13. «Зачапка» Христофора инока русина

Іван Франко

Між усіми творами Вишенського «Зачапка» є одним з найобширніших, але заразом із найслабше оброблених. Велике многословіє при більшості оригінальних думок та властивих нашому авторові поетичних і риторичних уступів показують, що автор писав «Зачапку» якось неохітно, може, на просьбу земляків, що зразу силувався на дотеп, але опісля, коли дійшло до самої речі, не вмів здобутися ні на що, крім перемелення і широкого розводнення того, що вже перед тим коротше і краще сказано було в «Краткословном отвѣтѣ».

Противний осуд проф. Сумцова, котрий сьому творові признає високу стійність літературну, вважаючи «достоинством этого памятника содержательность и силу» («Киевская старина», IX, 652), не може нас тут зупинити, бо ж брак «содержательности» видно вже з того змісту, який виставив сам автор на чолі свого твору, а щодо «сили», то се характеристика так загальна і суб’єктивна, що можна її зовсім поминути. І під зглядом форми і розкладу речі «Зачапка» належить до творів найбільше хаотичних і сорокатих; видно, що автор писав її наскоро, недобре обдумавши цілість.

При тім не можна «Зачапцѣ» відмовити всякої стійності; будь-що-будь, писав її такий чоловік, як Вишенський, і бодай в кількох місцях зумів надати тут своєму писанню той самий блиск, яким ясніють другі його твори. При тім же не брак і сьому творові цінних подробиць біографічних і культурно-історичних, і для того ми займемося розбором його змісту так само старанно, як і попередніх творів.

Що «Зачапка» без сумніву приналежить Ів. Вишенському, виказали ми вже попередньо. Дата написання сього твору дасться також досить докладно означити, а принаймні terminus а quo. Не тільки патріарх александрійський Мелетій називається тут «къ богу отшедшим», але й єпископ львівський Гедеон Балабан є «блаженное памяти достойным», т. е. помершим. Балабан же, як звісно, вмер у февралі 1607 р. [«Акты, относящиеся к истории Западной России», IV, 255, 257; «Науковий сборник Галицко-русской матицы», 1867, ст. 208; А. С. Петрушевич, Сводная галицко-русская летопись 1600 – 1700 («Литературный сборник матицы», 1872 – 73, стр. 32)].

З підпису автора «Христофор инок русин, во святѣй афонстѣє горѣ странствуя» (С. Голубев. Петр Могила, I, Приложение, 67) видно, що твір писаний був на Афоні, – значить, Вишенський мусив уже перед тим повернути з Русі; і справді, Ігнатій з Любарова посвідчує, що він пішов на Афон ще перед смертю Балабана. З одного місця передмови можемо ще ближче означити дату написання «Зачапки». Каже там автор, що гаряча любов до православних русинів спонукала його обізватися до них сим написаним і передати його «сим братом странствовавшим зде и паки отходящим к вам» (Голубев, 68).

Може бути, що той «брат странствовавшій зде» прибув на Афон разом з Вишенським восени 1606 р., а пробувши там зиму, з весною вертав на Русь і через нього то автор наш передав землякам свою «Зачапку». В такім разі вона була написана весною 1607 р. Може бути, однако ж, що написана вона була о рік пізніше, коли припустити, що першого року по своїм повороті на Афон автор наш післав на Русь свої «три цветочки», т. є. три твори, про котрі згадує в «Зачапці» (С. Голубев, 74), а котрі не дійшли до нас.

Повний титул сього твору, котрий дійшов до нас тільки в однім, дуже недокладнім і ще й впливом часу значно ушкодженім рукописі Царського, звучить:

«Сіє писаніє зовется Зачапка мудраго латынника съ глупым русином на диспутацію, а по просту глаголющи въ гаданіє или бесѣду».

Супротив свого звичаю, зараз за сим титулом автор подає зміст твору, котрий має обнимати «вопрос, а по сем отвѣт Скарзѣ на два артикулы в книжках его о отступленію греков и руси от латинскаго костела». Оба ті «артикули» доторкаються справ не догматичних, як се твердить проф. Сумцов («богословские рассуждения более сложные и обширные» – «Киевская старина», XIII, 652), а освітніх, бо перший

«артикул хулный на грецких учителей иж от зазрости не подали рускому роду, въ словѣнском родѣ, писмѣ и языку живущему, своей науки»,

а «другій артикул самохвальный, иж щасливый костел латынский, яко всюды въ папы римского послушенства науки и школы фундованы суть» (Голубев, 67).

