11. «Церков заперта!»
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Панська власть над руським святом
Новий рік 1848-й
Ще сонце ясне не сходило,
Ледве на днину зазоріло,
І спало в тьмі село, коли
З дзвіниці дзвони загули
І на всеношне люд скликали.
Від дзвонів гомону кругом
В хатах будилися, вставали.
Немов зірки, віконця сяли,
А далі звільна, повагом
В кожухах і шапках смушкових,
В великих чоботах пасових
До церкви люди потягли.
Далеко чутно, як скрипить
Замерзлий сніг під їх ногами,
І пара з віддихів клубами,
Немов із коминів, бухтить.
У всіх на вусах мов ігли
Понамерзали в одну мить.
Ідуть купками, громадками,
Та тихо так, не гомонять,
Немов збираються думками
Щось дуже важне підпринять.
Воно й не диво: адже ж нині
Сам Новий рік, присяги день!
І наче вояк, що в огень
Іде, так кождий нині чує,
Що та присяга їм зготує
Чимало лиха, що повинні
Чимало вражих сил зломить,
Чимало горя перенести,
І панських кар, і жида мести,
Щоб наміри свої сповнить.
Та всі рішили будь-що-будь
Все витерпіть, і грудь о грудь
Іти, і голови зложить,
Щоб лиш свободу заслужить!
Гай-гай, була то гарна хвиля!
Як нині тямлю ще її.
Розбуджена громадська сила
Під гнітом дужчала, зносила
Всі перепони і гасила
Незгоди й розбрати свої.
Досить було одної згадки
Про можність волі, щоб збудить
Народний дух. І всяк в ту мить
Готов був всі свої достатки,
Життя за волю положить.
Гей, та не довго то тривало!
Таких хвилин блаженних мало
В житті народів і людей.
Коли б пізніше, в тяжчі проби
Було в нас більш таких хвилин,
Такого духу і вподоби,
Ох, то не так в нас днесь було би,
І блуд, недогляд не один
Запізні б не будив жалоби.
«Церков заперта!»
Прийшли під церкву. Що за диво?
Заперті двері! Тут мороз,
Надворі видержать не мож.
«Гей, паламарю! Ну лиш, живо
Церковні двері відімкніть!» –
Кричить народ. Затихли дзвони,
Зліз паламар. «Кладіть поклони,
Хрестіться та додому йдіть!
Дверей не відімкну, й не ждіть!»
«Що? Як? Чому?» – мир закричав,
А паламар і одвічав:
«Лиш тільки я дзвонить почав,
Прилетів зо двора отаман,
Ключі від церкви відібрав».
Народ лиш ахнув. «Ох, нам горе!
Яка се ще нова біда нам
Від пана грозить? Що се він
Гада, що так нас переборе?
Він з богом хоче воювати?
Він церков сміє замикати?
Гей, на дзвіницю! Бийте в дзвін!
Дзвоніть тривогу! Най збігаєсь
Усе, що лиш живе в селі!
Гуртом до пана! Най смиряєсь,
Бо будуть кості не цілі!»
І разом дзвони застогнали,
Товпились люди та кричали,
І, мов пожежа, бухав гнів
З їх рухів, і очей, і слів.
Клянуть і грозять, кличуть: «Гей,
Бігай по молоти, ковалю!
Відіб’єм замок від дверей!»
Баби ридають, наче з жалю
За вмерлим. Стогін, галас, крик
На цвинтарі несповідимий!
Отак-то, діти, почали ми
Той славний сорок восьмий рік.
Панська власть над руським святом
Аж ось на скруті показалась
Ватага панських посіпак
Із нагайками, гордо так,
Бундючно ‘д церкві наближалась.
І стих на хвилю крик і галас,
Всі ждуть, чого то хоче пан.
Аж ось отаман-палюган
Говорить: «Люди, що се з вами?
Чого ви стали тут юрбами?
Чого ревете так завзято?»
«Пустіть до церкви! Де ключі? –
У відповідь ревнули всі. –
Пустіть до церкви, нині свято!» –
«Що ви, сказились? Хто се вам
Наплів? Сьогодні будня днина!
Піп вам сказав? Ваш піп – дитина!
Він і читать не вміє сам.
Пан ліпше знає! Розходіться!
На панське зараз лагодіться!
Усякий ладь сокиру й віз –
Поїдемо рубати ліс!»
Мир остовпів. Що за причина?
Невже се справді будня днина?
Невже ж усі здуріли ми?
Та ні, кепкує зла личина!
І враз, мов вихор той крильми
Залопотить, бори могучі
Застогнуть з градової тучі,
Так мир, що з остраху мовчав,
Увесь загрюкав, закричав:
«Бреши ти сам зарівно з псами,
Поганий панський блюдолиз,
Не нас роби всіх дураками!
Наш піп з тобою враз не гриз
Кісток під панськими лавками!
Он що він видумав, падлюка!
На панщину на Новий рік!
Чи, може, панова се штука?
Най стережесь! На тім кони
Поїде на короткий вік!
Тут з богом справа, не з людьми!»
«А я кажу вам: розходіться! –
Прислужник панський знов візвав. –
Ключі у пана. Пан сказав,
Що, хоч кричіть, хоч вередіться,
Не буде в церкві днесь відправ.
А в разі бунту пан покличе
Команду війська у село.
