18. Позорище мысленное і лист до М. Вишневецького

Іван Франко

Остатній звісний нам твір Вишенського, «Позорище мысленное», написаний був около р. 1615 по поводу руського перекладу книги св. Івана Злотоустого «О священства», виданого 1614 р. у Львові накладом Олександра Балабана, старости вінницького (Каратаев, Описание, 324), а властиво против додатків і фальшувань тексту Злотоустого, котрих мав допуститися перекладчик в дусі антипустельницькім і антиаскетичнім. Твір сей попереджує коротенька, але з погляду біографічного дуже інтересна дедикація князеві Михайлові Вишневецькому.

Сей Михайло Вишневецький, староста овруцький, а від р. 1615 по смерті свого брата Юрія каштелян київський (умер 1618 р.) був мужем Раїни Могилянки, звісної добродійки скиту Манявського, батьком звісного в історії України Єремії Вишневецького а дідом короля Михайла Корибута Вишневецького. Він був до своєї смерті православним.

Ми не знаємо, чи Вишенський знайомий був особисто з сим магнатом і що склонило його адресувати до нього свій остатній твір літературний. Може бути, що було се тільки наслідком дружніх відносин, які існували між скитом і його основателем Йовом Княгиницьким а Раїною Могилянкою, що Вишенський і собі ж на старості літ звернувся до сього мало що не останнього православного магната з письмом, котре справедливо можемо вважати останнім розпорядком його волі.

На інтересні здогади наводить нас сей розпорядок. Поперед усього се одинокий документ, писаний нашим автором по адресу і до особи магната. Правда, посланіє до князя Василя Острозького також адресоване до магната, але, крім його назви в адресі, в посланії нема ані одного слова, котре би відносилося до його особи. Тут інакше: Вишенський не тільки звертається до Вишневецького, по його адресу шлючи й епіграф, уміщений на чолі листка: «Честь честнейшему первѣйшая отъ всѣх въ прочитанію сего писанія да будет» («Архив», I, VII, 37), не тільки величає його «христолюбивым, благочестивым, правовѣрным христіянином», але ще й повірює в його руки долю свого писання, може бути навіть, що не одного «Позорища мысленного» або, може, й зовсім не його, а, мабуть, якого більшого збірника творів, ба навіть повірює йому своє тіло по своїй смерті.

«Одержавши вість», то єсть твір чи твори, долучені до сього листка, «и если будет благоволеніє твоє», – пише Вишенський до князя Михайла, – перепиши його і пошли до Львова, відтам нехай пошлють його «въ Подгорскую сторону», а в кінці «да устрянет писаніє сіє все изображенноє, елико посылается, при церкви премышской». Слова, вище підчеркнені, кажуть догадуватися, що посилка, прилучена до сього листка, була об’ємиста і містила в собі більше, ніж один твір. Сли й було в тій посилці «Позорище мысленное», то, певно, не його мав на думці наш автор, коли поручав закомунікувати зміст посилки «всім православноименным рода шляхецкого людям», бо ж «Позорище» для того роду публіки було найменше відповідною і найменше інтересною лектурою, і сам автор в початковім реченні сього твору виразно призначив його для «предобрѣйшого иноческого чина» («Архив», 38).

Назва «вість», котрою автор означив зміст своєї посилки, так само як назва «терміна» для збірки попередньої, сама собою нічого нам не говорить. Та все-таки факт, що в рукописі Царського – одинокім, котрий заховав нам сей листок, – посланіє до Вишневецького покладене зовсім віддільно від «Позорища мысленного», між посланієм до Йова а «Зачапкою», а також і те, що автор два рази повторює про зміст посилки «все изображенное, елико посылается» і опісля «всему сему писанію», – каже нам догадуватися, що листок сей був інтродукцією до другої збірки творів нашого автора, зробленої около р. 1615, з котрої, мабуть, далеко не все дійшло до нашого часу, але в котрій, певно, містилися поперед усього ті звісні нам твори, що не ввійшли в першу збірку.

В кінці піднести треба зворушуючий рис дитячого пієтизму нашого автора, що видніється при кінці сього посланія. Церков перемиська, центр тої дієцезії, до котрої й він, яко уроджений в Вишні, приналежав, серед усіх бур і невгодин, що досягли Южну Русь за час побуту нашого автора на Афоні, остоялась твердо при православії і найменше понесла шкоди.

«Сія имать похвалу, – з гордістю говорить Вишенський, – въ Мало-глаголемой Росіи въ захованію вѣры непорочности, отъ всѣх прочих честнѣйшую; не бо помазася духом латиномудрія, ниже обезчестися єресію, но въ красота апостолской проповѣди неподозрено стоит» («Архив», І, VII, 37).

І для того автор наш не тільки призначує всі оригінали своїх писань для церкви перемиської, але і своє тіло по смерті («и самой же, аще Христос изволит, оной дароватися, прагну»). Сей акт пієтизму тим глибше мусить нас зворушити, що Вишенський, мабуть, не знав, що церков перемиська такої похвали, яку він їй приписував, зовсім не мала, але від самого 1609 р., то єсть від смерті Михайла Копистенського, була ареною дуже негарних борб о єпископський трон, а в кінці перейшла на довгі роки під заряд уніатського єпископа Афанасія Крупецького, против котрого методу пропагування унії при помочі гайдуків, розбивання церков та позивання православних до трибуналів протестував прилюдно на соймі варшавськім 1617 р. навіть католик і шляхтич Щасний Гербурт. Чи були сповнені ті розпорядження останньої волі нашого автора, чи «устряли» його писання при церкві перемиській і чи спроваджено туди його тіло, про се ми нічого не знаємо, але можемо дуже сумніватися.

