7. Писаніє до всѣх обще в Лядской земли живящих

Іван Франко

Літературна форма посланій, або листа – поетичного, релігійного, наукового чи політичного – появляється у всесвітній літературі, звичайно, в хвилях духового перелому, незвичайного оживлення, загострення противенств і суперечних інтересів, боротьби і спорів, в хвилях великих інформацій. Панування тої форми в греко-римській державі бачимо, напр., в часах около народження Христа і далі, а в новішій Європі від кінця XV віку аж до 30-літньої війни.

З першої з тих епох досить буде пригадати такі появи, як листи Ціцерона, Плінія молодшого, поетичні листи Горація, листи апостолів (особливо Павла), апологетів християнських і полемістів против християнства.

В другій добі бачимо поетичні листи Гуттена, знамениті Epistolae obscurorum virorum, листи гуманістів, як Скалігера, Еразма Роттердамського, Крота Рубіана, а також реформаторів, як Гуса, Лютера, Меланхтона і др.

І у нас на Русі форма та прийнялася з Заходу, хоч принесли її до нас – чудно трохи – репрезентанти східної церкви, патріархи Єремія і Мелетій Пігас. Патріархи ті, однако ж, або самі бували на Заході, або стояли в прямих зносинах з західноєвропейськими реформаторами і від них перейняли ту форму. З того самого джерела форма посланія йшла до нас і через протестантів польських вроді Кровіцького, Оріховського і др.

Ми вже бачили при розборі «Извѣщенія», що жива натура нашого автора, проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми листа, т. є. до того, щоб промовляти лице в лице до свого суперника чи прихильника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту бесіди. Противно, його поетична вдача готова була часто посвятити повноту і тонкість аргументації для живості тону і колориту речі, для пластичного піднесення немногих важніших точок, для порушення моральних і чутливих струн натури людської. Форма посланія, свобідна, безпретенсіональна і заразом інтимно-суб’єктивна, відповідала найліпше його натурі, і відтепер, т. є. від початку останнього десятиліття XVI в. аж до кінця своєї літературної діяльності він держиться її незмінно.

Першим твором, що здекларовано виступає в тій формі, є той, котрий Археографічна комісія в своїм виданні («Акты Южной и Западной России», II, 224) не зовсім відповідно до змісту назвала «Послание Афонского монаха Иоанна Вишенского ко всем православным жителям Юго-Западной Руси и Польско-Литовского королевства», а котрий сам автор у «Оглавленії» назвав «Писаніє до всѣх обще в Лядской земли живящих, да ся покают к богу, показуючи, каковы плоды Лядское земли жителей».

Из сього заголовка, як і з самого змісту, видно, що посланіє се, принаймі в першій своїй половині, звернене іменно «до всѣх обще» жильців Польщі, а не до самих тільки православних, а се, прецінь, факт дуже характерний і важний, котрий показує, що або автор наш чув у своїм слові силу і думав, що воно не лишиться без впливу і на тих, котрих він мав причини вважати своїми противниками, або що якісь особливі причини спонукали його піднести свій голос до всіх, вийти зі своїм словом (бодай в інтенції, коли не фактично) поза границі руського язика і православної конфесії.

Чи Іван Вишенський чув силу в своїм слові, чи ні, т. є. чи відзиви сучасних о його творах, головно ж о «Извѣщеніи», свідчили йому про вплив його слів на уми і серця земляків, про се ми нині не можемо нічого сказати, не маючи з того часу ніякого прямого свідоцтва про нашого писателя. Трошки більше можемо сказати про те, що спонукало його до написання сього посланія.

«Іоан инок з Вышнѣ, – пише він про се сам при кінці свого твору, – от святое Афонское горы, прочюх от Лядское землі, сирѣчь Малое Русіи, яко напали на вас зло-ереси, сего ради послахом отца нашего Сава проигумена от святых Павел».

Отже, прочувши, що в Южній Русі шириться зло і єресь, Вишенський написав своє посланіє і посилає його на Русь через Саву, проігумена з афонського монастиря св. Павла. В який спосіб «прочув» наш автор про зло і єресі, що ширилися в Южній Русі? Здається, що се питання зовсім лишне, бо відповідь на нього зовсім проста: прочув через богомольців руських, що приходили на Афон, або через афонітів, що ходили на Русь за милостинею. Ані одному, ані другому ми не думаємо перечити, та тільки, прочитавши уважно текст посланія і порівнявши його з текстом деяких тогочасних документів, бачимо, що, крім усних переказів, посланіє його мало ще й інші, писані джерела.

