12. Посланіє к старицѣ Домникіи

Іван Франко

Дуже інтересне з многих поглядів в Вишенського «Посланіє честной и благоговейной старицы Домникіи», видане пр. С. Голубевим в VII томі першої часті «Архива Юго-Западной России», ст. 26 – 35. Є се, властиво, переданий через треті руки дружний спір між нашим автором а якимось «паном Юрком» або «вельможею Юрієм», живучим у Львові і належачим до видніших русинів тогочасних, правдоподібно, отже, з знаменитим членом ставропігії Юрієм Рогатинцем.

Той Юрій писав Вишенському лист, котрого зміст нам автор в основних точках передає і на котрий відповідає, звертаючись до Юрія не прямо, а через старицю (т. є. монахиню) Домнікію, з тої причини, що той був хорий, і автор наш боявся, як каже «да не стужу і досаджу оному въ болѣзни» («Архив», І, VII, 35).

Спір іде о те, чи ліпше спасатися в пустині і в самоті, чи працювати серед людей для їх науки і поправи. Висказані щодо сього питання погляди нашого автора були б інтересні навіть тоді, коли б ми не знали ближче обставин, серед яких написане було се посланіє. Але текст його дає нам досить багато подробиць для означення часу і обставин, в котрих повстав сей твір.

Добродій Житецький відносить се «Посланіє» до першого періоду літературної діяльності нашого автора, т. є. до часу між 1588 а 1596 рр. («Киевская старина», XXIX, 496), а в хронологічнім списі, поміщенім там же, ст. 504, ставить се «Посланіє» на самім чолі, як найдавніший твір Вишенського. На се приводить він ось які докази:

1. В «Посланій» тім Вишенський немовбито згадує про свою подорож «с одним из львовских братчиков Красовским, предполагаем, по какому-то общему делу «львовского народа», і в примітці до сих слів додає:

«Может быть, странствие было в Варшаву: о посылке в Варшаву Д. Красовского при споре братства с львовским магистратом в 1590 г. мы знаем из Летописи львовского братства» (Зубрицкий, ст. 44, «Киевская старина», XXIX, 495 – 96).

2. Загалом в «Посланіи» тім Вишенський згадує про оживлену діяльність братчиків львівської ставропігії Красовських і Рогатинців, що може відноситися тільки до часу боротьби братства з Гедеоном Балабаном, котра закінчилася угодою аж 1602 р. (op. cit., 499 – 500).

3. Підпис того «Посланія» – «в Уневском монастыри» – не може відноситися до часу пізнішого, як роки 1605 – 1607 (loc. cit., 500).

Навіть не бачивши на очі самого «Посланія», а придивившися уважно сим доказам, можна сміло сказати, що вони не видержують критики. Тим ясніше стане се всякому по прочитанні тексту «Посланія». Бо:

1. В «Посланії» Вишенський зовсім не згадує про жодну свою подорож ураз із Красовським. Каже він там тільки, говорячи про львівських людей: «Не вѣмь другого, развѣ странствовавшего пана Красовскаго и на препитаніє нечто возложившего» («Архив», 34 – 35).

Нам здається, що слова ті допускають тільки одно толкування, а іменно те, що Вишенський знав одного з братчиків Красовських, мабуть Івана, з того часу, як той в одній зі своїх численних подорожей в ділах ставропігії зайшов на Афон і там зложив даток на прокормления руських монахів, а може, й спеціально на прокормлення такого приятеля ставропігії, як Вишенський.

Зіставивши згадку про «препитаніє» з тим, що автор наш пише про свій побут на Афоні до Йова Княгиницького («Архив», 36), ми побачимо, що «препитаніє», те, котре деінде не мало би ніякого сенсу (по руських монастирях мандруючі монахи, не говорячи вже о своїх, за «препитаніє» не платили нічого), там іменно мало велике значення і тільки до афонського побуту нашого автора може відноситися. Значить, уже з сього одного, д. Житецьким невірно понятого, уступу випливає, що посланіє до Домнікії не могло належати до першої доби літературної діяльності нашого автора, але писане було під час його недовгого побуту на Червоній Русі 1605 – 1606 р.

Впрочім, сей перший доказ у д.Житецького сам у собі суперечний. Бо коли «странствіє» Красовського відноситься до його подорожі варшавської 1600 р., тонким способом міг о тім автор наш згадувати в листі, писанім 1588 – 1596? І яким способом автор наш 1600 р. міг з Красовським ходити до Варшави, коли ми про се не маємо ні тіні якої-небудь відомості, а, противно, є всяка правдоподібність, що він тоді був на Афоні?