Як бачимо теми, о котрих можна би сказати багато інтересного, але о котрих автор наш відповідно до свого аскетичного складу думок і неширокої освіти не міг сказати нічого, крім знаних нам уже фраз. Однако ж згори треба зазначити, що конспект сей не вичерпує змісту цілого твору. Противно, «Вопрос и отвѣт» і дискусія над обома артикулами займають тільки меншу його половину, несповна 20 сторін друку; більшу половину (21 стор.) занимає передмова, деякі напрограмові екскурси і маленький post scriptum «къ прочитателю сего писанія».

Передмова починається адресом, в котрім автор присвячує свій твір православним малорусам, в першій лінії братствам львівському і віленському, а далі

«всѣм подгорским обывателем, гражданом и началствующим въ своих державах рода шляхетского и повсюду обще, по Куту и Волыню, духовным и свѣцким, всякого сана, чину и преложенства, иноком священствующим и простым» (Голубев, 67 – 68).

В своїй статті про Ів. Вишенського в «Киевской старине» звернув я увагу на ту подробність, з якою в сьому адресі вичислено особливо ті сторони, де автор пробував під час своєї останньої подорожі (Львів, Покуття, Волинь) і де, очевидно, понав’язував знайомості не тільки з духовними, але й зо шляхтою православною. Стоїть звернути увагу й на другий, досі не замічений критиками підпис при кінці його адреса, де автор зве себе «подгорскаго гнѣзда и персти плодородієм сый, грѣшнѣйший инок от всѣх человѣк»; слова ті були би ще одним доказом того, що автором «Зачапки» є не хто другий, як тільки Вишенський, коли б таких доказів іще було потрібно. Таким самим доказом могли б бути також слова автора о собі:

«Аще бо и в художествѣ риторскаго наказанія и ремесла (еллино или латиномудрных) во причастій общенія нѣсм был или навык что от хитродіалектических силогизм» (Голубев, 68),

– слова, котрих не уживає жоден тодішній писатель, а котрим паралелі можна майже дослівно найти в інших творах Вишенського.

Ось зміст передмови. Хоч аскетичні принципи забороняють авторові «яже по страсти пріязнь и усвоєніє еже къ другству внешнему», то все-таки він «не возмоги претерпѣти страдбы, ревности, любве внутрь палимыя» до своїх земляків і посилає їм отсю «Зачапку» «от простоты нашего языка словянского». Не «въ художествѣ вышняго наказанія», т. є. не в високій науці ані в риторичних прикрасах лежить сила духу, але в «вѣрѣ смиреномудрія».

І автор наводить із апостола Павла цитати против світської мудрості, котра є глупотою перед богом і доводить людей до єресей і погибелі, як ось недавно і «наши епископы, лакомячися на латинскую хитрость, мудрость, славу свѣтскую и тѣлесное покоище, пострадаша» (Голубев, 69). Автор, як сам признається, що тої мудрості не вміє, так само просить своїх земляків, щоби міцно держалися православія, а не лакомилися на мудрість латинян, котра обпутала їх так, що з неї випутатися не можуть.

Зараз після сього, з наївною недогадливістю, недобачаючи суперечності, автор наш виголошує звісну Августинову догму о вольній волі: «Єстество бо человеческое на самовластіи состоит, и нуждею и силою къ богу не притягаєтся» (Голубев, 169). Православні не повинні дивуватися, ані лякатися того, що так багато людей відступає від православія; адже від апостолів і від самого Христа відступали деякі ученики, а до того ще Русь бідна і слаба, «нѣсть у нашеє Руси с ким [так я читаю се місце, котре у Голубева звучить: «нѣсть у нашеє руским» і т. д.] и въ дружествѣ стояти и нѣсть от кого пользовати». Причиною тої слабості є недостача добрих пастирів і деморалізація тих, котрі є, так що

«сторицею лучше, абы такіе блазнители и никакоже въ церкви не были, и полезнее собору вѣрныхъ самим въ церковь собиратися и спасати, нежели съ соблазнители и слѣповождами во погибель и муку вѣчную отъити» (Голубев, 71).

Та се все не повинно лякати православних ані знеохочувати до православія, бо Христос не дасть їм погибнути, але натомість «погибающим и отчаянным ни Христос не поможет ничтоже» (71).