Дня 6 февраля, а потім дня 7 сентября 1592 року вислало львівське Ставропігійське братство два листи (другий з «цедулою» або припиской) до константинопольського патріарха Єремії з жалобами на львівського єпископа Гедеона Балабана і з загальною характеристикою відносин церковних у Червоній Русі [Акты, относящиеся к истории Западной России», т. IV, ст. 42 – 47].

«Первѣє же вѣси твоя святыя, – писали братчики львівські в «цедулі», – яко в нас мнящіися быти святители, сущій же по истинне сквернители, иночествовати обѣщавшеся и со женами невозбранно живуще; нѣціи же многобрачии святительствующе; прочіи же с блудницами чада родиша».

«А егда же бывшу изысканію о манастырех, обрѣтеся, яко епископы похитивше себѣ архимандритства и игуменства и воведше в манастырѣ и соплеменников своих и урядников мірских имѣнія вся церковныя истощиша и иночества испраздниша, коней же и лаятелей и псов в манастырѣ введоша… и того ради вездѣ иноков и священноиноков не обретается в манастырех, мірстіи же священницы некогда службы совершают в манастырех.

Єгда же о ересех взысканію бывшу, обрѣтеся церковь нашего православія всякаго зловѣрія и зловоленія исполнена, людем же в недоумѣніи смущаємім, суще погибати время настоит. Мнози же совѣт утвердиша предатися римскому єдиноначалія архієрейству, и сей совѣт доселе пребывает» (ст. 45 – 46).

Прочитавши ті слова, порівняймо з ними те, що каже Вишенський в своїм посланії, що на Русі

«всѣ живаго бога и вѣры отступили, прелести же еретической ся поклонили»,

що «владыки безбожные… вместо богословія… прелести, хитрости человѣческія лжи, щекарства и прокурацій діявольскаго празднословія и угожденія ся учат»,

що «в монастырех мѣсто бденія, пѣсни и молитвы и торжества духовнаго псы выют, гласят и ликуют»,

що «владики, архимандриты и игумены… манастырѣ позапустовали и фолварки собѣ з мѣст святых починили, и самѣ толко з слуговинами и приятелми ся в них тѣлесне и скотски переховывают, с тых доходов на богомолци Христовы наданых дѣвкам своим вѣно готуют, сыны одѣвают, жоны украшают» і т. д.

Зіставлення тих уступів не полишить в нас ніякого сумніву, що «цедула» львівської ставропігії з 7 сентября 1592 була коли не одиноким, то все-таки першорядним джерелом для написання сього посланія. Случайна схожість обох писань в так многих уступах і фактичних вказівках є зовсім виключена, особливо коли зважимо, що Вишенський писав на Афоні, а братчики ставропігійські писали як самовидці. Яким способом дійшла «цедула», вислана до патріарха царгородського, до рук афонського монаха, се питання хоч інтересне, але не таке важне. Ми знаємо, що в тих часах панував звичай переписувати і розширювати листи, навіть приватні, коли в них була яка інтересна згадка de publicis або коли їх писала якась ширше звісна, інтересна особа; про існування сього звичаю свідчать тисячі рукописних томів так званих Miscellanea або Silva rerum, заповнених в добрій половині іменно копіями з найрізнорідніших листів.

Про братства же наші ми можемо припустити, що вони й самі навмисне, для цілей пропаганди, старалися ширити документи вроді цитованої «цедули». Копію таку міг занести на Афон той самий посланець, котрий носив до Константинополя до патріарха її оригінал. Можливе, а навіть ще правдоподібніше друге припущення. Листи братчиків і «цедула» писані були по-руськи, а при дворі патріарха міг не найтися чоловік, котрий би вмів їх прочитати і перекласти на грецьке. В такім разі прямо являлася потреба вислати ті писання на Афон і дати їх перекласти тамошнім монахам-русинам.

