14. «Бог правди й волі ще не вмер»
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
«Бог правди й волі ще не вмер»
Тиша після бурі
Неначе сни тяжкі, гнітючі,
Було все те, що того дня
Ми перебули: бурі-тучі,
І вибухи чуття ревучі,
І кривда, і грізьба страшна,
А як із лісу ми на поле
Без гласу вийшли, вколо нас
Було мертве все, тихе, голе.
Снігова площа простяглась
Навкруг; безбарвна, сіра хмара
Закрила небо, вітер втих,
Лиш ген там десь синява пара
Вилась клубками з стріх сільських
І в наших грудях після тих
Страшних подій так тихо стало,
Так сумно якось, наче всі
Надії наші щось підтяло,
Мов небо нам само звіщало:
Повік вам жить на ланцюзі!
Смерть попа
Під гнітом почуття важкого
Ми звільна, мовчки йшли в село,
Мов похоронний хід. Було
Се вчасті й так, – таж ми слабого
Попа везли. Життя плило
Із уст його струйками крови;
Весь він уже холодний став,
Лиш звільна серце билось; мови
Не стало, тільки прошептав:
«Прощайте, діти! І простіть
Йому, лишіте кару богу!
Коріться тьмі, допоки тьму
Бог на погибелі дорогу
Не виведе!»
Та ми тепер,
Уже й не радившися, знали,
Що тут кориться не пора.
Як проїздили край двора,
То бачили, як пан запер
На ретязь браму, – знать, боявся.
Щоб люд таки не спам’ятався
Та в жарт його і не роздер.
Та ми спокійно двір минули
І на попівство всі звернули;
Старого із саней знесли,
Огріли і оберегли,
А потім скаргу написали,
Пленіпотентів обібрали,
Щоб до староства вмить ішли.
Такий-то ми Новий рік мали!
Уже відправи не було.
Замість утіхи всі ридали,
А к вечору ціле село
Сходилось до попа до хати
Старого пастиря прощати,
Остатній раз поцілувати
Холодні руки. Він тепер
Ще ледве дихав, згасли очі,
А як згустіла пітьма ночі,
Він супокійно, тихо вмер.
Скарги до властей
Та те, чого так пан боявся,
Таки не вмерло з ним ураз;
Противно, аж тепер у нас
Із паном танець розпочався.
Лиш що ми скаргу подали
На пана до староства, – чуєм,
Вже й панські скарги дві пішли:
Одна на нас, що ми бунтуєм,
Що сокирами хтіли вбить
Слуг панських, з димом двір пустить,
А друга скарга до губерні,
Що пан комісар бурить люд,
Що вісті розпуска химерні
Про хлопськії права, що скверні
Промови людям промовляє,
На злочини їх підмовляє, –
На се знайшлися свідки тут.
Бо й справді, жид зумів зловити
Кількох з громади за язик:
Він штучками, як здавна звик,
Заставив п’яних говорити
І видобув усе від них,
Що говорив комісар! Втих
На хвилю гомін, шум і крик
В селі; ми панщину робити
Ходили смирно, все ждучи,
Що то з усього того буде.
Старостинське слідство
Аж раз – вже пізно уночі –
Ураз збентежилися люде:
По тихій вулиці сільській
Промчали криті панські сани
Із урядовими дзвінками
І в двір заїхали. Як стій
Пішли розмови поміж нами:
«Хто се, за чим?» Аж рано крем
Ми взнали: з гостей із сусідства
Сам староста з комісарем
Прибули у село для слідства.
От почали тягнуть людий,
І ми пізнали незабаром,
Що староста у двір недаром
Заїхав, а враз з ним худий
Новий комісар. Поділили
Вони між себе так роботу,
Що староста мов на охоту
В дворі із паном день у день
Балює, бавиться, полює,
Комісар же, глухий як пень
На людські кривди і терпіння,
Не знав ні права, ні сумління,
Не сердився, не лютував,
Лише з незрушеним спокоєм
Холоднокровно слідство тяг
І тим тупим спокоєм своїм
На свідків наводив він страх.
Питав помалу і розважно
І слухав відповідь уважно,
Та запитами так підходив,
Що неосвічених людий
До признань і до сліз доводив.
Його й прозвали «чорт худий».
Се слідство вів він по-мистецьки,
Все списуючи по-німецьки
Лиш те, що злого і лихого
Про себе й інших люди знали,
А не нотуючи нічого,
Що проти пана зізнавали.
Нема що мовить, очорнили
Ті протоколи нас кругом:
Як ми присяги забажали,
При церкві слугам загрожали
І в лісі мало що тельмом
Усіх не вбили. Все дочиста
Там списано. Про те ж, як пан
Без права накидав горілку,
Як боронив завести шкілку
І в свято нас, гірш антихриста,
На панщину, немов поган,
Гнав на роботу – ані слова.