Вже в тій передмові, в тирадах о православній глупості, в протиставленні до латинської мудрості бачимо реакцію проти тих концесій, які автор наш робив світській науці в посланії до Домнікії і поворот до давніших, загальних осудів. Струна тота в цілій «Зачапці» звучить дуже сильно, і можна сказати, що становить її основний тон. «Зачапка» є дуже виразним свідоцтвом того, як ум нашого автора, переваривши по-своєму враження, винесені з подорожі на Русь, силується реагувати проти них в різних напрямах.

В дуже слабім, а властиво майже в жоднім логічнім зв’язку з сею передмовою не стоїть слідуючий за нею екскурс «Начало о унѣи и причта ж о вѣрѣ». І сей титул не передає докладно змісту сього уступу. Автор починає його «притчею жартовнаго обычая» о унії, котрої подає гумористичне толкування: «По словянскому языку называется юная, молодая», – і остерігає православних перед тою молодою. «Хотя же заправды она єсть яко молода, будучи образом красна и чюдна, разумом хитра и мудра, обычаем велми оздобнѣ убрана», та зате та «юная вѣра єсть шаленая и непостоянная, от человѣческаго мудрованія и выналѣзку вымышлена» (Голубев, 72). Натомість стара православна віра «хотя есть образом шпетна и нелѣпа, разумом глупа и нехитра, обычаем проста, ветха, неубрана и нимало непозорна, а навет и бритка» (71), то зате є «статечна, грунтовна, неподвижна и от Христа фундатора основана» (72).

Розмалювавши відповідно до сих двох образів небезпеку унії і певність православія, автор наш розвиває тепер нову програму освіти для Русі, значно відмінну від тої, яку ми бачили в попереднім посланії. Ся нова програма подиктована вже не наглядним образом того руху, який розбудився на Русі під впливом Заходу, але боязню, «жеби єсте дѣти свои хитростію и єресію латинскою не отравили и не поморили» (72), значить, поглядом, що «латинська», т. є. світська, або, як каже наш автор, «надворна» наука – се отрута, поглядом, котрий ми вже давніше стрічали у Вишенського.

Нова програма освітня нашого автора має затим характер по своїй суті консервативний, а навіть ретроградний; вона вказує, «чого ся учити имѣють, чтобы дѣти ваши спасли и по вас благочестіє задержали», – значить, усякий світський інтерес із неї виключений.

«Въ первых ключ, или грецкую или словѣнскую граматику да учат. По граматицѣ же вмѣсто лживое діалектики… тогда да учат богомолебнаго и праведнословнаго часословца; во мѣсто хитрорѣчных силоизм и велерѣчивое реторики тогда учат богомолебный псалтырь; во мѣсто философіи – тогда учат плачивый и смиреномудривый охтаик; также конечное и богоугодное преуспѣяніе въ разумѣ, делное богословіє; тогда учат святую евангельскую и апостольскую проповѣдь, съ толкованіем простым а не хитрым; таже во евангельской проповѣди мысль напасши, и до прочих книг богословію тезоименитых касайся и всяко писаніє богодухновенноє проходи, которое мысль от благочестивое вѣры не развращает, але и овшем смиреномудрію учит. А если бы хотѣли и надворное мудрости хитрость уведали, не возбраняется у наших, в церкви мѣсто имѣющих, то есть въ Соломоновых притчах, Премудрости, Еклесіатѣ, Сираху и прочих старозаконных… съ пророческими предвозгласіи… забавляти; точію до поганских учителей и до латинское хитрословное лжи не ходи, бо вѣру згубишь» (73 – 74).

Ніщо й казати, що така програма то властиве заперечення всякої освіти, бо вимагає вона або освіти зовсім недвижної, котра б вічно стояла на однім часослові, «охтаіку» та Еклезіасті, або нечувано строгої цензури, котра б усяку нову книгу проціджувала якнайстаранніше крізь православне цідило, щоби, борони боже, не найшлося в ній що-небудь таке, щоби могло «развратити благочестіє». Що програма така, коли б була можливою до виконання, нанесла б була найтяжчий удар православію, бо зробила би православних справді глупими і безоружними супроти всякого нападу, се також ясно.

Але, як то кажуть, «бог не дитина» слухати побожних бажань аскета, і історія южноруської освіти пішла трохи іншою дорогою, хоч часослов, октоїх і псалтир через три століття порядно-таки далися взнаки всім підростаючим южноруським поколінням і в мільйонах молодих голів нерозривно спрягли поняття просвіти з виображенням буків та кування на пам’ять незрозумілих слів і фраз.