2. Про ніяку оживлену діяльність Красовських і Рогатинців Вишенський в посланії до Домнікії нічого не згадує, а тим менше не згадує про боротьбу ставропігії з Балабаном; згадує тільки про якесь непорозуміння між «паном Юрком» і Красовським і просить сестру Домнікію, щоби склонила їх до згоди.

3. Справедливо замічає д. Житецький, що підпис «Посланія» – «въ Уневском монастыре» – не може відноситися до пізнішого часу, як до 1605 – 1607. Се так. Але його річ була виказати, що він не може відноситися і до сього часу, але відноситься до значно вчаснішого, бо до 1588 – 1596 рр., а сього д. Житецький не виказав і нічим виказати не міг.

4. Добродій Житецький на підставі повищих доказів уважає

«возможным предположить, что Иоанн был в молодости тесно связан с львовским братством, и когда ушел в монашество, то возбудил этим много шума, толков и убеждений возвратиться к миру» («Киевская старина», XXIX, 495).

Ми не вважаємо можливим згодитися на таку думку. Ів. Вишенський мусив-би був бути якимось знаменитим, звісним і голосним чоловіком, щоби його вступления до монастиря (ще перед відходом на Афон) наробило багато шуму, толків і намов вернутися назад, а сього ми про нашого автора, худопахолка з маломіщанського або малошляхетського роду, чоловіка з невеликою освітою, ніяк припустити не можемо. Нам здається, що д. Житецький і тут не досить уважно читав текст посланія. Починається воно ось як:

«Пишет до мене пан Юрій, яко от діявола пострадах, зане до Унева отъидох, вину же глаголет народную ползу»;

і далі: «Нынѣ же, глаголет, во градѣ проповѣдь не возбраняется, которую не отбѣгати, але множити потреба»;

і в кінці: «Пустыня єдиному ходатайствует спасеніе, проповѣдь же многим» («Архив», І, VII, 26, 27).

Слова ті вп’ять-таки, по нашій думці, допускають тільки одно толкування. Ів. Вишенський прибув з Афона до Львова. Всі тут його ждали і тішилися його приходом, надіялися, що знаменитий писатель покаже себе й знаменитим проповідником і своїми проповідями піднесе значення братства, скріпить православіє.

А тим часом Вишенський по короткім побуті у Львові взяв та й пішов до Унева і заперся в келії монастирській. Легко зрозуміти розчарування таких гарячих діячів, як Юрій Рогатинець, і острі закиди, які він мусив робити нашому авторові («от діявола пострадал»). Легко зрозуміти напади «пана Юрка» на пустинне, самотнє життя, котре тільки одному приносить пожиток, коли тим часом тут, у Львові, праці багато, приходиться вести тяжку боротьбу за православіє, а спосібних рук так мало, і ще й сам він, гарячий защитник православія, недужий. І от без натягань і гіпотез, із самого змісту посланія, ясною нам стає переписка тих двох замітних людей і заразом відслонюється дуже інтересний момент із життя нашого писателя. Для скріплення сказаного тут підносимо ще, що

1) суперечка між «паном Юрком» і Вишенським іде не о поворот сього остатнього до світського життя, але о його поворот до Львова для проповідування і навчання, значить, що Вишенський являється тут не яко новак, чоловік, що недавно ще був світським, але як знаменитість, на котру львівські братчики великі покладали надії;

2) се видно також із тону, в якім промовляє наш автор. Він не звиняється, як нижчий перед вищим, не гарячиться, як молодий чоловік, що зробив рішучий крок і боронить його всією силою свого переконання, але промовляє майже як батько до недосвідченого сина, говорить трохи гірко, але з гідністю і любов’ю, як чоловік старший і навчений досвідом;

3) він виразно говорить, що у Львові не знає нікого, крім Красовського і пана Миколая, значить, відхід його до Унева коли й розбудив багато толків, то тільки між людьми, котрі не знали його особисто, а знали тільки з назви, як автора попередніх посланій.