І кождий відходив як струтий.
«Тепер нам лиха не минути!» –
Селом ішла загальна мова.
Пан староста три дні сидів
У пана, десь-колись глядів
На комісарську ту роботу,
Хоч протоколів не читав;
Нарешті пана попрощав,
Вернувсь до міста у суботу.
Комісар, мов сльота осіння,
Ще тиждень висів над селом
І раз у раз тяг протоколи,
Мов жили витягав поволи
З людей, мов воля невідмінна
Була в нім – всіх окрити злом.
Комісар-дорадник
Було се вечором в неділю.
Нас кілька в хаті у дяка
Сиділо, і ні будь-яка
Розмова нам не йшла, надію
Ми стратили на наше діло.
Втім, надворі щось загуділо.
Зірвалась буря, і в той час
Щось до дверей залопотіло.
Дячиха вийшла, і по хвили
Комісар увійшов похилий,
Старий знайомий і нам милий,
Вклонився й рік: «Вітаю вас!»
Ми здивувалися, та він,
Оглянувши усіх у зборі,
Всміхнувся, псикнув, на ослін
Сів мовчки, ні з ким не вітався,
А потім стиха відізвався:
«У, савірюха там натворі!»
Ми слово кидали по слові:
«Помайбі, пане! Чи здорові?
І що вас привело до нас?»
Він ще раз псикнув, усміхнувся
І потім поміж нас нагнувся:
«Ну, маєте порятний квас!
Я снаю фсе! Я протоколи
Перехлятав. Ну, кльоп ніколи
Не спреше, хоч пи пропатав!
Ну, що ви там наховорили!
Хоч би вас сікли та палили,
Ше б тільки сла не вимотав».
Ми пояснили, що комісар,
Писав усе, як сам хотів,
А писаного не читав.
«Там навіть вмішаний сам цісар!
Комісар з острахом шептав. –
Я снаю фсе! Оптумав сам.
Ось сей кавальок нате вам!
Перепишіть, а поспішіть!
Пленіпотенти є у вас?
І ше сю ніч то Львова шліть!»
І невеличкий папірець
Подав дякові, пояснив,
Що було треба й як списати,
Куди пленіпотентів слати,
І, ще раз псикнувши вкінець,
Він почастунок відклонив,
І попрощавсь, і вийшов з хати.
Громадські пленіпотенти
Не треба довго вам казати:
Звинулися ми наборзі,
Розбіглися помежи хати.
Ще ніччю наші депутати
Поїхали, немов махати
Так скоро мусили, щоб стати
У понеділок на торзі.
Та хоч як обережно ми
Сю депутацію післали,
Проте між нашими людьми
Знайшовся хтось, що до двора
Доніс про все. Ми не бували
В таких ще справах і не знали,
Що се – гарячая пора.
Гей, розізлився, розкричався
Наш пан, як тільки день освів,
Коли від жида він дізнався,
Що з повномочними послами
Ми скаргу вислали у Львів.
Він аж заскреготав зубами
І зараз же писати сів
Листи догінчії за ними,
І зараз рано верховими
Він розіслав їх по панах:
«Де хто таких хлопів спіткає.
Най зараз ловить їх, хапає,
І в’яже, й до циркулу шле».
Що й говорить вам про той страх,
В якім жило село ціле
Весь тиждень після тих подій!
В якій непевності, тривозі
Ми ждали з дня на день, хто в тій
Війні зістане в перемозі?
Чи наші сповнять намір свій,
Чи де їх зловлять у дорозі?
На другий тиждень вість іде:
Зловили наших! Боже правий!
Як затремтіли ми! Тверде
Каміння б дрогнуло! А бравий
Наш пан аж голову підняв,
Коли почув, що три дні тому
Знайомий пан послів спіймав
І під сторожею післав
Не до циркулу, а «додому».
Пленіпотенти-мученики
«Розумний той почтивий Стах! –
Сказав наш пан. – Зробив до ладу!
Гальо, скликайте всю громаду,
Нехай у всіх на їх очах
Посли дістануть шоколаду,
Най бачать і най мають страх!»
Зізвали нас – кого з роботи,
Кого із хат, старих, малих;
Жінок, дітей нещасних тих
Пленіпотентів в перший ряд
Велів пан ставить, хай уздрять,
Як будуть їх батьків пороти,
Нехай і внуків пізніх вчать,
Що хлопу пана не збороти.
Ось їх, нещасних, привели
Пов’язаних, блідих, нужденних,
Обдертих, змарганих, струджених.