Мабуть, і сам наш автор почував, що програма його не зовсім-то пригожа і що книги ті церковні, котрі він вичислив, хоч добрі для ужитку церкви, все-таки не зовсім надаються на шкільні підручники і не були укладані в цілях педагогічних, і для того сам він бере на себе ледве чи відповідний для своєї сили труд – зладити деякі підручники для южноруських шкіл в дусі своєї програми. Пробою такого підручника ми склонні вважати перший з тих трьох «цвіточков», котрі Вишенський післав чи перед «Зачапкою», чи рівночасно з нею, працю під заголовком «Древо зовомоє разумное, философія, не поганского учителя Арістотеля, але православных Петра и Павла». Велика шкода, що твір сей не дійшов до нас; оскільки можна догадуватися, була се, мабуть, проба популярної систематики богословія і етики; в вищенаведеній програмі автор наш визначував місце для вивчення сеї книжки по октоїху, говорячи про «дѣлное», т. є. практичне, з етикою сполучене богословіє.

Другий підручник уже не для самих шкіл, але загалом для православної публіки, котрого написання проектував Вишенський і до котрого обіцював свою поміч, мав бути

«Соборник, то єсть Зобранныє всѣ таємницѣ невѣдомыє разных часов, албо справованые, реченые от Христа Спасителя, или ученик его, святых апостол или святых богоносных отец; толк и разум о всем порядку церкве православное, до всего цѣлого року, въ словѣх раздѣленых, обходячи круг годишный» (Голубев, 75).

Оскільки можемо догадуватися, мала се бути якась енциклопедія церковна, заключаюча в собі все, що православному чоловікові треба знати, або, як каже Вишенський,

«огорода благочестію, заступаючи всякій благочестивый помысл, аби не выходил от внутрь православное мысли на двор за огороду самомнѣнною думою, гдѣ звѣрь ереси живеть и слабоумных на свою прелесть восхищает и пожирает» (Голубев, 74 – 75).

Як бачимо, проект фантастичний і несповнимий навіть для чоловіка з незрівнянно більшим очитанням і систематичним умом, ніж наш автор. В XIII віці для Західної Європи щось подібного зробив був Вікентій з Бове (Vincentius Bellovacensis) в своїм ділі «Speculum magnum», котрого часткові переклади звісні були і у нас і котре, може, і подало Вишенському ідею його «Соборника».

За сим екскурсом слідує перша часть змісту, заповідженого автором, початок диспутації мудрого латинника з глупим русином. Персифлюючи гордий спосіб говорения Скарги, Вишенський вкладає латинникові в уста питання:

«Для чего глупы и неразумны есте, небожента русинцы, иже не хочете до нас преступить, жебы есмы были єдно, гдѣ єсть зродло разуму и науки, чего вы не имѣете?» (Голубев, 66).

На се питання третій раз уже в сьому творі Вишенський відповідає, боронячи цитатами з св. Павла і т. ін. руської «глупости» а ганьблячи латинську «поганську» мудрість, і кінчить відновленням звісної вже нам програми повного сепаратизму:

«Будьте собі, мудрый латинниче, зо своєю вѣрою и мудростію, кромѣ нас, мы ж съ своєю вѣрою и апостольским глупством кромѣ вас» (Голубев, 79).

Знов без найменшого логічного зв’язку з попереднім автор наш перескакує до книжки Скарги «О rządzie у jedności kościoła Bożego» і оповідає звісний вже нам факт прислання Ісакія з листом Мелетія на Афон з поручениям відповісти на сю книжку. Важний тут є обширний, хоч, здається, свобідно з грецького перекладений цитат з листа Мелетія (Голубев, 80).

«Видѣтє, – писав патріарх, – что и о чем тот трудолюбец тую книжку выдал. Єсть ли же потребно что вѣдати нам в ней написаннаго, ознаймѣте нам, а если же зразумѣете быти самохвалноє фарисейство и препирателную лжу, мируйте и не плѣнѣте помысла на отповѣдь стараючися».

З сих слів випливало би виразно, що Мелетій поручив чи то Вишенському, чи афонітам взагалі написати реляцію в книзі Скарги для нього, а не вдаватися в прилюдну з нею полеміку, що потверджувало би нашу догадку о подвійній редакції «Краткословного отвѣта».

На особливу увагу заслугує одно місце в дальшім оповіданні Вишенського. Пише він, що «для того отвѣт ни малѣйшій на тую книжку отъ нас не вышол, бо єсми єє аж до сего часу не читал» (Голубев, 81). Слова ті можна би прийняти за рішуче заперечення думки о тім, що автор «Зачапки» був заразом і автором «Краткословного отвъта». Бо коли Вишенський аж до «сего часу», т. є. до написання «Зачапки», до р. 1607 не читав книги Скарги, то очевидно, не міг уже в 1601 написати «Краткословный отвѣт».

