3. Обличеніє діявола-міродержца
Іван Франко
Є на Афоні легенда, що коли Христос постив на пустині і сатана прийшов його спокушати, то заніс його на вершок Афонської гори і відси показав йому всі царства земні і сказав: «Усе те я дам тобі, тільки впадь передо мною і поклонися мені» [Elisée Reclus, Nouvelle Géographie universelle, la terre et les hommes, t. 1, pag. 166]. Ся глибокомисна і вельми поетична євангельська легенда пришпилена до Афона яко місця, де тисячі людей, позбувшися всіх спокус світу сього і слави його, віддаються добровільній бідності, морять своє тіло і направляють усі сили духу до бога, є справді найліпшою його характеристикою. Вона послужила й Іванові Вишенському за основу, за поетичну канву до його першого значнішого твору, в котрім талант його уперве проявився в повнім своїм блиску і силі. Твір сей має напис:
«Обличеніє діявола-миродержца и прелестный лов его вѣка сего скоро погибающаго, от совлекшагося съ хитро уплетенных сѣтей его Голяка и странника, ко другому, будущему вѣку грядущего, учиненное» [«Киевская старина», т. XXV, Приложение, ст. 3. У Голубева («Архив Юго-Западной России», ч. 1, т. VII, ст. 19) титул сей поданий з похибками].
Так само, як два попередні, не має він підпису автора, ані не означеного місця, де був писаний. Що більше, нема при нім жодної приписки, ані в тексті жодного натяку особистого, які лучаються майже в усіх творах нашого автора. Се, можна сказати, найоб’єктивніший його твір, котрий найменше дає опори для означення часу його написання. Добродій Житецький означує той час на 1607 – 1608 р., конечно, не подаючи на се ніяких мотивів, окрім хіба того, що твір сей появляється в збірці творів нашого писателя, зложеній в тім часі [«Киевская старина», т. XXIX, ст. 504 – 505]. Але ж в склад тої збірки ввійшли й такі твори, як «О заблужденіях римской вѣры», «Посланіє ко всѣм православным», «Новина» і другі, котрі писані були далеко вчасніше.
Твердячи, що «Обличеніє» є першим більшим твором Івана Вишенського, зглядно, що воно написане десь в початку 80-х літ XVI в., я, очевидно, також не можу дати на се екзактного доказу, бо доказу такого в самім творі нема. До сього твердження спонукує мене психологічна сторона «Обличенія». Твір сей, хоч цілковито позбавлений особистих натяків про автора, є, проте, наскрізь пройнятий гарячим чуттям, є немов сповіддю самого автора, тільки висказаною в поетичній, загальній формі.
Я бачу в нім результат тої внутрішньої боротьби, яку – натурально – мусив переходити живий і палкий ум нашого автора при різкім переході з життя світського до аскетично-монашеського. Серед тиші і самоти Афона ставали перед ним покуси і принади світського життя, а вони мучили його до пізньої старості, майже до смерті (гляди «Посланіє до Йова Княгиницького»), ставали картини всього того, що він пережив і покинув, відзивались, може, голоси дорогих йому людей, кличучи його до спільної праці, до помочі. Але велику міру розчарувань, гіркості та болю мусив винести з життя сей чоловік, коли тепер з глибокою ненавистю відвертається від того всього і бачить в тім діло диявола, сіті, котрі уловлюють на вічну погибель.
В тім різкім осуді всього строю життя в його ріднім краї, всіх відносин церковних і суспільних є вже, без сумніву, дещо аскетичної доктрини, але з-поза євангельських і аскетичних фраз чути гаряче бажання автора – усправедливити перед власним сумлінням свій поступок, вступления на Афон. Отсей психологічний момент в моїх очах є рішучий. В душі автора ще йде боротьба; чи лишитись йому на Афоні, чи вернути до того життя, в котрім могли манити його коли не жодні високі «дикгнитарства и преложеньства», то бодай тихе життя в крузі родиннім, яко «господар дому, древа и землі шмата». І ось він освічує всі ті картини бенгальським огнем аскетичних доктрин – і доля його рішена безповоротно.