За сим листом в виданні Голубева («Архив Юго-Западной России», VII, 38) слідує обширний титул і зміст статті «Позорище мысленное». Титул сей в такій формі, як його тут маємо, не міг вийти з-під пера Вишенського, бо говориться тут о нім в третій особі а навіть як о помершім:

«Позорище мысленное, составленное от инока в пещерѣ горѣ сѣдящаго и себѣ внимающего преподобнаго и блаженнаго отца кир Іоанна Вишенскаго от святыя афонскія горы, съ власной рукописи его переписанное».

Слів, підчеркнених в оригіналі, не могло бути, і вони належать, певно, до перепищика і походять з часу значно пізнішого. Те, що дальше читаємо в титулі, є зміст твору і могло бути написане самим Вишенським.

Зміст «Позорища» є немов рекапітуляцією і дальшим розвиттям змісту посланія до Домнікії. По поводу руського перекладу книги Злотоустого о священстві, де переводчик від себе вложив в текст Злотоустого слова, противні пустинництву і аскетизмові, Вишенський відзивається з різкою доганою такого поступування і цитатами з самого ж Злотоуста доказує, що сей великий отець церкви не міг написати тих слів, котрі приписані йому в львівськім перекладі, а далі вибором цитатів із писателів аскетичного напряму, як Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Івана Ліственника, Ісаака Сіріянина, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, доказує, що «бѣганіє въ горы», життя в пустині і умертвлювання власного тіла постом, молитвою, безсонницею та поклонами є не тільки подвигом, вельми корисним для спасенія одиниці, але также не менше корисним для цілої суспільності, на котру святі пустинники стягають ласку і поміч божу. Вони сто раз більше варті, ніж монахи латинські, котрі живуть в палатах, їдять м’ясо і навчають людей. Не в тім діло, щоб навчати, аджеж «и діавол учит и проповѣдует и ангелом ся чинит»; вся біда в тім, що ті латинські «мясоѣды» не спосібні навіть зрозуміти святості монашества і правдивої стежки духовного життя; значить, їх навчання таке, як коли б сліпий сліпого провадив.

З погляду методологічного варто замітити, що Вишенський, доказуючи, що текст Івана Златоустого був у руськім переводі 1614 р. сфальшований, чинить се не так, як ми б нині зробили, то єсть не порівнює руського тексту з грецьким, а доказує множеством цитатів, що Іван Златоустий так не міг написати, – в усякім разі доказ трудніший і менше рішучий від першого. Чи се значить, що Вишенський не вмів по-грецьки і не міг зробити порівняння текстів, чи, може, тільки не мав під рукою грецького тексту Івана Златоустого, чи взагалі сей філологічний доказ був чужий його теологічному способові мислення, сього не беремось рішати.

Мимоходом ще замітимо, що в тім трактаті Вишенський приводить одну простолюдну приповідку. Вказавши, як переводчик, зробивши добре діло, при кінці попсував його своєю вставкою, додає «яко приповѣдают простые люди: вариши, мовят, и пролив». В устах народу є й досі приповідка: «Варив, варив та й розільлив».

Варто звернути увагу наших фольклористів і філологів на те, що в писаннях наших авторів кінця XVI і XVII в. находиться досить значне число народних приповідок, котрі стоїло б вибрати і окремо опрацювати. Був би се інтересний причинок до великого скарбу нашої народної усної словесності.

Стаття «Позорище мысленное», хоч доволі обширна і писана спокійним, рівним і ясним стилем Вишенського, без жадних дигресій і без перемелювання одного і того самого, не подає предмета до ширшої аналізи власне задля свого спеціально-аскетичного характеру і задля цілковитого браку натяків на які-небудь факти з життя і окружения автора. Отим-то інтерес її для нас далеко менший, ніж усіх прочих творів Вишенського, і ми ограничимося тою короткою характеристикою її змісту і форми, яку отсе подали, і закінчимо річ про неї, а заразом і річ про поодинокі твори Вишенського.

Примітки

Могилянка (Вишневецька) Раїна (1589 – 1619) – донька молдавського господаря Яреми Могили. Активно захищала православну церкву під час введення унії.

Ліственник (Ліствичник) Іван (Іоанн) (близько 525 – близько 606) – ігумен синайської обителі, автор «Ліствиці райської» – книжки про чернече життя (перше видання – Венеція, 1531). «Ліствиця» складається з ЗО бесід, що символізують ЗО сходинок духовного самовдосконалення.

Сіріянин (або Сірін) Ісаак (VII ст.) – автор церковних повчань («Чернецьких правил») та листів. У своїх творах писав про різні стани «праведності» та «гріховності» і вчив «виправлення» й «вдосконалення».

Богослов Новий Симеон (? – 1032) – християнський письменник, богослов-проповідник, автор церковних пісень. Церква найменувала його Новим Богословом, вважаючи його твори подібними до творів Григорія Богослова Назіанського, або Назіанзина (328 – 390) – одного з церковних діячів, автора церковних поезій та полемічних «слів», спрямованих проти аріан.

Синаїт Григорій (60-ті роки XIII – 40-ві роки XIV ст.) – християнський письменник-богослов. Багато подорожував, жив на острові Кіпрі, на горі Синаї, в Єрусалимі, на Афоні.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 173 – 177.