Ми побачимо далі, що з подібним поручениям обертався до Вишенського аж із Александрії з Єгипту тамошній патріарх Мелетій Пігас, котрий взагалі живо інтересувався ділами руської церкви. Ми пригадуємо, що власне з половини 1592 р. Мелетій жив у Царгороді при патріарсі Єремії [Ив. Малышевский, Александрийский патриарх Мелетий Пигас. Киев, 1872, т. I. ст. 1], і, може, власне він причинився до того, що копія писань братчиків ставропігійських дісталася на Афон, до рук Вишенського. В усякім разі нам видається певним, що власне під час сього побуту Мелетія в Константинополі (1592 – 1594) почалася знайомість між сим знаменитим патріархом і Вишенським; сього каже догадуватися віднайдений мною лист Мелетія до Вишенського з р. 1596, котрий далі буде опублікований.

Генетична залежність посланія «ко всѣм обще» Вишенського від «цедули» ставропігії рішає також питання про дату написання посланія. Все промовляє за тим, що посланіє написано було під свіжим враженням «цедули», може, ще й оповідань земляка, котрий приніс її копію, значить, при кінці 1592 або в початку 1593 року, так що коли з весною вибирався афоніт Сава на Русь за милостинею, автор наш міг через нього передати сей свій новий твір на Русь. Інших даних для означення дати в посланії не находимо, хіба що би удалося найти вказівку, коли іменно був на Русі згаданий в посланії проігумен Сава.

Се перше посланіє Івана Вишенського, перший твір, випущений з його підписом, не є, властиво, твором полемічним, але радше «обличительным», упімненням або, як німці кажуть, eine Strafrede. Писаний він з великим запалом, але грішить подекуди многословієм і риторикою, хоч взагалі робить сильне враження, а поодинокі уступи з огляду на силу вираження і величність помислів належать до найкращого, що взагалі посідає наша література. На початку посланія читаємо ось який адрес, в лапідарнім, дантівськім стилі:

«Тобѣ, в земли зовемой Полской мешкаючому всякого возраста, стану и преложенства народу рускому, литовскому и лядскому, в разделенных сектах и вѣрах розмаитых сей глас в слух да достиже».

Автор, як бачимо, не робить різниці між сектами і вірами; всюди він бачить такий упадок духу релігійного і морального, котрий в його очах рівняється цілковитому невірію. І він починає вельми поетичним і ефективним вступом, котрого мотив узятий, як вірно замітив проф. Сумцов, із апокрифічного твору «Плач землі»: «Ознаймую вам, яко земля, по которой ходите… на вас перед господем богом плачет, стогнет и вопиет». І відтак в довгім ряді вимагаючих негативної відповіді автор показує «в Лядской земли» упадок віри, чеснот, справедливості в судах, релігійності і відправ церковних. Всюди нечесне життя і безвір’я.

«Священники всѣ, якоже древле, некогда Елзавелины жерцы, черевом а не духом офѣруют».

«Панове зась над бога богами вышшими над своими подручными поддаными ся починили… безсловестных естество вышшею цѣною (в своих антихристового закона правах) над люд божій, им до часу под власть злецоный, оцѣнили! Вмѣсто зась евангельской проповѣди… нинѣ поганскіе учители Аристотели, Платоны и другіє машкарникии комидійники в дворех Христа бога владѣют!… Вмісто зась суду и правды – несправедливость, ложь, крывда, прехитреньє, препренье, погвар, лицемѣріе, лесть и кгвалт антихристов владѣет!»

Як бачимо, наш автор обсягнув відразу широке поле, вдарив на весь суспільний і церковно-моральний лад в тодішній Польщі, вказав не тільки зіпсуття церкви, упадок моральності приватної, але й такі кардинальні хиби польського суспільного устрою, як самовладство шляхти над мужиком і здеградування його понижче худоби, як упадок судівництва і т. д. Закиди ті доторкали справді кореня зла, але, звісно, усунути зла не могли, вже хоч би для того, що були більш інстинктовим поривом душі нашого автора, ніж свідомо виробленою програмою, а почасти були фразами, взятими прямо із старозавітних пророків, котрі, як знаємо, також сильно, і різко, і безплодно виступали проти неправди в судах, упадку життя релігійного і т. д.