Крім сього основного, психологічного доказу, є ще деякі поменші обставини, котрі вказують, що «Обличеніє» належить до найвчасніших творів нашого автора. Сам він називає себе «голяком-странником» (т. є. путником, яким він був недавно ще, прийшовши на Афон), «совлекшимся с хитро уплетенных сѣтей діявола». Хоч титул сей і вказує на те, що внутрішня боротьба в душі автора рішена, то все-таки гарячий тон тексту свідчить, що, помимо рішення, боротьба ще не зовсім скінчена. Дальше ціла концепція сього твору є, так сказати, наскрізь лірична, без жодної науки на других, без жодних консеквенцій для загалу. Автора інтересує тільки процес психологічний в його власнім нутрі, і він виливає його на папір в образовій, алегоричній формі. Чи другі мають іти за його слідом, чи ні, він про се не дбає. Він не пише ще жодного посланія, ані поученія для других – він сам іще переходить важку внутрішню школу.
Відповідно до сього підкладу психологічного твір сей писаний у формі діалога, розмови між «голяком-странником» і дияволом. Голяк запитує його, «князя світу», яким способом він буде фундувати царство своє між християнами, коли Христос побідив його і зруйнував його державу. Диявол відповідає, що хоч Христос його побідив, але з так званих християн, крім невеликого числа перших християн часів апостольських, дуже мало хто йде на тісну Христову стежку, бо всі гоняться за славою і розкошами світу сього. І він звертається до всіх з тими самими словами, що колись до Христа: «Хто чого ищешь у мене, миродержьца, аще пад поклониши ся ми, вся тобѣ дам».
Голяк запитує його, що ж таке він може дати, і диявол в довгій промові вичислює всі роди світової слави, розкоші і багатства, котрі находяться в його руках. Інтересно, що напочатку йдуть духовні гідності католицького костьолу: біскуп, арцибіскуп, кардинал, папіж; дальше світські гідності Польської держави: войський, підкоморій, суддя, каштелян, староста, воєвода, гетьман, канцлер, король. В кінці для дрібнішого люду – ряд дрібніших ідеалів життєвих, причім варто завважати, що у автора не стало душевного супокою на те, щоб ті найменші ідеали показати в устах диявола в справді принаднім світлі. Ось як каже диявол:
«Єсли хочеш похоти телесное насытитися и господарем дому, древа и землѣ шмата назватися, пад поклонишися, я твою волю исполню, я тобѣ жену приведу, хату дам, землю дарую, тоє ярмо на твою шію повѣшу и твою мысль въ бѣдѣ, неволи, скорби, мятежи попеченій, фрасунку и уставичном промыслѣ погребу, я тебе стражу, слугу, невольника и вязня жени учиню, я тобѣ всю мысль у жоны похотноє студнѣ привяжу».
Чорт говорить тут як аскет, а властиво аскет не дає говорити чортові по-чортівськи, щоб не утруднювати собі боротьби з його покусами.
Відповідь голяка, хоч майстерна щодо форми, щодо змісту зводиться на одну тезу: що мені за пожиток з того всього, коли при тім погублю свою душу і страчу вічне блаженство! І він кінчить парафразованими словами Христа:
«Господу богу въ тройци славимому поклонюся и тому єдиному послужу… Иди за мною, сатана, исчезни и пропади сам и з царством своим прелестным!»
