10. Твори псевдонімні. Загальні уваги

Іван Франко

З черги хронологічної приходилось би нам тепер говорити про «Краткословный ответ Феодула», але заким перейти до розбору сього твору, ми вважаємо потрібним на сьому місці висказати кілька уваг загальних про оба псевдонімні твори нашого писателя і передиспутувати ті спірні питання, які тут насуваються. Оба псевдонімні твори нашого автора, «Зачапка» і «Краткословный ответ», представляють значні труднощі для розбору критичного, але і значний інтерес біографічний і історичний. Являється тут ряд питань, на котрі досить трудно дати вповні вдоволяючу відповідь. Ось важніші з тих питань:

1) Чи твори ті справді з-під пера Вишенського?

2) Твори ті говорять про одну тему – книгу Скарги «О rządzie i jedności kościoła Bożego». Отже, коли оба вони написані Вишенським, то являється питання, для чого автор сей два рази в різних часах вертав до тої самої теми?

3) Для чого під сими творами, супротив свого звичаю, автор підписався псевдонімом, і то під кождим з них іншим?

Щодо першого питання, то ми згадали в розділі 1 про докази Сумцова і мої на те, що «Зачапка» і «Краткословный ответ» приналежать Вишенському. Тут нам прийдеться розібрати ті докази докладніше.

Поперед усього, однако ж, ми візьмемо сю річ з іншого кінця і запитаємося, чи справді оба ті твори походять від одного автора? Отже, тут, здається, не може бути ніякого сумніву, і дивно нам тільки, для чого проф . Сумцов сього не замітив, і, віндикуючи «Зачапку» Іванові Вишенському, не віндикував йому заразом «Краткословного ответа». Може бути, що проф. Сумцов зацукався тим, що оба ті твори трактують про одну тему, значить, міркував собі, що один автор два рази о однім предметі не став би писати. Та тільки се загальне міркування, навіть ще один спеціальний сумнів, про котрий скажемо дальше, мусять упасти, коли придивимося текстові обох творів.

Автор «Краткословного отвѣта», говорячи про нагоду, при якій написана була ся стаття, каже, що патріарх александрійський Мелетій, діставши книжку Скарги і не вміючи її прочитати, прислав на Афон ієродиякона Ісаака, і то спеціально до нього, автора («посла его ко мнѣ»), з поручениям написати відповідь. Так само виразно каже й автор «Зачапки», що патріарх Мелетій прислав «отца Ісакія» «к нам в святую гору» і написав лист, наказуючи відповісти на книгу Скарги.

Можна би думати, що Мелетій прислав сю книгу до всіх загалом монахів русинів на Афоні, бо й письмо його, з котрого автор «Зачапки» цитує обширний уступ, промовляє в числі множнім і сам автор далі від себе говорить в числі множнім. Але здається, що се тільки в обох разах pluralis majestaticus, бо декуди (ст. 84) автор говорить о тім, хто сповнював наказ патріарха, в числі одиничнім і в першій особі («а коли єсми в той книжици разсмотрив» і далі: «тогда єсми книжки Скарги поверг и въ бѣдѣ муки великое час не малый был»).

Очевидна річ, що тут автор «Зачапки» і автор «Краткословного ответа» говорять про один і той самий факт, про одну і ту саму особу пишучого в обох разах відповідь на книгу Скарги. До сього головного доказу, котрий і сам вповні вистачає, додати би ще можна схожість епіграфів у обох творах, і то оба рази з оригінальним зворотом язиковим «лихо єже сею» в значенні: «а що лишнє понад се», далі однакові характеристичні звороти язикові і стильові, котрих тут не будемо вичислювати.

Але тут заразом піднести треба, що іменно ті самі характеристичні звороти язикові і стильові є характеристичні також для писань Вишенського. Проф. Сумцов перший замітив, що «в языке «Зачапки» и посланий крайнее сходство; конструкция фраз, словесные обороты, сложение слов, – все это чрезвычайно сходно» («Киевская старина», XI, 650). До сього язикового доказу він додає ще й ту увагу, що те, «что в посланиях изложено особенно усердно и страстно, и в «Зачапкѣ» изложено с увлечением, бойко, оживленно». Сей другий, психологічний доказ нам видається трохи заслабим, бо в такий спосіб можна би добачати деяку схожість між творами Вишенського і, напр., «Ключем царства небесного» або котрим-небудь іншим з тогочасних творів полемічних. Круг предметів, занимаючих тодішніх полемістів, був загалом досить тісний, і можна сказати, що Вишенський по більшій часті вичерпав його, так що ті самі предмети обговорюються і у других авторів.

