8. Посланіє ко князю Василію Острозькому
Іван Франко
Ми вже згадали в попереднім розділі (ст. 31 і 32), що твір, котрий в «Актах» 1865 р. надруковано під заголовком «Послание ко князю Василию Острожскому и ко всем православным христианам в Малой России», є властиво зшитком з двох окремих творів, писаних в різних часах, іменно згаданого вже посланія і трактату «О исправленіи церкви». Очевидно, що на сьому місці ми розберемо тільки «Посланіє», лишаючи другий трактат до властивої черги хронологічної. Посланіє се має в «Оглавленії» (писанім самим Вишенським) титул трохи довший і докладніший, котрий заразом означає, поки сягає його текст, навіть хоч би ми в рукописі підгорецькім не мали його докладно відділеного.
«Писаніє до князя Василія и всѣх православных христіан, ознаймуючи, як восточнее вѣры вѣрніи на опоцѣ или на камени вѣры Петровы неподвижной непрелестно стоят, и врата адова их одолѣти никакоже не могут, прочіи ж вси отпали в прелесть, заблудили и в ад адовыми враты затворени суть; в нем же и погреб невѣрію папы рымского и ему последующих».
За сим титулом слідує адрес:
«Благочестивому господару Василію, княжати Острожскому, и всѣм православным христіаном Малое Россіи, так духовным яко и свѣцким от вышшого стану и до конечнаго благодать, милость, мир и радость духа святаго в сердца ваша свышше низпослатися вам от треипостаснаго божества, отца и сына и святаго духа, Іоанн мних з Вышнѣ, от святыя афонскія горы усердно желает».
Адрес сей не полишає ніякого сумніву, що «Посланіє» звернене справді до князя Константина-Василя Острозького, головного поборника православія в часі Берестейського синоду і пізніше. Але коли б не було сеї адреси, то з самого тексту посланія ніхто б сього не догадався, бо, як се вже підніс д. Куліш («Воссоединение», І, ст. 296 – 297), нема там ані одного слова, котре б можна віднести прямо до сього князя, ані слова признання за могучу протекцію і поміч, яку він в ту пору свідчив православію.
Що автор наш, звертаючися до князя в адресі, зве його Василем, так як він був названий на хресті, а пізніше, по його смерті, говорячи о нім в третій особі, називає Константином, в сім ми не бачили би суперечності, ані, як д. Куліш, незнайомості того, як він властиво називався. Противно, в тім іменно є доказ його знайомості обставин южноруських. Звертаючися до князя прямо, він як особа духовна не міг його називати іншим іменем, як його хресним, хоч ім’я се у князя майже не було уживане. Бо й сам він підписувався Константином і так звичайно його називано, то й так називає його наш автор пізніше, коли говорить о нім в третій особі. Тут, однако ж сам торжественний момент, коли автор говорив до нього як до першого представника Южної Русі і православія, вимагав назвати його властивим, хресним іменем. Так зове його й патріарх Мелетій в своїм посланії з 30 августа 1596 р. [Апокрисис, картка 185 recto]
Дата написання сього посланія також не полишає ніякого сумніву і означена є зараз на початку.
«Проходилемся мыслію, вмѣсто прохажки, в отповѣдной книжцѣ от вас православных на «Собор в Берестью», противко вас виданую книжку через того то помененого дѣеписа» [Так я читаю текст, котрий в «Актах», а також в рукописі підгорецькім звучить: «На събор виданую книжку противко вас в Берестью». Не треба й показувати, шо перепищики текст тут переплутали].
«Той то помененый дѣепис», – так звичайно називає автор «Апокрисиса» безіменного автора книжки польської «Synod Brzeski» Петра Скаргу. Книжка Скарги вийшла в Кракові з початком року 1597, а «Апокрисис» Бронського в Острозі восени того ж року. Значить, посланіє Вишенського, зложене по прочитанні «Апокрисиса», написане було з кінцем того ж року або, правдоподібніше, в 1598 році.