Ідея такої розмови чоловіка з дияволом для представлення внутрішньої боротьби душі з похотями тіла і покусами світу не є оригінальним витвором нашого автора. Є вона майже невідлучна від усієї догматики і етики християнської, і вже євангеліє подає ту саму алегоричну картину, говорячи, що диявол «аки лев рыкая ходит искій кого поглотити». В аскетичній літературі IV, V і VI віку по Христі той євангельський лев рикаючий перемінився в «прелестника», котрий являється в приманливих видах, розточує перед бідним аскетом чудові картини розкоші, слави і багатства, чатує на найделікатніші рухи його душі в напрямі до світського, земного і грішного, щоб зараз же і вдарити в ту слабу сторону. Витворено цілу скомпліковану систему гріхів головних і побічних, котрі основані були на осібних «земних» прикметах душі людської, а котрі треба було поборювати відповідними антидотами (пиху – покорою, лінивство – трудолюбієм, обжирство – постом і т. д.).
В літературі західноєвропейській на сій системі основана, напр., концепція «Пекла» і «Чистилища» Дантового, а в німецькій літературі XVI і XVII в. маємо твори майже з такими самими заголовками, як у нашого автора. Наведу тільки сучасного Вишенському єзуїта Егідія Альбертіна (родився 1560, умер 1620): «Des Irrenden Ritters (странник!) Raise, der Welt Eitelkeit und den Weg zu der ewigen Seligkeit begreiffend» (переробка з французького Картенія), 1594; французький оригінал вийшов 1557 і був переробкою ще давнішого діла маркіза Салюццо, що вмер 1416 р.: «Flagellum Diaboli oder desz Teufels Gaiszl» (обличеніє!), 1602, переробка з іспанського монаха Оссуни, що вмер около 1540 р.; «Lucifers Königreich und Seelengejaidt» (лов віка сего!), 1617 р. [Aegidius Albertinus, Lucifers Königreich und Seelengejaidt, herausg. von Rochus Frh. von Liliencron (Jos. Kürschner, Deutsche Nationalliteratur, Bd. 26), Einleitung, ст. VIII, і далі] Не бракувало і в польській тогочасній літературі таких книжок, як «Bellum mysticum sapientiae hujus mundi cum divina sapientia», 1598; «Duellum mysticum», 1598; «Rozmowa człowieka grzesznego a Jezusa Chrystusa», 1603; «Thanatomachia, to iest Bóy z Śmiercią», 1600 і др. [Jocher, Obraz bibliograficzny, t. III. 49 – 74]
Сею самою ідеєю боротьби між гріховними наклонами а побожними поривами душі покористувалася в широких розмірах і середньовікова література драматична, котра в численних розмовах душі з тілом, грішника з ангелом, дияволом і т. д. старалась пластично показати сю думку [Алексей Веселовский, Старинный театр в Европе. Москва, 1870, с. 258, 46 і далі].
Може бути, що й ся невеличка стаття не була зараз по написанні послана на Русь, але довший час пролежала між паперами автора і тільки в початку XVII в. була включена в першу збірку творів Івана Вишенського, ним самим зредаговану. Та, проте, ставши відомою на Русі, вона, мабуть, дуже подобалась грамотним людям, а особливо монахам, о чім переконує нас той факт, що її стрічаємо у всіх трьох рукописних збірках творів Вишенського, як також і той, що в церковних інвентарях її титулом називали всі твори нашого писателя: «Книжка ѣн октаво о исправленіи церковном и обличеніи діавола» [«Киевская старина», т. XXV, Приложение, ст. 23].
Примітки
Данте Алігієрі (1265 – 1321) – Італійський поет, політичний діяч. Автор «Нового життя» (1292), «Божественної комедії» (1307 – 1321) та інших творів.
Йохер Адам-Бенедикт (1791 – 1860) – польський бібліограф і філолог, професор латинської мови у Віденському університеті, праця, на яку посилається Франко, мае заголовок: «Obraz bibliograficzno-historyczny literatury i nauk w Polsce», Вільно, 1859.
Веселовський Олексій Миколайович (1843 – 1918) – російський літературознавець, історик західноєвропейських літератур, представник історико-культурної та порівняльно-історичної школи в російському літературознавстві.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 44 – 48.