А як до пана підійшли,
Пан гайдукам дав знак рукою
І крикнув: «В сніг їх! На земли
Кладіть і бийте, поки я
Не скажу: годі!»
І в спокою
Він став свистати. А двірня
У сніг нещасних повалила,
На кождого чотири їх,
Один на голову сіда,
На ноги другий, інші ж два
Ну молотить, що може сила.
Спершу неначе на мертвих
Удари сипались, бо, в сніг
Лицем привалені, й кричати
Не здужали, лиш тіла їх
Метались, мов хробак розтятий.
Пан свище, а двірня січе.
Вже кров крізь шмаття виступає,
Потічками на сніг тече,
І з снігу, наче з-під землі,
Болющий хрип глухий лунає.
Пан свище, мов не замічає.
А втім, жінки й дітки малі
Катованих ураз юрбою
З плачем, риданням і мольбою
Поверглись панові до ніг.
Пан свище, мов не бачить їх.
Одна дрижачими устами,
На колінках підповзши, пана
Хотіла в ноги цілувать,
Своїми кровними сльозами
Той панський чобіт обливать, –
Та пан, все свищучи, носком
Її в уста штовхнув, аж впала
В сніг горілиць і застогнала,
І кров із уст пішла цюрком.
Аж по страшенно довгій хвили,
Коли вже біль почав глушить
Крик мучених, пан рік: «Досить!»
Їх підняли, снігом обмили,
Та не було вже в бідних сили,
Щоб удержаться на ногах,
Їх слуги мусили держати.
Панська научка
«Ну, що, – став пан до них казати, –
Пізнали ви до Львова шлях?
І знаєте, чим то смакує,
Як проти пана хлоп бунтує?
Ще ви пізнаєте не так!
Се вам від мене лиш завдаток,
В циркулі жде вас ще додаток.
Ведіть їх, хлопці, в добрий спряток,
В шпихлір, і на один личак
Усіх зв’яжіть і дайте їсти!
Потому нам розкажуть вісти
Про подорож. Ми ще прийдем
Балакать з ними два-три слова,
А як навкучить нам розмова,
Їх до циркулу відведем».
А ми стояли, мов мертвії,
І нічичирк. Всі ті події
Остатню крихточку надії
Нам відняли. Що нам робить?
Бороться з паном ми не в силах,
В губернію хіба на крилах
Жалоба наша долетить,
А з паном староста держить.
Нам лиш лишається мовчати,
А ні, то поле й дім кидати
І світ за очі утікати.
А пан, вповні щоб довершить
Свою побіду, обернувся
До нас і гордо огризнувся:
«Ви бачили, яка моя
За бунт заплата? Чей, надалі
Всі будете докладно знали,
Як скоботати вмію я.
Жалійтеся, хто хоче більше,
А я потрафлю ще й сильніше
Полоскотать. Кому своя
Не мила шкура – най трібує!
І ще одно: ваш пан комісар
Вам набрехав, що швидко цісар
Чи хто – вам панщину дарує.
Що там комісару за те
Припаде, се ще ви вздрите, –
А я кажу виразно вам:
Не вірте, хто вам се голосить,
Бо він не волю вам приносить,
Але біду. Ні цар, ні сам
Із неба бог не має права
Те дарувати, що моє!
Ні, ні, се не цісарська справа!
Ні бог, ні цісар не дає
Того, чого і сам не має.
Так слухайте ж, що скажу вам:
Най жадна воля вам не сниться!
Не цісар вам її ховає,
І поки я тут, не явиться
Вона, хіба я сам вам дам!»
Так богохульними устами
Він вимовив і в двір пішов.
Здається, сими він словами
Бажав нас пригнітить, немов
Тяжким камінням; та противно –
По тих словах в нас дух ввійшов.
«Сліпий, сліпий! – ми погадали. –
Ти думаєш, що світ увесь
В руках держиш, а доля дивно
Тебе веде і вскісь, і всклесь,
І сам не зглянешся, як пасмо
Твоєї гордості урвесь».
«Бог правди й волі ще не вмер»
І вже не страшно нам, не жасно
Було, коли щось по двох днях
Пленіпотентів наших бідних
Ледве живих на битий шлях
У путах повели. Як рідних,
Ми їх прощали і кричали:
«Не бійтесь, браття! Бог благий.
Не дасть, щоб без кінця ширшали
На світі наші вороги!»
Нам не страшна була й та чутка,
Що до циркулу надоспів
З губерні наказ: зараз тутка
Комісару спішить у Львів!
Пан з радості аж руки тер:
«Взяли бунтівника з повіту!
Засадять же його тепер,
Що, певно, не побачить світу!»
А ми хоч тяжко сумували,
Та все одну потіху мали:
Бог правди й волі ще не вмер!
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 75 – 85.