Після сього всього усталення дати написання сього посланія не представляє ніякої трудності. Приписка автора при кінці і деякі уступи в тексті показують, що воно було написане в саму цвітну неділю. Коли собі пригадаємо, що Йов Княгиницький в початку 1605 р. був ще в Дермані, де того року вийшов звісний балабанівський «Октоїх», а принаймі в початку сього року пішов відси до Угорник, і що аж тоді прийшов до нього сюди Вишенський, запевне не зимою, але хіба аж пізньою весною або літом, то зрозуміємо, що в цвітну неділю 1605 р. посланіє се не могло бути написане. В р. 1607 Вишенський був уже назад на Афоні, вернувши з Русі, мабуть, восени 1606 р. Значить, одиноко можливою являється дата: цвітна неділя 1606 року. З датою тою згоджуються якнайліпше всі хронологічні біографічні сказівки, які маємо про побут нашого писателя на Русі в тім часі і котрі ми розберемо спеціально в розділі, посвяченім його біографії.

Зміст сього посланія ось який. Відповідаючи на наведені вище закиди «пана Юрка», Вишенський дивується, як може пан Юрко йому, грішному чоловікові, вказувати примір Христа, котрий-ді не йшов у пустиню, але вчив людей. Натомість указує Вишенський пану Юркові отців церкви, котрі і самі витрібували і другим приписали таку дорогу очищення і освячення, на яку він пішов. Христос являє з себе найвищий ступінь святості, а доходити до нього треба тою дорогою, котру Вишенський за Діонісієм Ареопагітом показував уже владикам, принявшим унію. Противна думка «пана Юрка» видається йому єрессю, плодом латинської науки, і для того, звертаючися до справи освіти, автор наш пише:

«Але бым я радил нашим фундатором благочестія во Львова: въ первых, церковного послѣдованія, славословія і благочестія узаконити дѣтем научити; таже утвердивши сумненія вѣры благочестивыми догматы, тогда внѣшных хитростей до ведомости касатися не возбраняти. Не бо аз хулю граматичное ученіе и ключь къ познанію складов и речей, якоже нѣцыи мнят и подобно глаголют: занеже самь не учился, того ради и нам завидит и возбраняет» («Архив», I, VII, 28).

Слова ті дуже важні, особливо коли порівняти їх з тим, що автор наш в початку своєї діяльності писав про світську премудрість і її пагубність. Факт, що Русь під напором неприхильних її розвоєві елементів і обставин почала двигатися на очах Вишенського при помочі тої самої світської науки, котру він зразу ні за що ставив, а також свіжий, хоч короткий, пробуток його у Львові, в значнім центрі освіти і інтелігенції, в товаристві людей, ознайомлених з життям практичним і його потребами, мусили проявити вплив на вразливий і незашкаралущений ум нашого автора.

Він значно подається в своїх аскетичних ідеалах, робить концесії світській науці і сам прикро почуває брак тої науки у себе і відтепер не раз згадує про сей свій брак, признаючись до нього як до хиби. Не хибло у Львові й таких людей, що прямо виступили проти нашому авторові з такими закидами, що як се він, сам невчений, сміє навчати других? Між тими оппонентами визначався якийсь незвісний нам ближче пан Віталій, казнодія волинський, і автор наш ще раз і з притиском говорить:

«И не вѣдомость хулю художества, але хулю, што теперешніє наши новые рускіє философы не знают в церкви ничтоже читати, ни тое самое псалтыри, ни часослова. А знать, если бы хто што строхи и знал, як юж досягнет стиха якого басней аристотельских, тогды юж псалтыри читатися соромѣет и прочее правило церковное ни за что не вмѣняєть и яко простое и дурное быти разумеет. А теж не вижу инших, толко простою наукою нашего благочестія воспитавшихся, тые и подвиг церковный носят и отправуют; а латинских басней ученицы, зовемые казнодѣи, трудитися въ церкви не хочют, толко комедій строют и играют» («Архив», I, VII, 29).

Мимоходом підчеркуємо тут останнє, дорогоцінне в історико-літературнім згляді речення про значне розширення і замилування штуки драматичної по тодішніх школах православних. Замітимо дальше, що автор говорить тут як очевидець, обіздрівши ті поступи, які зробила Русь за його побуту на Афон і. Не зовсім вони його вдоволили, про се ніщо й казати, але будь-що-будь, вони поглибили його погляди на справу освіти.