Кажу вам: розходіться швидше,
Щоб вам ще гірше не було!»
«А най тут котить і гармати!
Хоч голови всі покладем,
А кроком відси не підем.
Се що, день у день працювати,
І навіть стільки свят не мати,
Щоб богу помолиться? Гей!
Ламаймо двері! Най трібують,
Най нас у церкві всіх мордують!
Геть, посіпаки, від дверей!»
Та панські слуги добре дбали,
Густим рядом при дверях стали.
Довкола них зробився стиск.
Обмахувались нагайками,
А далі штовхать кулаками
Взялись… Люд тиснеться, писк, виск!
Вже понад голови людей
Почали задні до дверей
Метать великі снігу груди,
І гнів кипів чимраз страшніш.
Де-де в руках заблиснув ніж,
І чувся крик: «Най гинуть юди!»
І може б, сорок восьмий рік
Були ми кров’ю охрестили,
Коли б у тій рішучій хвили
Піп свого слова не прорік.
Ще раз піп-миротворець
За шумом, галасом та криком
Ніхто й не бачив, як між нас
Він увійшов, – коли нараз
З придверним розп’яттям великим
В руках перед людьми він став
І хрест високо підійняв,
І голосним озвався кликом:
«Бог з вами, діти! Що се, ви
Опутані злим духом нині?
Що ви, татари чи туркині,
Що коло божої святині
Такий гармидер завели?
Чи місце тут на колотнечу?»
«Не ми її розпочали! –
Гукає мир. – Адіть, панотче,
Пан ключ від церкви взяв, ще й хоче,
Щоб ми на панське нині йшли».
«Зле робить пан, то не перечу,
На душу гріх бере важкий!
Та чи ж то рац’я, щоб для того
І ви гріха не менш тяжкого
Тут допускалися й святий
Дім божий бійкою сквернили?
Ні, діти, богу гнів не милий».
«Та ми ж для божої хвали
Лиш голос правди підняли!
Хіба ж і се зносить терпливо?
Як так, то пан почне нам живо
На тім’ю кілля ще тесать!
Ні, сього не діжде дводушний!
Кажіть їм ви ключі віддать!
Як пан не буде вам послушний,
То двері будемо ламать!»
«Дурні, дурні! Прости вам боже
Отсю великую хулу!
Невже ви божую хвалу
Оберегти хотіли, може,
Тим криком, бійкою? Чи ж ті
Незвісні вам слова святі:
Як бог хотів би оборони,
То він би в хвилі легіони
Небесних ангелів зіслав?
Ні, діти! Бог нам приказав
Усяким властям покоряться
І слухать розказів усіх».
«І піп на панщину!»
«То що ж, нам днесь до діла браться?
Панотче, се ж смертельний гріх».
«Ви з мусу, діти, не з охоти,
То бог гріха не вмінить вам!»
«Але ж, панотче, і ви сам
Підете також до роботи», –
Озвався панський палюган.
«Я? – скрикнув піп, мов ужалений. –
Я? Я? Чи ж я не увільнений
Від панщини?» –
«Ні, отче! Пан
Велів виразно нам: «Ідіть,
Усіх на панщину женіть,
І піп також най їде сам!»
«Не буде того, як світ світом! –
Знов мир ревнув. – Панотче, ні,
Не бійтесь! Ми за вами всі
Обстанемо. Громада з війтом
Хоч зараз до циркулу йдем
І старості до ніг падем,
Нехай розсудить нас із паном!»
«Ні, діти, – піп старий сказав, –
Не буде того! Се погано!
Коли пан нині наказав
На панщину, то, видно, діти,
Сам бог йому сю мисль зіслав,
Йому дозволив розгордіти,
Щоб незабаром сам він в сіти
Своєї гордості попав.
Так от що я сказать вам мушу:
Схотів пан взяти гріх на душу,
Схотів у свято рокове
Нам церков божу замикати
І нас на панщину всіх гнати, –
Най буде й так! Хто поживе,
Побачить, що то з того буде,
Ми ж, діти, бунтів не робім.
І задля панської гордині
В додатку ще й на себе нині
Гріха тяжкого не берім.
Ми силі, власті покорімся,
В покорі, діти, покажімся
Ми достойнішими, як він.
Ви ж нині мали присягати!
Чи ви гадаєте, що вам
Зложить святу присягу дам,
Як двері будете ламати?
Знесім ще пробу сю тяжкую,
А я вам певно пророкую,
Що бог її нам почислить.
Хіба ж не звісно вам, що зрана,
Поки зоря зійде рум’яна,
Найдужче все мороз смалить?
Та хоч застелить він віконце,
Та се лиш знак, що швидко сонце
Заблисне й землю отеплить».
І диво сталося з людьми:
Усі притихли, посмирніли
І похилились, посумніли,
А очі всіх на схід летіли,
Мов ждали тут же скону тьми.
Та небо, ніччю так погідне,
Тепер, коли вже малось дідне,
В тяжкий туман заволоклось,
І за селом в яловім бору
Важке гудіння пронеслось.
І тільки піп скінчив, аж ось,
Віщуючи страшну вихору,
На цвинтарі високий в’яз
Так жалібно почав скрипіти,
Що затремтіли всі, мов діти,
І глухо застогнали враз:
«Най судить бог! Будем смиряться!
Ходім на панщину збираться!»
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 54 – 61.