Бо треба се признати, що не всі закиди, піднесені Вишенським, однаково справедливі. Коли, напр., ми, з документами і соймовими конституціями в руках, вповні мусимо признати правду Вишенському там, де він говорить про притиск селян, про гордість і буту шляхти і т. д., то не можемо признати йому правди там, де він говорить про упадок життя релігійного, богослужения, моральності. Факти історичні показують нам, що дух релігійний у Польщі з приходом реформації значно оживився, ввійшов в маси, а, надійшовши від 1570 р., католицька реакція з єзуїтами не тільки не ослабила його, але ще зміцнила і розпалювала аж до фанатизму.

Такі релігійні книжки, як віршований «Псалтир» Кохановського, «Żywoty świętych» Скарги і т. і., розходилися швидко, видання за виданням. По цілій Польщі, Литві і Русі будовано нові церкви і монастирі, пани давали на них великі гроші і щедрі фундації, а ухвали собору Трідентського, прийняті також у Польщі, поклали міцну, строго централістичну основу новішому католицизмові. Не міг автор наш жалуватися на брак запалу релігійного і у протестантів різних сект, ані на брак між ними богослужения, правоти і прочих чеснот. Та й взагалі нарікання загальні на упадок моральності в народі завсігди дуже невелику мають вартість, бо тут кождий судить не на підставі фактів і цифр, а на підставі особистих вражень, досвідів і доктрин. Вишенський порівнює, напр., стан церкви і суспільності в тодішній Польщі і в Турції і каже, що «прелщеныє от діяволского слуги лжепророка Магомета турки честнѣйшіє есть пред богом въ судѣ и правдѣ якой-такой, нежели крещеные ляхи»; а прецінь нам здається, що ніякий об’єктивний історик такого речення про кінець XVI в. в Польщі не підтвердить.

Не більше історичної правди є і в величнім фейерверку риторичнім, де наш автор, запозичуючи мотивів і красок у старого пророка Ісайї, обертається до «землі Лядської» як до блудниці і яскині убийців.

«О лютѣ страно грѣшна, людіє полни грѣхов, племя злое, сынове беззаконіи! От главы и до ног струпѣли єсте, от началник, от священник и до простых онечистѣли єсте, осмраднѣли єсте гноєм міролюбія; образ божій огноили єсте; нѣсть мѣста цѣлого от грѣховнаго недуга, все струп, все рана, все пухлина, все гнилство, все огонь пекельний, все болѣзнь, все грѣх, неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сѣнь, все пара, все дым, все суєта; все тщета, все привидѣніє; сущеє же нѣсть ничто же, нѣсть гдѣ плястра приложити на исцѣленіє нікоєя части, все смертоносный грѣх, все пеклом, адом и геенною вѣчною смердит!» («Акты», 226).

Ми навели цілий цей уступ як образець справді огненної і пориваючої риторики нашого автора, але заразом як образець того, як далеко від дійсної правди може занести писателя така риторика. Не сумніваємось, що в устрої Польщі XVI в. були важні хиби, і Іван Вишенський сам показує їх в хвилях, коли не дає себе унести вихрові Ісайїного пафосу, коли є сучасним писателем-публіцистом, а не хоче бути біблійним пророком. В посланні бачимо інтересний образець, як ті два характери борються з собою, як реальний, твердий ум публіциста проблискує щохвилі крізь чорну хмару, котрою пророк заволік увесь кругозір.

Бо коли пророк кругом не бачить нічого, тільки рану, смерть, гріх і геєну, не бачить навіть місця, де пластир приложити, то публіцист бачить все-таки хоч невеличке стадо православне, не заражене хворобою, а принаймі таке, котрому можна і треба подавати ліки. Коли пророк бачить усюди признаки гнилизни, то публіцист бачить їх головно в вищих верствах, у вищій ієрархії суспільній і духовній і кличе до свого вибраного стада: «На панов же ваших руского рода, на сыны человѣческія не надѣйтеся, в них же нѣсть спасенія!» Була се, мабуть, холодна вода на тих, котрі (як, напр., автор «Перестороги») покладали великі надії на «руських сенаторів і воєвод» вроді Острозького і Скумина-Тишкевича.