Те, що йому давніше видавалося «заблужденієм латинским», від котрого можна було встерегтися самим знанням православних догматів, показалось йому тепер глибокою суперечністю між наукою світською а церковною взагалі. Наука церковна, все одно, чи православна, чи католицька, вимагала для себе цілого чоловіка, всіх його спосібностей і помислів, але так само вимагала цілого чоловіка й наука світська, все одно, чи в православнім, чи в католицькім дусі подавана. Діти одної сім’ї, сини одної церкви під впливом тої двоякої науки переставали розуміти один одного: те, що один уважав ділом перворядної ваги, було для другого єретицтвом та диявольським нашептом – і навідворот.

Чоловік з церковною освітою, з церковним способом мислення ставив на першім місці діла церковні, службу церковну, форми церковні, читання псалтирі та молитов і занедбування сього всього вважав знаком упадку. Чоловік з освітою світською хоч і не вважав найважнішим ділом «басней аристотельских», ані «комедій і машкар», як наївно закидає йому Вишенський, та все-таки, з другого боку, не міг порозуміти, як можна самотнє життя на пустині вважати чимось важнішим від прилюдної боротьби за свої думки, від проповідання і навчання, не міг уважати важним ділом читання псалтирі в розумінні аскетичнім, яко «подвига» [Про техніку того подвижництва гляди інтересний роман Мартина Шляйха «Der Jude von Cäsarea», друкований в часописі «Die Gesellschaft, realistische Wochenschrift», 1885 р] і т. д.

Як зарадити сьому роздвоєнню, Вишенський не знає; перед чорною глибиною, котра тут розкрилася його очам, дух його зупинився в переляку. Може бути, що се було одною з причин його повороту на Афон. На всякий спосіб на Афоні в його умі швидко наступила реакція. В монашеськім і пустиннім житті він оп’ять бачить найвищий ідеал життя, і останні його твори переважно посвячені апологетиці монашества («Об исправленіи церкви» і «Позорище мысленное»).

В дальшій аргументації свого посланія до Домнікії Вишенський напирає на конечність пильних студій над «чином церковным», т. є. уставами, церемоніями і догмами церковними, вказуючи на великий розстрій і надужиття ієрархії і закидаючи Юркові прямо, що він колись «хвалил и залецал хитрѣйшаго Потѣя», котрий, по його словам,

«днесь єретик и каштелян, а завтра наместник Христов именем, а не дѣлом, и пастырь славы и чести віка сего; а не стада словесных овец и будущаго вѣка стаинник» («Архив», I, VII, 31).

В словах тих натякає Вишенський, мабуть, на зносини Юрія Рогатинця з Потієм уже по переході сього останнього на унію, про котрі сам Рогатинець ось що писав 16 ноября 1599 до віленського братства:

«А што слышно о мнѣ, иж имѣю розмову и съ Ипатіем и писанія до себе посылаемо абы той пекельный смрад пропасти римской Курціушом заткати и до покою церковного прійти; ино не єсть то подозрѣньє, але уваженье справ… И нынѣ свѣжо, сего мѣсяця ноемврія первого дня писал есмь до пана Яна Потѣя, сына его, таковый лист, который и отцеви его, владыцѣ Володимерскому, причитался; которого копію посылаю вам, абы єсте зрозумѣли, што о той справѣ их держачи мовлю и пишу» («Акты, относящиеся к истории Западной России», IV, 201).

Щоправда, не видимо тут захвалювання Потія, та може бути, що в самих листах Рогатинця до Потія, нам не звісних, або в яких інших писаннях того братчика було щось таке, що Вишенському, строгому аскетові, могло дати причину до такого твердження. Повищі слова Рогатинця інтересні для нас іще і з того погляду, що показують нам, як се діялося, що листи, по нашому розумінню, зовсім не раз приватні, в ту пору ставалися документами публічними, курсували в копіях і попадали в збірники рукописні, Miscellanea та Silvae Rerum.

Дальше висказує Ів. Вишенський цитатами з літератури аскетичної, що спасати себе самого в пустині зовсім не така легка річ, і радить пану Юрію зробити хоч малий початок поборювання своїх страстей і перепроситися з Красовським. Предвиджує він з боку пана Юрка закид, що Красовський – єретик, і відповідає: «Был, але ся повратил», – і радить бути осторожним з такими закидами, в котрих, поки діло йде о внутрішні переконання і склонності, а не о публічні слова і вчинки, тільки богу одному можливий суд. Міг би був додати, що й против самому Юрієві Рогатинцеві підношено сей закид, до чого він сам признається в цитованім уже листі до віленського братства з р. 1599.