В Южній Русі довершилося велике діло. Приготована цілим ходом історичного розвою, а почасти й підступами та інтригами унія церковна зістала публічно оголошена і прийнята на соборі в Бересті литовськім дня 8 октября 1596 р. Та тільки замість «єдності» унія викликала роздор серед русинів. Православні під проводом Острозького, Балабана і Копистенського запротестували против неї, а коли головний її подвижник, єзуїт Петро Скарга, генеральний секретар берестейського синоду, видав 1597 р. його опис і оправдання під заголовком «Synod Brzeski. W Krakowie w drukarniey Jędrz. Piotrkowczyka», виступили православні з капітальною книгою проти сього собору і проти унії під заголовком «Apokrisis, abo Odpowiedz na xiążki o Synodzie Brzeskim, imieniem ludzi starożytnej religiey greckiey przez Christophora Philaletha w porywczą dana» [Майже рівночасно з польським, а властиво трохи пізніше, хоч того самого року, вийшов перероблений текст руський. Польська редакція була, однак, первісна, гляди: «Русская историческая библиотека», т. VII, ст. 1005, примітка].
Книга ся звернена головно проти безіменного «дієписа» собору, хоч, очевидно, всі православні дуже добре знали, хто є той дієпис, і против його догматично-полемічних виводів, зібраних в другій часті брошури «Synod Brzeski» під осібним заголовком «Obrona synodu Brzeskiego», а рекапітульованих з його давніших книг «О jedności kościoła Bożego», 1577, і «О rządzie i jedności kościoła Bożego», 1590. Жодної з сих книжок самого Скарги Вишенський ще тоді не знав, і з аргументацією сього єзуїта познайомився тільки з «Апокрисиса».
Зазначивши вже на самім початку, що його посланіє не є систематичним і глибоким трактатом теологічним, а тільки плодом «прохажки мисленої», автор наш висказує свою радість з того, що намови противників не могли обпутати православних, і бачить в тім новий доказ правди православія, а слабості латинства. Подякувавши богу за «твердость и сталость» православних, автор в коротких, але досадних словах подає характеристику противника православія.
В його писанні і розумуванні він «знашол яму глубокую, которая адовых послѣдных концов досягает», побачив основний гріх латинства, котрий плодить усі другі, – гордість – «превозлѣтающую мниманєм выше всех, находящуюся же искусом ниже всѣх». Автор виразно зазначує, що писання те проти православія є твором єзуїта, кажучи: «видѣлем ту Іисусо-ругателя блюзнячого»; очевидно, авторство Скарги і для нього не було тайною. Той голос латинської гордості нагадує йому слова ассірійського царя Сеннахеріма, котрі той велів сказати жидам через свого герольда (рапсака – слово се апелятивне, а не власне, гляди: Reuss, La Bible, I. partie l’histoire, р. 556, note, Prophetes, I, 306), що й сам Єгова не вирятує жидів з рук царя ассірійського (гляди 2 Царств, XVIII, 31 – 36; Ісайя, XXXVI, 15 – 20).
Той рапсак, котрий у своїй гордості насміхається з бога, – се у нашого автора папа римський. Супротив того голосу Вишенський з пророцьким пафосом відкликається до бога, щоби сказав, хто йому миліший: чи гордий латинник, чи смирний православний. І відповідає вибором цитат з письма святого, показуючи, що бог «призирает на смирных, кротких, молчаливых и трепечущих его словес», а гордих приведе на ганьбу і загибель.
І як коли б слова ті вже доразу справдилися, як коли б гордий противник уже лежав розбитий, так як колись військо ассірійське невидимо поражене було мечем ангельським, автор наш в величній поетичній картині справляє похорони «голосови гордости и невѣрія папы римского», скликає всіх православних на те позорище, витягає того «трупа нагле здохлого» на середину і розливається над ним огненним голосінням, взиваючи всіх до плачу над ним. Голосіння те належить до найкращих витворів нашої старої літератури і є правдивою перлою між творами Вишенського.