Дальше певна річ, що, крім Вишенського, ще деякі тодішні полемісти пишуть «с увлечением, бойко, оживленно», от хоч би Герасим Смотрицький, автор «Перестороги», Мелетій Смотрицький, а навіть строгий теолог Захарія Копистенський. Як невистарчаючими є ті психологічні і язиково-стильові докази для приписання Вишенському обох сих псевдонімних творів, се найліпше показав на собі проф. Сумцов, котрий на їх підставі приписав Вишенському тільки «Зачапку», а не приписав «Краткословного отвѣта».

В своїй статті про Вишенського подав я літературний доказ на те, що Вишенському треба приписати й «Краткословный отвѣт». Склонила мене до сього та обставина, що в однім рукописі находиться одна статейка, без сумніву, приналежна Вишенському, а в другім рукописі, незалежної редакції, та сама статейка яко post scriptum долучена є до «Краткословного отвѣта». Сей доказ мовчки прийняв д. Житецький. Пишучи свою статтю в «Киевской старины», я не знав ще опису Строева рукописів Царського, а то, яко ще один доказ приналежності «Зачапки» і «Краткословного отвѣта» Вишенському, був би я навів сю важну обставину, що в рукописі Царського, число 486 (з XVII в.) оба ті псевдонімні твори включені до збірника творів Вишенського, і то в середину, а не при кінці, так що неоспоримо являється догадка, що перепищик, ладячи сей збірник, мав те пересвідчення, що «Зачапка» і «Краткословный отвѣт» – твори Вишенського.

Являється тепер друге питання: для чого автор наш два рази писав про одну і ту саму річ, т. є. про книгу Скарги «О rządzie i jedności kościoła bożego». Щоби се зрозуміти, досить буде нагадати велике враження, яке зробила книга Скарги на тодішню суспільність руську. Сам Скарга, а за ним перший біограф його Велевіцький говорять, що багато шляхти і духовенства руського потаємно виривали собі з рук до рук сю книжку, а другі скуповували її примірники і палили (Rychcicki, Piotr Skarga, I, 285). Можемо припускати, що є в тім дещо пересади, єзуїтського самохвальства (про се гляди далі), але все-таки годі заперечити, що з першого видання Скаржиної книжки (1577 р.) дійшов до нас, мабуть, усього тільки один екземпляр (гляди: «Русская историческая библиотека», VII, 6).

Далі фактом є, що перше видання сеї книжки перший раз кинуло в голови руської ієрархії думку про унію, а друге видання було найсильнішим речником тої думки в хвилі, коли вона входила в життя (1590). Вже з погляду на важність сеї книги було б затим не диво, коли б автор наш два рази вертав до неї. Ще натуральнішим покажеться нам се, коли порівняємо обі полемічні статті Вишенського. Порівняння те переконує нас, що автор у обох статтях пише про різні речі; в кождій статті розбирає інші тези Скарги.

Ще зрозумілішим покажеться нам се, коли застановимося над обставинами, серед яких були написані ті статті. Одержавши від патріарха Мелетія книжку Скарги і поручения розібрати її і написати о ній коротку рефутацію, автор наш написав «Краткословный отвѣт». Пізніше, коли мав нагоду доочне побачити плоди Скаржиної книги, побачити, як сильно шириться унія в Южній Русі, головно між шляхтою і міщанством, як і пропагатори її воюють головно тими Скаржиними аргументами, на котрі він у своїм «Краткословном отвѣте» не звернув уваги, він узявся другий раз за се діло і написав «Зачапку». Детальний розбір обох творів умотивує і ближче пояснить сей погляд.

Остається нам іще розібрати третє питання, іменно, для чого під обома сими творами Вишенський підписався псевдонімами? Професор Сумцов висказав про се ось який догад:

«Псевдоним в данном случае мог возникнуть или по чувству самосохранения или из желания автора выразить одним словом свою близость к источнику всякой истины и правды – Христу, вероятнее, из последнего побуждения; И. Вишенский был человек не робкий» («Киевская старина», XI, 652).

Лишаючи на боці першу евентуальність ми замітимо про другу, що вона не видається нам так правдоподібною, як проф. Сумцову. Виражати свою близькість до Христа – се для смирного аскета було б знаком такої гордості і зарозумілості, котра граничить майже з богохульством. Добродій Житецький більш рішуче, але менш осторожно приписує оба псевдоніми зглядом політичним. По його думці,

«псевдонимы… раскрывать было неудобно при жизни Иоанна, особенно после (!?) его путешествия на родину в 1606 – 1607 годах. Как резкие и беспощадные нападки на унию в конце XVI века заставили Иоанна следующее по времени сочинение обозначить именем Феодула, так и одно из первых сочинений после путешествия на юг (радше, на північ з Афона) он нашел удобным прикрыть именем Христофора» («Киевская старина», XXIX, 506).

Як бачимо, аргументація дуже неясна і в основі невірна. Для чого по острих нападах на унію при кінці XVI в. Вишенський «находит удобным» з менше острим нападом ховатися під псевдонімом? Для чого другий твір підписує псевдонімом по подорожі на Русь, коли вже був на Афоні і, значить, ніякі польські пани, ані уніати не були йому страшні? Се дві загадки, котрих д. Житецький так як би не бачив у своїх власних словах.

