16. Посланіє Іову Княгиницькому

Іван Франко

Невеличке посланіє Вишенського «боголюбивому брату ми, яже во Христѣ, отцу Іову», то єсть Княгиницькому, є вельми характерним пам’ятником дружніх відносин тих двох незвичайних людей і невтомимих діячів около поправи і відродження руської православної церкви. Дає нам воно багато цінних сказівок автобіографічних про життя нашого автора на Афоні взагалі і про його замисли в останній добі його життя, між 1608 а 1615 р., то єсть по повороті його на Афон з Русі.

Що посланіє се написане було по р. 1607, про се не може бути ніякого сумніву. Воно адресоване до Йова «въ Скитѣ въ пустини Марковой скитствующаго», а ми знаємо, що Йов переселився туди в р. 1605. Далі Вишенський шле в тім листі «спасеніє» і «метаніє», то єсть доземний поклін «пану Петру», то єсть жупникові марковецькому Петрові Ляховичеві, з котрим, очевидно, познайомився, пробуваючи в тій же пустині літом 1606 р. Що листок сей писаний був не зараз по повороті з Русі, але значно пізніше, може, около 1610 р., на се вказує ось який уступ:

«От нелиже пріидох, не точію на келій, но и на пещеры двѣ погловъщизны дукатов влѣзлѣ, такожде и на святую гору, отъ ней же бѣ товар один прежде соборного гарачу, нынѣ же и до четырех влѣзло» («Архив», I, VII, 36).

При обширній автономії, яку мала Афонська гора навіть під властями турецькими, таке велике побільшення податку ледве чи було можливе в однім році і без довгих та впертих торгів та переговорів.

Лист свій починає Вишенський заявою, що бажав «нинѣ», то єсть в часі його написання відвідати знов свою рідну країну, а принаймні Йова в його скиті, але зупинили його якісь неозначені ближче випадки («судьбы божія») і особливо слабість; отим-то замість власного прибуття він передає тільки сей листок через монахів із монастиря Ксенова, котрі пустилися іти на Русь.

Дальше оповідає Вишенський про тодішній стан Святої гори, славить її аеровоздушне, чистотне і утішительне повітря, жалується на велике підвищення «поголовщизны» від уряду турецького, але додає, що, проте, супокій на Святій горі не зістав нарушений і що не було нападів яничарських, котрі в ту пору були пострахом монахів.

[Порівняй слідуючий, може трохи занадто ентузіастичний, опис поляка Петрашевського:

«Zachwyt nagły, zdziwienie, roskosz duszy, ścisk serca, tęsknota i przyjemność razem owładnęły mną całkiem, gdym kroczył w ścieżkach li domowego zwierza i mnicha stopą wydeptanych w ziołach aromatycznych, w krzewach nieprostych zarośli a kwiatów, w gaju nie drzew kolczastych i na opał, lecz cytryn i pomarańcz, po skałach ciągle i bez krzty zdolnej dla lemiesza roli, pod szczytem pion w niebo wybiegłej góry a w położeniu chociaż nieobszernem, bo cyplem przylądka w morze wypchniętem, lecz tak dziwnie pięknem i spadzisto wydatnem na błękit morza odkryty i tu i owdzie wyspami w dali i pływającemi, w biełe płachty odzianemi pałacami pokryty, – żem osłupiał, padł na kolana, uronił łzę już nie wiem jakiego uczucia i począł dziękować wszechmocnemu Bogu za nieoceniony ten dar, iż za życia ujrzałem się w raju nieba – wiernie mówię, że wszystkich przepychów świata zebrane w jedno miejsce widoki, kwiatochowy, najokazalsze cieplarnie nie wyrównają temu ogrodowi natury» (Ign. Pietraszewski, Dziesięcioletnia podróż po Wschodzie, 73).

«Несподіване захоплення, подив, душевна насолода, біль серця, туга і радість охопили мене всього, коли я крокував по стежках, протоптаних чи то домашніми тваринами, чи то ногою монаха в духмяних травах, в гущавині переплетених заростей і квітів, в гаю дерев – не колючих і не для опалення, а лимонів і апельсин; по скелях без крихти придатної для лемеша землі; біля вершини стрімкої гори, що знеслася під небо, розташованої хоч і не просторо, – бо лише рогом півострова вона виступає у море, – але так гарно і полого вона вимальовується, відкрита на морську блакить з поодинокими островами вдалині, вкрита плаваючими, в білі плахти вбраними палацами, – що я остовпів, упав на коліна, зронив сльозу не знаю вже й якого почуття і почав дякувати всемогущому богові за цей безцінний дар, що я ще за життя побачив себе у раю небесному, – правду кажу, що картина всіх красот світу, зібраних разом, будь-які розарії, найбуйніші оранжереї не дорівнюють цьому садові природи» (польськ.). – Ред.]

Життя йде по-давньому, благочестіє не вменшується, монахи не турбуються нічим, «изволив же жизнь, день пребыв, благодарю тя, господи, и не пещюся о утрнѣм». Удержувалися монахи, а в тім числі і наш автор, почасти з милостині, котру збирали в різних православних краях, головно ж на Молдавії та на Русі, а почасти «косным (то єсть простим) рукодѣлієм», як, наприклад, вироблюванням хрестиків та чоток з дерева, плетінням кошів, садівництвом, а також малярством.

Власне монастир Зографу, в котрім в ту пору пробував наш автор, був осередком афонської школи малярської. Конечно, хто мав гроші, той міг жити собі й там вигідніше; була там навіть приповідка, котру наводить наш автор: хто хоче на Святій горі жити супокійно і без клопотів, той мусить бути або залізний або срібний, то єсть або мати силу і здоров’я до тяжкої праці, або гроші, щоб усім оплачуватися. Про себе пише Вишенський, що жиє почасти рукоділлям, а почасти «искупом», доки старчить те, що приніс із Русі 1606 р. Йому, впрочім, не до смаку життя свобідне «от келія до келія и от монастыря до монастыря скитати», як се чинила і досі чинить більшість монахів (Pietraszewski, І, 75); його тягло, мабуть, до самоти, до одинокої келії або печери, але поки що бажав іще раз відвідати рідні сторони і для того просить Йова, щоби сповістив його, як йому живеться і чи пожаданий був би йому його прихід.

Видно, що автор наш, старіючись і ослабаючи на силах, горячо бажав іще раз побачити рідний край, бо кілька разів в сьому короткому листочку повертає до свого наміру удатися туди. Виражає також бажання, щоби з сими послами, котрим передає свій лист, Йов прислав йому також свого сестринця Дмитра, того самого молодця, що під час його побуту в Угорниках оставлений був Йовом під його опікою і котрого автор наш відтак завів до Йова в пустиню Маркову. Додає також бажання, щоб і сам Йов прийшов на Афон умирати. Та, мабуть, ані одному з сих бажань нашого писателя не судилось сповнитися, принаймні про другу його подорож на Русь ми не маємо ніякої звістки.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 170 – 172.