В довгім ряді поетичних, а інколи діалектикою теологічною, мов бритва, загострених викриків, наслідуючих тон, ритміку і паралелізм нашого народного голосіння по помершім, автор наглядно показує і з усіх боків освічує той первородний гріх Риму – гордість і вивищування себе самого. Гордість заставила Рим відірватися від східних патріархів, добиватися світових почестів, скарбів і власті. Гордість заставила його спускатися більше на власний людський розум, ніж на письмо святе, і шукати виправки для того розуму «въ тмѣ поганских наук», у Платона і Арістотеля, в «комидійськом и машкарском набоженстві». Розум людський, по думці нашого автора, – отрута, а наука світська і театр – причина упадку латинства. Очевидно, він не знав нічого про довговікову і уперту боротьбу, яку вело латинство в середніх віках і пізніше з світською наукою і театром, і те, що було результатом боротьби тих двох суперечних сил, уважав за добровільний витвір римського католицизму.
А оплакавши так того трупа, Іван Вишенський, по руському народному звичаю, каже своїм слухачам чи читачам «поминати его яко въ дѣях нѣких», т. е. розпам’ятувати і розбирати його життя і діла, як роблять і досі наші бойки і підгіряни при свіжім трупі покійника [Гляди, напр., опис сього звичаю в оповіданні Михайлини Рошкевич «Таку вже бог долю судив» (Перший вінок, жіночий альманах», 1887, ст. 161, і далі)].
І він розбирає тільки один аргумент дієписа Брестського собору: «Яко брамы пекельные вѣру кгрецкую премогли, вѣру же папежа римского не перемогли и премочи не могут». Аргумент сей в полеміці Скарги від самого початку його діяльності в справах церкви руської займав дуже важне місце і мотивований був тим, що патріархи східні були підданими турецькими і мусили купувати собі у турка достоїнства церковні. Задля того-то Скарга й називав православних «turkogreczynami», котре прозвище опісля перейшло в уста польського поспільства і котрим дразнено русинів.
Сьому аргументові Скарги про упадок церкви православної під турком посвятив Бронський цілу четверту часть свого «Апокрисиса», доказуючи, що упадок сей, дотикаючий осіб, а не основ віри, зовсім не є такий глибокий і страшний, щоб русини мали задля нього відступувати від східної церкви. Вишенський у своїй поетичній картині не входить в аргументи і контраргументи, він бере закиди єзуїта на золоту вагу чуття релігійного і громить зразу ту зарозумілість, котра сміє рішуче вирокувати о речах, тільки богу доступних.
«Был ли єси в том схованю, – питає він противника, – гдѣ жизнь человѣческая размерена? Был ли єси в той скарбници, гдѣ скарбы жизни вѣчныя любящим бога лежат? Был ли єси в той скарбници, гдѣ пан свою тайну о своих прежде вѣкѣ урядил? От которого ты… слышал, яко вѣру грецкую врата адова одолѣли, а римское не одолѣли?»
І з свого становища, в такій же яркій формі показує, що річ мається якраз противно, що слава, власть, почесті, верховодство, котрими тішиться і гордиться Рим, – се є іменно признак його упадку, признак його союзу з князем миру сього, котрий колись усе се предлагав Христові, але був від нього прогнаний. Противно, неволя, біди, муки, унижения, котрі терпить церков грецька, непохитно держачися при тім догматів і установ церковних, – се є найліпший признак, що церков та находиться на шляху, завіщанім Христом і апостолами.
Кінчиться се вельми поетичне і ефектовне посланіє упімненням до православних, щоб не сумнівалися о правдивості православної віри, але стояли при ній твердо, і запевненням, що бог, «который одным махненєм 185 тысящ войска асирійского побил», не дасть і їм згинути і увільнить їх «от плѣнєнія латинского и от прелести антихристовы вѣры».
Примітки
… в «Актах» 1865 р. – У першодруці було помилково «1864».
Сеннахерім (точніше Санхеріб) – ассірійський цар (705 – 681 до н. е.), відомий своїми воєнними походами на Іудею, воював з Вавілоном, Фінікією, Палестиною.
Рошкевич Михайлина (1860 – 1946) – сестра Ольги Рошкевич (1869 – 1935), близької знайомої поета.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 78 – 83.