Що не політичні причини, не страх перед переслідуванням склонив його до псевдонімів, се видно вже з повищих питань; адже ж далеко остріші нападки на унію, а головно «Посланіє къ утекшим єпископом» він підписав своїм іменем і вислав на Русь і опісля не то що не боявся піти туди особисто, але, пишучи в Уневі посланіє до Домнікії, також підписав його своїм іменем. Впрочім, треба знати політичні відносини тодішньої Польщі, високий ступінь політичної свободи, якою користувалися шляхта і духовенство, широку свободу писаного й друкованого слова [Драстичну ілюстрацію її дав д. Кубаля в своїй монографії «Poselstwo Puszkina do Polski 1649» (L.Kubala, Szkice, t. II)], щоби зрозуміти, що догадка така не має основи.

Адже ж автори таких різких полемічних творів, як «Исторія о листрикійском, или разбойническом ферарском соборѣ» , або як пізніший «Літос», або писателі такі, як Кровіцький (соцініанин) і Зизаній, котрі доказували, що папа є антихрист, жили в Польщі й Литві досить безпечно. Не забуваймо, що різкості полеміки православної далеко ще (може, за виїмком «Літоса») не доходили до тої міри, як різкості полеміки лютеранської або соцініанської. А що Вишенський і по написанні своїх перших різких посланій міг без великої об’яви іти на Русь і майже свобідно тут порушуватися, се також зрозуміємо, коли зважимо слабість адміністративної власті в Польщі, брак служби поліційної в новішім значенні, а при тім значне ще число могучих руських людей, шляхти, міщан і духовних, котрі готові були оказати йому протекцію.

Нам здається, що вияснення мотивів, котрі заставили Вишенського підписати ті твори псевдонімами, треба шукати в особливих обставинах, серед яких ті твори повстали. Коли текст листа Мелетія, наведеного в «Зачапцѣ», є переданий вірно, то можна сміло сказати, що лист сей був соборний, писаний до всіх монахів русинів на Афоні і поручаючий їм рефутацію Скарги. Може бути, що, крім листа, Ісакій привіз для Вишенського усне поручения від патріарха, а може, монахи самі греміально віддали йому, як найспосібнішому, сю роботу.

В такім разі, відповідаючи від імені ширшого кружка людей, ніяково було авторові підписуватись власним іменем, і він ужив псевдонім, котрий виражав чесноту монашества і головну (по його поглядам) красоту православія супроти латинської гордості – покору, смирність, назвав себе Феодул, т. є. слуга божий.

По кількох літах, вертаючи до Скаржиної книжки ще раз, автор наш уже для консеквенції і тут ужив псевдонім, хоч не мав до сього ніякої важнішої причини. Що би мав характеризувати той псевдонім, трудно сказати. Чи повстав він під впливом «Апокрисиса», котрого автор также був «Христофор», чи мав натякати на монашество і пустинне життя автора? Се останнє також не є неможливе, коли собі пригадаємо, що монахів і пустинників, а особливо афонітів, по смерті, а іноді й за життя називано «богоносними» отцями. Христофор значить, впрочім, «христоносець» і не виражає, як твердить Сумцов, близькості до Христа, але ношення Христа, т. є. ношення його заповідей і його терпіння в сьому житті.

Примітки

Велевіцький Ян (1566 – 1639) – польський історик і перекладач.

Рихціцький – псевдонім Маврикія Дзедушицького (1813 – ?), польського історика (народився в Ріхціцах). Йдеться про його книгу «Piotr Skarga i jego wiek», 2 т., Краків, 1850 – 1851; друге видання – Краків, 1868 – 1869.

Кубаля Людвіг (1838 – 1918) – польський буржуазний історик.

…«Исторія о листрикійском, или разбойническом ферарском соборѣ»… – Йдеться про «Исторію о листрикійском, то єсть о разбойническом, Ферарском або Флоренском синоді, вкоротце правдиве списаная» (Острог, 1598). Твір підписано псевдонімом «Клирик Острозький», розкрити який досі не пощастило.

…котрі доказували, що папа є антихрист, жили в Польщі й Литві досить безпечно. – Відомі тепер історичні факти доводять, що, навпаки, православні полемісти жорстоко переслідувалися апологетами офіційної державної ї церковної політики Речі Посполитої. Так, Стефан Зизаній, про якого пише І. Франко, разом з кількома його послідовниками був на початку 1596 р. (ще до унії) проклятий, як єретик, Новогрудським уніатським собором на чолі з ренегатом Михайлом Рогозою. Дещо пізніше спеціальна королівська грамота проголосила полемістів державними злочинцями і заборонила населенню спілкуватися з ними.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 105 – 110.