15. Терміна т.є. збірка 10-ти творів Вишенського

Іван Франко

«Посылаю вам термину о лжи, которая над истинною у вашей земли царствует», – так починає Вишенський передмову до збірки своїх творів, котрій він, мабуть, за приміром Суразького, дав титул «Книжка Іоанна мниха Вишенского, от святая афонскія горы в напоминаніє всѣх православных христіан» («Киевская старина», XXV, Приложение, 27). Ще раз в тій же передмові він називає книжку свою терміною: «Сію же термину на чисто преведши і иншим всѣм знати о том дайте» (ibid., 28). Що хотів сказати наш автор сею назвою, котрої, оскільки знаємо, деінде не стрічається, тяжко відгадати.

Книжка та не була призначена до друку; автор виразно говорить тільки о тім, щоб її «на чисто превели» і уділили другим в копіях. А призначив він сю свою збірку, як каже сам,

«братствам и всѣм благочестивым в Малой Россіи, в Коронѣ Полской жителствующим иноческаго чина общежителем, архимандритом и священноиноком и честным монахом и інокиням, всѣм сестрам нашим, и прочіим тщателем церковным» (ibid., 27).

Можемо припустити, що думка зібрати хоч деякі важніші твори Вишенського в одну цілість постала ще в р. 1606 під час побуту нашого автора на Червоній Русі, головно серед львівського братства і серед монахів, з котрими Вишенський найбільше зносився. Згадка про монахинь, «сестер наших», натякає прямо на зносини Вишенського зі «старицею» Домнікією, котру він в «Посланії», до неї адресованім, часто називає сестрою.

Щодо часу, коли зладжена і вислана була ся збірка, а зглядно коли писані були інтродукуючі її статті («Передмова» і «Оглавленіє»), то виразного на се натяку не маємо. Для означення termini а quo може нам послужити хіба те, що в склад збірки ввійшли твори такі, як «Порада», писана около р. 1608, як статейка «О чину прочитанія сего писанія», писана около р. 1601, із чого мусимо заключати, що збірка зложена була пізніше. Може бути, що автор наш зложив і вислав її таки в р. 1608, рівночасно з «Порадою», котра в такий спосіб становила новину сього тому, річ не звісну ще перед тим публіці і свіжо написану, хоч як ми вже вище догадувались, до збірки сеї ввійшли, мабуть, деякі речі із давніших рукописів автора, котрі до того часу не були посилані на Русь.

Дальше на час написання передмови по подорожі на Русь і по смерті Острозького натякають також слова автора «за невѣріє и бесплодіє наше попущени єсмо в запустѣніи з нашею правъславною вѣрою» («Киевская старина», XXV, 28) і дальші слова: «И если ся не почуєте и не исправите, знаючи да знаєте, яко и в конец благочестіє наше запустѣєт, оставшіи же в безвѣріи вси погибнут». Слова ті, так суперечні з незламною вірою в остаточну непобідимість православія, котру Вишенський проявляв у своїх творах, були натуральною реакцією по смерті такого мужа, як Острозький, були відгомоном того загального страху і сумніву, який опанував православних після сього факту і після громадного відступлення южноруської шляхти до унії та католицизму.

Крім наведених уже уступів сеї коротенької передмови, заслугують в ній на увагу слова, котрі можна було б узяти за пророцтво наближаючихся на Польщу бід («уготован бо сосуд гнѣва божія на вашу землю пролитися»), коли б вони не були майже дослівним повторенням слів котрогось старозавітного пророка; дальше песимістичний суд автора о Польщі («понеже ність незбожнѣйшеє, хулнѣйшеє и несправедлившеє и нечистъшее землѣ ни въ поганьствѣ, якже ваша земля»), котрий є повторенням в позитивній формі того, що в риторичнім пафосі сказано було в «Посланій ко всѣм обще» (гляди «Акты», 225 і вище, ст. 166); в кінці віршовані стрічки, в котрих автор в звичайнім аскетичнім тоні «сміренія паче гордости» говорить о собі:

«Въ грѣшницех отъ въсѣх перъвѣшій,

Во злобѣ от въсѣх прелукавѣшій,

Въ страстех от въсѣх безчестнѣшій,

Въ злонравіи от въсѣх богатшій,

Въ вѣрѣ же от въсѣх не меньшій

И въ покаяніи не послѣднѣшій.

(«Киевская старина», XXV, Приложение, 28).