Се й є той «один спеціальний сумнів», на котрий ми натякали на ст. 243. Та тільки сумнів сей щезає, коли розважимо ось яку обставину. І в «Краткословном отвѣтѣ», і в «Зачапцѣ» автор, оповідаючи про нагоду написання твору, говорить оба рази про один і той самий факт, про один і той сам час, більше-менше про рік 1600, – значить, «до сього часу» треба відносити не до часу написання «Зачапки», а до часу прислання на Афон книги Скарги. Слово «аж» показує на час опізнений, але й рік 1601 був уже значно опізненим часом для полемізування з твором, виданим в р. 1590.

Оповідає далі Вишенський, що не відразу по одержанні наказу від патріарха взявся до читання твору Скарги, бо в його власному нутрі йшла тоді важка боротьба, котра вимагала скуплення духу і напруження сили. Аж коли «нѣкую маленькую отраду въ мыслных движеніях милостію Христовою получив» (81), взявся до книги Скарги, котра наповнила його страхом і обуренням задля тої гордості і світського, а не духовного способу мислення, якими була подиктована. Головно вдарило його силування Скарги звеличати папу римського не тільки над усіх людей, над царів і патріархів, але навіть над самого Христа, «иж Христос не имѣет мощи и силы властельское спасти кого без власти папы римского» (82).

I ось проти сього твердження о старшинстві пап римських Вишенський другий раз у своїй літературній діяльності виступає з довшою розправою. Перший раз він говорив про сю тему на підставі книжки В. Суразького в статті «О латинских прелестех» (гляди вище, ст. 59 і далі). Річ очевидна, що після основного оброблення сеї теми у Суразького Вишенський і сим разом не подав нічого нового, але остерігши наперед православних перед надто великою похопністю до спорів з латинниками, котрих переспорити, ані переконати не можна, він розповідає загальними словами про те, що власне та претензія пап на старшинство була причиною їх згуби.

Зродилась претензія та з того, що на першім соборі і на дальших зібрані отці церкви добровільно давали папам перше місце, яко єпископам головного, міста, а папи з того почали висновувати, що сам Христос дав їм першенство, що мають право судити патріархів, змінювати догми і ухвали соборів. Се довело в кінці до того, що останні собори пап викляли. О відщепенстві греків від церкви римської говорити значило б – по думці Вишенського – те саме, що називати відщепенцями апостолів, котрі не пішли слідом за Юдою, або, коли на руці один палець, хоч би й великий, почне гнити і його відріжуть, казати, що рука відірвалася від пальця, а не палець від руки. За сим слідують відповіді на дальші дві тези Скарги, а іменно:

1) що греки з заздрості не передали слов’янам своєї науки і

2) що костьол латинський є щасливий, бо має всюди школи і науки.

На першу тезу Вишенський відповідає, що греки дали слов’янам усе, що потрібно до спасения, а іменно

«православную вѣру, та же спасителноє євангеліє, апостолскую проповѣдь, мученическіє подвиги и страданія, постническіє (т. є. аскетичні) борьбы с поднебесными воздушными духи, очищеніє и освященіе тѣснаго пути слѣду, ведущаго въ живот… и все оправданіє, чем естество крещеное к богу присвояется» (92).

Все се вчителі грецькі витолкували слов’янам так достаточно,

«иж найподлѣйшій въ разумѣ языка словенъскаго русин либо сербин или болгарин вѣдаєт и разумеет, чем спастися может» (92).

На доказ, що справді слов’яни добре користають з тих наук, автор наводить житія і чуда святих великоруських («пойди в великую Россію»), котрих тіла і по смерті творять чуда, далі святих печерських у Києві і «туже у тебе дома въ державѣ короны полской», а в кінці незлічиму силу таких же святих православних «въ турской земли, въ родѣ сербском и болгарском», котрих тіла по смерті осталися цілі, творять чуда і видають дивний запах. Оті-то святі тіла головно піддержують у Турції православіє, щоб не всі від нього відступили і щоб при тій правдивій вірі «остало съ тысящ до Иліи от бога реченных» (94).