«А што пишеш, – відзивається він до свого віленського кореспондента, – иж Ипатій пописал неякіє вопросы русина з ляхом, споминаючи бытность нашу у Вильни, якобы з лютрами не переставаючи, з ними (т. є. уніатами) переставаємо: ино в том ся кождый омиляєт» («Акты , относящиеся к истории Западной России», IV, 201).

Нехай і так, що омиляється, та все-таки закид прихильності до унії був против Рогатинцеві піднесений і то з боку досить поважного, хоч і не дуже-то правдолюбного, з боку самого Потія, і для того Вишенський справедливо напоминав обох львівських братчиків до згоди, намовляючи їх, щоб [не?] воювали один проти одному такими речами, як закиди о нахил до єресей. Щоби склонити їх до згоди, Вишенський оповідає короткий епізод із якогось житія про двох братів, що жили в гніві з собою, а будучи християнами, були мучені за віру. Коли мали вже вмерти, один брат почав перепрашати другого, але той не хотів перепроситися і простити братові. На другий день перший сміло витерпів муки, вмер і приняв вінець мученицький, а другий перелякався, вирікся віри і погубив душу.

В кінці з роздразненням відповідає наш автор на те, що пише «пан Юрко», що многі дожидають його повороту з Унева до Львова, а коли не прийде, будуть невдоволені.

«Ни бо аз съ народом завѣти завѣщевал, ниже ответы творил; но ниже народа знаю, ниже бесѣдою съ ним общихся и познанием зрака. Не вѣм, почто мя ожидают? Єда заимствовах что у кого и долг отдати должен єсмь?» («Архив», I, VII, 34).

В приписці, як ми вже згадали, додає наш автор, що для того не пише прямо до пана Юрка, бо чув, що він недужий, тож боїться, щоб його не збентежив і не пошкодив йому своїм писанням, і для того поручав Домнікії поклонитися йому і передати зміст письма. Просить в кінці, щоби само письмо його зберегла і пізніше йому звернула, «нужда бо єсть». На що було потрібне се письмо нашому авторові: чи хотів зняти з нього копію для свого ужитку, чи уділити його ще кому до прочитання, – годі напевно сказати.

Може бути, що тоді вже в його голові зародилась була думка зібрати свої твори, коли не всі, то бодай важніші, докупи в одну книжку, і він мав намір включити туди й отсе посланіє. До сеї думки підходить і д. Житецький, твердячи, що посланіє для того іменно не попало в збірник творів Вишенського, ним самим зладжений, бо Домнікія не сповнила його просьби і не звернула йому сього письма. Неможливим се не є, але й твердити сього не можна для браку всякої підстави. Під листом сим автор наш підписався «странник реченный Вишенскій», отже «подорожний», а не як на Афоні: «мних» або «инок». Чи слово «реченный» має означати, що «Вишенскій» було тільки хвильовим його прізвищем, а не властивою назвою, чи що іншого – не вміємо рішити.

Примітки

…«с одним из львовских братчиков Красовским…» – Членами львівського братства, що брали активну участь у культурно-громадському житті наприкінці XVI ст., були два брати Красовські – Іван та Дмитро (Діомед). Як видно з переказу І. Франка, Г. П. Житецький має на увазі Дмитра. Франко ж далі говорить про Івана Красовського.

Зубрицький Денис Іванович (1777 – 1862) – український історик москвофільського напряму, монархіст.

Віталій (? – помер після 1640 р.) – перекладач «Діоптри, альбо Зерцала и выражене живота людского на том свѣте…» (Єв’є, 1612), автор українських віршів, вміщених у цій книжці (див. розвідку Франка «Забутий український віршописець XVII віку. – ЗНТШ, т. 22, 1898, с. 1 – 16).

Шляйх Мартин (1827 – 1881) – німецький письменник-сатирик.

Курціуш – римський юнак, що, за легендою, врятував Рим. Згідно з легендою, коли, в 362 р. до н. е. в середині міста раптово з’явилась розколина, віщун сказав, що небезпеку, яка загрожує місту, можна усунути, тільки заповнивши щілину найбільшим благом Риму. Тоді Курціуш зі словами: «Нема кращого блага в Римі, як хоробрість!» кинувся в прірву. Прірва зімкнулась.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 131 – 139.