9. Комісар-агітатор
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Село без пана
Поїхали пани до Львова,
Аж закурилася дорога.
І знов в людей піднявся дух,
Немов якась гнітюча змора
З села уйшла. Хоч то від слуг
Прийдеться завтра більш, ніж вчора,
Терпіти, то така-то вже
Людська натура – зміни хоче!
По яснім дні бажає ночі,
Одного довго не знесе.
Нехай хоч гірше, лиш би інше!
А без панів, то хоч і більше
Докучить панщина, та знов
В хатах, на вулиці немов
Говориш, дихаєш вільніше.
А тим часом піп не дрімає,
Все про тверезість научає
Та до присяги притягає,
Горілки щоб зовсім не пить.
Люд зразу слухає, мовчить.
Всім якось дивно виглядає,
Як можна хлопові не пить?
А деякі лякались таки,
Щоб пан не змусив їх ламать
Присягу. «Хто то може знать, –
Мовляли тії небораки, –
Ану ж в інвентарі стоїть,
Щоб мусив хлоп горілку пить?»
Комісар з попом у змові
Що піп толкує – все дарма.
Присяга, бач, страшнеє діло!
Погубиш легко душу й тіло.
Побачив піп, що так нема
Ладу, на інше догадався
І до комісара удався,
Щоб він заглянув у село.
Комісар аж не знав де сісти,
Коли такі веселі вісти
Почув. «Я, зо! Отак пульо
Тавно вше трепа вам сропити!
Ваш топрий, щирий, тихий лют,
Та поки путе вутку пити,
Vergeblich путе всякий трут».
З попом комісар зговорився,
Коли, і як, і що зробить,
І на почесне розщедрився,
А тайком, певно, рад був досить,
Що пана добре се підкосить,
Як хлоп покине «вутку» пить.
Комісар-агітатор
От раз в неділю по відправі
Люд з церкви рушив виходить,
А господарі по звичаю
На цвинтарі стояли скраю,
Новин громадських всі цікаві.
Аж зирк, близ церкви, на зарінку
Враз комісарську однокінку
Пізнали всі. Він сам сидить,
До нас у мундурі, при шпаді
Прийшов, вклонився всій громаді.
«Ну, як ся маєте? Сторово?» –
«Спасибі, пане!» –
«Но, но, но!
Я маю сльово вам отно,
Отно таке маленьке сльово
Сказати. Тут єкомосць ваш,
Як чую, вам ховорить тутки,
Шоп ви зарікся пити вутки.
То є барс пєкно. Лиш кураш!
Лиш смільо! Чую, ви поялас,
Що пан наропить крик і халас?
Nix draus! Най спропує ропить!
Ви тумала, що пан вас моше
Присилувать горілку пить?
Nix draus! Не пійтеся! Хрань поше!
Я вам кашу: цісарська воля
Така, шоп кльоп товолен пув,
Шоп тосить мав хутопи, поля
І шоп то школи ся хорнув!
Наш цісар – слухайте лише! –
Вас хоче вільними сропити!
А як путете вутку пити,
То скаше: «Ей, той лют іше
Не варт свопота!» Сросуміла?
Ну, йтіть тепер то свого тіла!
Ропіть, як снаєте! Ade!»
Враження комісарських слів
Сказати вам не маю сили,
Яке вражіння ізробили
Оті слова на всіх селян.
«Сам цісар нам не каже пити!
Нас хоче вільними зробити!
Що нам тепер шинок і пан?»
Мов грім прогоготів селом.
Ніхто не йшов обіду їсти,
Мов оп’яніли всі від вісти,
Що воля близька. Всі валом
Враз на попівство повалили,
Убогу хату панотця,
Мов рій шумливий обступили.
І вже не чуть було слівця,
Що хто казав, лиш клекотіло
Гуртом: «Панотче! Воля! Воля!
Ми будем вільні! Проч, недоля!
Проч, панщина! І душу й тіло
За цісаря, – він волю нам
Дає! Кажіть у дзвони бити!
Ходіть присягу проводити!
Ми всі, старі й малі, віднині
Присягнем господу і вам:
Довіку ні цяти не пити!
На волю хочем заслужити!
Ходіть, панотчику, єдині!»
Піп-миротворець
Зблід панотець. Злякався, бідний,
Не знав, що сталося з людьми.
Та радість, крик той однозгідний
Свідчив, що вже направду ми
Йдем не по «жартовій дорозі».
Про жадну волю він не знав,
Натомість пан йому нагнав
Чимало страху, а в погрозі –
В губерні, в цісаря самого
Шукати права проти нього –
Він бачив справді щось страшного,
Бо, бідолаха, добре знав,
Що перед паном він збрехав,
Що з консисторії не було
Такого наказу, щоб вчить
Хлопів тверезості і навіть
Їх до присяги приводить.
