде написана докладна і правдива історія того часу.

Примітки

…криваві перекази про гайдамаччину 1789 року… – Маються на увазі події на Волині і Правобережній Україні, відомі під назвою Волинська тривога. У 1789 р. магнатська верхівка Волині, прагнучи зберегти своє всевладдя і не допустити проведення польським королівським урядом деяких реформ для посилення централізованої державної влади та незначного зменшення феодальних повинностей, спровокувала загострення загальної кризи польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні. Поширюючи серед шляхти безпідставні чутки про підготовку російськими агентами повстання українських селян на чолі з вигаданим сином І. Ґонти і скориставшись вбивством двірськими слугами поміщицької сім’ї в с. (на Ровенщині), магнати домоглися зосередження там значних військових сил (2,5 тис.) та створення спеціальних комісій для придушення селянських виступів. В результаті багато українських селян, міщан та священиків було арештовано і катовано в тюрмах. Виняткову жорстокість проявила Волинська воєводська комісія громадської безпеки в Луцьку, яка ув’язнила кілька сот чоловік і понад 30 чол. стратила. Криваві розправи спонукали масові втечі селян з Правобережної України.

Велопольський Александр (1803 – 1873) – маркіз, польський політичний діяч буржуазно-консервативного напряму, відстоював відновлення конституційної Польщі на зразок і в межах 1815 р., визначав необхідність деяких буржуазних реформ, закликав польських поміщиків шукати захисту від селянських рухів у російського царизму.

«Demokrata polski» («Польський демократ») – друкований орган польського демократичного товариства, який видавався протягом 1832 – 1849 рр. у Парижі, а після недовгої перерви з 1851 до 1863 р. – у Лондоні.

Д’Есте Фердінанд Карл (1781 – 1850) – австрійський генерал, губернатор Галичини (1832 – 1846).

Хоминський Йоахим (1796 – 1867) – польський реакційний політичний діяч в Галичині.

Централізація – створений в 1836 р. керівний виконавчий орган польського демократичного товариства.

Поперед всього закидають поляки австрійському рядові, а особливо ж кн. Меттерніхові… що вони заздалегідь холодною розвагою приготовили різню мазурську… – Йдеться про трагічну розв’язку селянського повстання 1846 р. в Західній Галичині, яке австрійський уряд використав для розгрому національно-визвольного руху шляхти. Придушене військами царської Росії і Австрії.

Горожана – село Миколаївського району Львівської обл.

Нараїв – , нині Бережанського району Тернопільської обл.

…ще в тридцятих роках вели свою пропаганду «комуністичні» зв’язки… – «Комуністичні» зв’язки насправді являли собою різнорідні дрібнобуржуазні революційні таємні організації, серед членів яких популярними були ідеї утопічного соціалізму. Однією з таких організацій була і Загальна конфедерація польської нації, що діяла на території Західної Галичини з червня до грудня 1837 р. Готуючи збройне повстання, вона орієнтувалася на селянство, яке закликала до боротьби за ліквідацію кріпацтва і встановлення буржуазно-демократичної республіки. Зрештою була розгромлена австрійськими властями.

була вже у нас мова в розділі VII – в збереженому тексті 7-ї глави цих міркувань немає.

Ценглевич Каспер (1807 – 1886) – польський громадсько-політичний діяч, учасник таємних буржуазно-демократичних організацій у Галичині в 1830 – 40-ві роки, автор історичних досліджень, публіцистичних праць і поетичних творів, написаних польською і українською мовами. Розглядав українське населення Галичини як частину польської нації і закликав його до боротьби проти кріпосництва і абсолютизму. Під час революції 1848 р. був одним з організаторів «Руського собору» – полонофільської організації спольщеної української шляхти та інтелігенції.

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – поляк за походженням, російський учений-публіцист, юрист, критик та історик літератури, професор Петербурзького університету (1857 – 1861), один із засновників петербурзького тижневика «Kraj», в якому друкувався І. Я. Франко.

Островський Юзеф Болеслав (1805 – 1871) – польський публіцист, історик і громадський діяч, учасник визвольного повстання в Польщі 1831 р., політичний емігрант в Парижі і Лондоні, видавець-редактор журналу «Nowa Polska» («Нова Польща»). Під псевдонімом «L. В. z Pobujan na Podolu» опублікував п’ятитомну збірку своїх праць польською мовою «Критично-історичні і літературознавчі дослідження» (Берлін – Познань, 1870).

Тессарчик Антоній (1799 – 1869) – польський письменник, журналіст і публіцист ліберально-буржуазного напряму.