[Ось подібні, хоч трохи гумористично підсолені слова з розмови двох аскетів в цитованім уже романі Мартина Шляйха «Der Jude von Cäsarea» (Gesellsch. 1885, ст. 319):

«Ich bin stotterte Saccas, der grösste Sünder, der die Kekhelt hat, sich von der Sonne bescheinen zu lassen. Wenn mir der Herr eine Liebe erweisen will, so verachte er mich, so stark er nur kann».

«Siehst du, – sagte Potamon, – das heisst man Demut! Durch Beispiel und Hebung wirst du diese Kunst bald so erlernen, dass du dich selbst verachtest. Erster Schritt zur Vollkommenheit!»

«Я, – промимрив Саккас, – великий грішник, який має нахабство користуватися сонячним світлом. Коли господь хоче виявити до мене любов, то він зневажає мене так сильно, як тільки може».

«Бачиш, – сказав Потамон, оце називається приниженням! Через приклад і показ ти незабаром засвоїш це мистецтво так, що ти зневажатимеш сам себе. Перший крок до досконалості» (нім.). – Ред.]

Очевидно, ми слів сих не будемо вважати за жадні спеціальні признання щодо злої, страстної і неморальної минувшини автора перед його монашеством; фрази повищі, котрим бракує якого-небудь фактичного мотивування, зовсім на се не вистарчають.

За передмовою слідує «Оглавленіє написаного в Книжъце сей Краткословіє». Ми вже кілька разів попередньо підносили важність сього «Оглавленія» для студіювання творів Вишенського. Тут тільки піднесемо два питання, котрі насуваються при огляді змісту сеї збірки, та й то піднесемо радше яко точки виходу для дальших детальних дослідів, аніж для того, щоб ми могли зараз на них відповісти.

Іменно варто би знати, для чого Вишенський, включаючи до своєї збірки такі давні та малозначущі свої писання, як «Новину» або «Слѣд краткій», не включив таких важних, як «Краткословный отвѣт», «Зачапка» та «Посланіє къ старицѣ Домникіи». Питання се задав собі перший д. Житецький («Киевская старина», XXIX, 505 – 507), але відповідь його не може нас вдовольнити (гляди вище, ст. 70 – 71) головно для того, що він забув о тім факті, що першу збірку творів нашого автора робив не хто інший, а сам автор, значить, усякі догадки, що сього або того твору впорядчик збірки не знав, відпадають.

Так само безосновною ми вважаємо догадку сього дослідувача про пропущення творів псевдонімних для того, що «раскрывать псевдонимы при жизни Иоанна было неудобно». Може бути, що автор при укладанні своєї збірки руководився попросту об’ємом і, давши шість творів більших, доповнив решту томика давніми, дрібними замітками, а твори пізніші і ширшого об’єму заховав для другої збірки. Може бути, впрочім, як догадується д. Житецький при «Посланії до Домнікії», що тих творів пропущених він попросту не мав під рукою, то й не міг їх включити до збірки.

Друге питання, яке тут насувається, се питання про план і логічний зв’язок між поодинокими творами, поміщеними в збірці. Що автор не держався черги хронологічної, се видно хоч би з того, що твір найдавніший поклав на самому кінці, а найпізніший на третьому місці. Усправедливити можна поставлення «Обличенія» на першому місці тим, що автор хотів зазначити аскетичний характер своїх творів; розклад прочих творів видається нам случайным.

У вступі до сеї збірки находимо ще одну статейку «Ко прочитателю наедине сего писаня» (крім репродукованої з «Краткословного отвѣта» і там же розібраної «О чину прочитанія сего писанія»), інтересну головно задля кількох слів, котрі автор говорить о собі.

«А о собі аз и сам свидѣтелство вам даю, яко граматичного дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философскаго высокомечтателного не слыхал» («Киевская старина», XXV, Приложение, 31).

Ми вже згадували, що такі свідоцтва о своїй маловченості автор наш видає кілька разів по своїй подорожі на Русь, мабуть, яко відповідь на закиди деяких земляків, котрим не любо було, що він, невчений, береться учити людей, покінчивших школи. Скільки є дійсної правди в тих словах, ми постараємось застановитися в слідуючім розділі. Читателя ж, котрий сам читає його твори, автор упереджає, щоб не шукав у них «хитростей слогов сплетенорѣчных наказанія еллинскаго», але просить його, щоб читав з застановою і старався виробити собі о речі свій суд.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 166 – 170.