Два рази звертається автор до всіх жителів Польщі з могучим окликом, щоб покаялись, щоби пригадали собі смерть і будущий суд, і проклинає тих духовних ієрархів, котрі своїм безпутним життям стоять на заваді такому покаянню і деморалізують народ. Але коли запитаємо, яких же то діл домагається наш автор, яку дорогу покути і поправи вказує тій згангренованій (по його думці) суспільності, то не найдемо або жодної відповіді, або хіба досить неясні натяки.

«Чистое житіє, богоугожденіє» – се терміни такі загальні, таке різнородне допускають толкування, що, напр., те, що для Цвінглі буде «богоугожденіє», то для Сервета буде смаження на повільнім огні; що для католика польського «богоугожденіє», то для польського ж дисидента зруйнування бога, замикання православних церквів і т. і. Так само неясним є термін «пустынное воспитаніе», котре дораджує наш автор в сім посланії. Що властиво він розумів під сим «пустинним вихованням», трудно напевно сказати, бо прецінь ледве припустити можна, щоб він радив усій суспільності польській покинути світ і поголовно іти в пустиню, а так само годі подумати, щоб радив виховувати дітей в пустині. Одинока розумна і трохи ясніша рада – се «честное вьскормленіе», котре автор на іншім місці означує, яко «от труда своего житіє своє богобойне жити», – але й ся рада, не вияснена в дальших суспільних консеквенціях, мусила лишитись пустою фразою.

Як бачимо, позитивні вказівки щодо реформи суспільності не були сильною стороною Вишенського, а тим менше могли вони явитися в сім посланії, котре не дало для них логічної основи в ясній і тверезій аналізі дійсного стану суспільності. Одинокий фактичний матеріал, який мав автор під рукою, се була згадана вже «цедула» ставропігії, до котрої Вишенський, може, з оповідань, а може, і з власних обсервацій з часу світського життя свого, додав кілька різких але вірних слів про шляхту і про безправність і притиск робочого люду. Ані талант його, ані політична освіта не вистачали на те, щоб із сього матеріалу зробити працю публіцистичну; вийшло тільки ефективне щодо форми, але слабе щодо речі наслідування старозавітного пророка.

Примітки

Скалігер Жюль Сезар (1484 – 1558) – італійський філолог і критик, знавець класичних і східних мов, автор латинської «Поетики» – шкільного курсу поезії, яким користувалися і викладачі Київської академії.

Еразм Роттердамський, Дезідерій – літературні псевдоніми Герхарда Герхардса (1469 – 1536) – нідерландського вченого-гуманіста епохи Відродження, письменника, філолога, богослова. Родом з Роттердама (Нідерланди), жив у Франції, Англії, Німеччині, Італії, Швейцарії. Найзначніші твори – памфлет «Похвала дурощам» (1509) та збірник діалогів «Домашні бесіди» (1518).

Крот Рубіан (справжнє ім’я та прізвище – Іоганн Егер, близько 1480 – 1540) – німецький гуманіст, сподвижник Ульріха фон Гуттена. Один із авторів антиклерикального памфлета «Листи темних людей».

Меланхтон Філіпп (1497 – 1560) – німецький протестантський богослов і педагог, сподвижник Лютера, складач політико-богословських трактатів та підручників.

Єремія – Ієремія Транос, константинопольський патріарх, глава православної церкви на Русі. У 1588 – 1589 р. відвідав Україну.

…протестантів польських вроді… Оріховського і др. – Франко мав на увазі одного з двох Оріховських (Ожеховських): або Станіслава (1515 – близько 1567) – українського і польського письменника-публіциста, оратора, представника гуманізму в українській і польській літературах, або Павла (близько 1550 – 1612) – хелмського підчашого, який брав активну участь у громадському житті не тільки як політичний діяч, але і як автор послань.

Трідентський собор – вселенський собор католицької церкви, що відбувався у Трієнті (1545 – 1547; 1511 – 1552; 1562 – 1563) та у Болонії (1547 – 1549). Рішення Трідентського собору визначали наступ контрреформації – реакційного релігійно-політичного руху в Європі XVI – XVII ст., спрямованого проти будь-якого вільнодумства і наукової думки. У Польщі постанови Трідентського собору офіційно були прийняті 1577 р.

Скумин-Тишкевич Федір (Теодор, роки життя невідомі) – сенатор Великого князівства Литовського, земський підскарбій. У 1642 р. став уніатом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 70 – 78.