Старече серце добре чуло,
Що якби добре пан завзявся,
То міг його біди набавить,
І що там в Юрі б не озвався
За ним ніхто, противно – власть
Духовна перша кине камінь
На «незаконную» його
Роботу і сама віддасть
Його на глум. Так ось чого
Злякавсь старий. Нехай ще нині
Щось справді лучиться в народі,
Пан не питатиме, чи винні
Такі причини або інні,
Що вибух непорядків пламінь,
А скаже: «Винен піп, та й годі!»
І бідному попові амінь.
Опершись обома руками
На паличку, мовчав він. Довга
Була та хвиля, поки втих
Безладний гамір юрб сільських.
Вкінці промовив він: «Що з вами?
Гей, діти, діти, бійтесь бога!
Що се ви робите? Яка,
Де, відки воля вам приснилась?»
«Ні, не приснилась, – відклика
Народ, – а справді об’явилась.
От півгодини ще нема,
Як пан комісар власним словом
Сказав нам! Людям урядовим
А чей же не брехать?» –
«Ага!
А що ж таке сказав вам? А?» –
«Сказав нам те, що й ви, панотче,
Аби горілки нам не пить;
А ще додав, що цісар хоче
Нас, – каже, – вільними зробить». –
«Ну, і що більш?» –
«І більш нічого».
Надія на цісаря
«Дурні, дурні! І ви так з того
Утішились? От барани!
Що цісар хоче – милий боже! –
Се ж певно! Але чи він може?
Чи зараз може? Жди, небоже!
Та ви ж подумайте самі:
Хто має в хаті три сини,
Всім трьом рад долю запевнити,
То годі враз всіх трьох женити,
Бо всіх не міг би обділити
І сам лишився б ще взимі
Без хліба. Так-то і в державі
Цар-батько. В нього три сини:
Хлопи, і військо, і пани,
Усі цареві рівно милі,
Бо всі однако царській славі
Допомічні й державній силі.
Тож робить цар для них, що може,
Та всього годі враз зробить.
Вам волю дати було б гоже,
Та хто там зна, пани би, може,
Тоді схотіли бунт вчинить».
«Що? Бунт? Нехай лише рухнуться,
То й чорт не взнає, де дінуться
Торішніх мало їм запуст?»
«Ну, бачите, які ви діти,
Як мало вміли б ще цінити
Ту волю, коли з ваших уст
Такі погрози йдуть. Ні, милі,
Ви не дуфайте своїй силі!
Не месті, не різні від вас
Жадає цісар! Вашу долю
Йому довірте! Він вам волю
Дасть певно, як настане час.
А криком, шумом – вірте, любі! –
Ви ворогів своїх лиш днесь
Укріпите і попретесь
Самі навстрічу власній згубі».
«Смирно ждати!»
Похнюпились і посумніли
Хлопи, нелюбо, знать, дзвеніли
Слова ті в їх ухах, та що ж
Робить? Правдиве, хоч не гоже
Те слово: цісар дав би, може,
Їм волю, та хтозна, чи може?
Похнюпились і посумніли,
А многих таки ще свербіли
На тілі панські канчуки,
І власна шкіра, знай, шептала:
«Не будь ти, брате, надто смілим,
Поки ще чорного на білім
Нема, що ми не кріпаки!»
І вся громада застогнала:
«Так що ж, панотче, нам робить?» –
«Що ж, діти! Господа молить
І тихо бути, смирно ждати,
Чей-то, недовго вже прийдесь!
Нікому й слова не казати
Про те, що вам комісар днесь
Сказав». –
«Горілки ані в рот!»
«Ну, добре, най так буде!
Але горілки вже ні в рот!
Рад цісар знать, що ми за люде,
То ми йому й покажем! От!
Ще нині, зараз ми готові
Тверезість вічну присягти!» –
«Дай бог вам встатчитися в слові,
Покуси всі перемогти!
Та все не так-то легко, діти!
Присяга, діти, то не жарт!
А знаєте ви, що зробіте?
Отсе Пилипів піст надходить.
Шлюбуйте кождий сам собі
Не пити, в згоді і любві
З усіми жити, кривди й шкоди
Не пам’ятать і не робить,
Перемагать покуси вражі
І терпеливо все зносить,
Що бог нашле за блуди наші.
А там перед різдвом святим,
Хто чутиме охоту й силу,
Відбуде сповідь, а за тим
Присягу зложить, богу милу.
Так, дітоньки, отсе ще вам
Два місяці тяжкої проби.
Перенесіть її так, щоби
Готовим, чистим можна нам
Вступити в новий рік. Хто знає,
Що той рік новий приведе?
Тож хто присяги з вас бажає,
Най в Новий рік у церкву йде!»
Громада хвилю помовчала,
Потім, вклонившися, сказала:
«Най буде й так! Ми пристаєм!
І ще терпітимем злу долю,
Але нехай нас ріжуть, колють,
Горілки більше вже не п’єм!»
Примітки
Юр – собор святого Юра у Львові, при якому була консисторія – церковна уніатська влада на чолі з митрополитом.
Торішніх мало їм запуст? – Натяк на пам’ятні події в великопісне пущання 1846 р. в Мазурщині. Прим. І.Франка.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 42 – 49.