Сі слова з якоїсь легенди про страшний суд і про прихід Ілії на землю за часів антихриста, коли то православіє має прийти в такий упадок, що ледве тисяча вірних при нім останеться. Легенди такі були дуже розширені не тільки в нашій Русі, але й по всій Європі. Апокрифічне «Слово Мефодія Патарського» о початку і кінці світу було у нас одним із найпопулярніших рукописних творів, а «Слово св. Кирилла єрусалимскаго о антихристѣ», видане і коментоване Степаном Зизанієм у Вільні 1596 р., а опісля переповіджене також з об’ясненнями Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким в книжці «Перло многоцінноє», зробили в цілій Русі велике враження.

А тим часом в язиці латинськім по розірванню згідності з православієм святих не стало, і латиняни позабирали собі святих грецьких «яко Симеона Богопріимца въ Задарѣ, Николу мирликійскаго въ Барру», а їх власні тіла по смерті не освящаються і не пахнуть, «но всѣ смердят яко гнилые псы» (96). Сталось се для того, що дух святий уступив з костьолу латинського, відколи той костьол захорував на гордість, почав перемінювати догми і канони соборів і підпав установленій ними клятві. Коли ж Скарга твердить, противно, що костьол латинський добре вчинив, додавши до символу нікейського своє filioque і перелицювавши інші догми, то повинен би проклясти всіх тих давніших святих пап, котрі вірили так, як тепер вірять православні. Але автор наш бачить, що дарма річ переконувати Скаргу, що треба б уперед із нього вигнати «духа єреси», а позаяк се неможливе без покаяння самого Скарги, то Вишенський, «во имя православное нашое вѣры», заклинає його: «буды безгласен, доколѣ в чювство пріити изволиш!» (100) Закляття се помимо всього свого пафосу робить комічне враження, як і всяка vana sine viribus ira.

Так само і на другий артикул Скарги відповідає наш автор знаними вже з давніших його творів аргументами. Костьол латинський щасливий – се правда, але власне се знак його неправоти, бо се щастя є дар диявола, а правдива церков повинна терпіти горе, покуси, біди і напасті. Костьол латинський фундував усюди школи і науки – і се правда, але ті школи і науки – поганські, тягнуть душу на погибель.

«Проклятая то таковая пекельного зродла наука, школа, которая ни одного ученика на спасеніє до царства небеснаго годным быти не породити не научит, але всѣх студентов своих въ погибель вѣчну посылает» (102).

I автор наш повторяє тут знов свою думку, висказану вже в статті «О латинских прелестех», що в тих

«школах и науках, от костела латинскаго фундованых, тайна и гнѣздо антихристово фундованно єсть, точію ожидай, коли от средины выникнет и явится беззаконный» (103).

Щасливий костьол латинский через свою гордість, котра є запереченням покори Христової, через те, що пішов слідом не учеників Христових, а тих, котрі мучили і вбивали тих учеників. Сатана і Христові, спокушаючи його на пустині, обіцював таке щастя, але Христос його відкинув і потоптав; костьол латинський не устояв в тій покусі, вхопив те земне, дочасне щастя, але стратив дідицтво в царстві небеснім.

Post scriptum «к прочитателю сего писаній» тим не подібний до приписків при «Краткословном отвѣтѣ», що в’яжеться тісно зі змістом попередущого писання. Автор ще раз напоминає православного читателя, щоби вірив його словам, котрі йому подиктувала «самая кривда божія», і щоби був певний, що тільки в руській православній церкві можна бути спасеним.

Як бачимо, «Зачапку» можна вважати найменше оригінальним твором нашого автора, котрий тут з немногими виїмками повторяє себе самого. Для того лишнім уважаємо вдаватися в критику тих його поглядів, бо прийшлось би нам також повторяти те, що вже висказували вперед.

Примітки

Вікентій з Бове (близько 1190 – 1264) – французький письменник і вчений. Написав історичну енциклопедію «Дзеркало історії» у 83 книжках, надруковану 1483 р. (Страсбург) і 1494 р. (Венеція).

Ілія (Ілля) – за Старим завітом, пророк з міста Фісви (звідси Ілля Фесвітянин), боровся проти ідолопоклонників, здійснював різні «чуда». Згідно з Новим завітом, тобто за християнською версією старозавітної легенди, Ілля повинен знову з’явититися на землі перед другим пришестям Христа. «Святий Ілля» був особливо популярний у східнослов’янських народів.

Патарський Мефодій (? – 312) – єпископ спочатку міста Патар, потім Тіра Фінікійського, один з популярних християнських полемістів, що виступали проти єретичних доктрин, автор релігійних трактатів та проповідей. Окремі твори були поширені в рукописних списках на Україні.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 139 – 150.