20. Помста комісара
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Пан у тюрмі
По своїй келії тюремній,
Тісній, брудній, вогкій і темній,
Пан, ледве дишучи, ходив.
І гнів, і жаль його душив.
Вікно гратоване високо,
Немов підсліпувате око,
Гляділо скоса у тюрму,
І рай зборонений, прекрасний –
Світ білий, сонця розблиск ясний
І лазуровий звід – йому
Являло, мучило й дразнило,
Гадючим мов жалом жалило…
І сам серед чотирьох стін
Ходив, мов звір у клітці бився,
То кляв, то богові молився,
То всею груддю кашляв він.
Мій боже милий, що з ним сталось!
За тих от кільканадцять днів
І половини не осталось
З давнього пана. Помарнів,
Насовивсь, бігає очима
Довкола, весь їх блиск погас,
Чоло глибокая морщина
Розбороздила, раз у раз
Покашлює і навіть кров’ю
Плює: «Се він як перший час
Сюди прийшов, – оповідали
Тюремні ключники мені, –
То ніби свому безголов’ю
Сам вірить не хотів. А далі
Як схопився, то по стіні
Трохи не дерся та кричав,
Все вколо себе бив, ламав,
І товк о двері головою,
І арештантською їдою
Нам всім на голови шпурляв.
Три дні не їв, не спав три ночі
І все до старости просився.
А староста і чуть не хоче
Про нього: саме виносився
До Львова. Присмирнів потому
Наш пан і їсти вже почав,
Лиш довго по ночах не спав
І нас під милий біг благав
Донести вість йому із дому.
Та нам комісар заказав
З ним говорити. Що й казати,
Що й келію йому дібрав, –
Поганшої не міг дібрати…
А ще до того приказав
Лиш раз на день, та й то смерком,
Його на прохід випускати».
Пан на проході
От вже і нині вечоріє,
Ось ключник забряжчав замком.
«На прохід!» – крикнув. Пан поспішно
Взяв шапку й вийшов. «Як він сміє, –
Шептав в нетямі, – клятий шваб,
Як сміє він мене держати
Без суду й слідства? І чи вічно
Держатиме? Чом не чувати
Нічого з дому? Я ослаб –
Се байка, – але жінка! Боже!
Хто знає, сей поганець, може,
Хлопів підбурив, з мого дому
Лиш пожарище, а вона
Недужа, в муках десь кона?..
О, скоро так, то буде й твому
Життю кінець, ти, сатана!»
Тяжкі ті, невідступні мисли
Його пекли, і гнали, й тисли,
І він, затисши кулаки,
Біг, мов безумний, по надвірку…
Аж глип! Іде комісар в хвіртку,
За ним чотири гайдуки.
Комісар к ньому обернувся
І їдовито усміхнувся…
Той сміх Мигуцького немов
Ножем у серце заколов.
І, не чекаючи, що скаже
Комісар, він рвонувсь ураз,
Комісара за грудь потряс
І крикнув. «Кровопійце! Враже!
Чи ще із тебе не досить?
Чи ще ти моїх мук не сит?
Коли не сит, так доконай же
Мене відразу!» –
«Гвальт! Ратуйте!»–
Комісар крикнув, взад подався.
Тут пана гайдуки спіймали.
Він висапавсь і – засміявся.
Помста комісара
«Го-го, Herr Schlachziz, не шартуйте,
От ви які! Ану там, чуйте,
Пан керкермайстер, Bank heraus!»
Мигуцький зблід. «Се що значиться?
Я ж шляхтич!.. Ти би смів?.. Я… я…»
«О, прошу, прошу не шуриться!
Тепер в нас конституція!
І проти права й проти пука
Всі рівні. Хльопці, legt ihn platt!
Най пан пізна, що то за штука!
Legt ihn і всипте твацять п’ять!»
І дармо пан пручавсь, кричав, –
Прийшлось в конституційний час
Закоштувать того, чим сам
Колись так щедрий був для нас.
Встав, мов пришиблений, немов
Той труп блідий. Лиш з уст стиснутих
По крапельці стікала кров,
І кров’ю також налилися
Білки очей непевних, лютих.
Він звільна к німцю підійшов
І шепнув: «Ну, тепер молися!
Сього не подарую я, –
Се, швабе, буде смерть твоя!»
«Herr Schlachziz, панє топрочею, –
Спокійно німець відказав
І головою похитав, –
Gedenken Sie, was Sie da sprechen!
Се не кашіть, то є Verbrechen,
То є похроса! Ви своєю
Шляхетською пихою сам
Сопі все лихо наропили!
Я ш тут то вас ішов в тій хвили,
Шоп топру вість потати вам.
Ось тут у мене ваша пані
І кльопи, що пули піттані
У вас, – вони сюта прийшли
Са вас просити. Кльопа клюпа,
Та топра, пане! Ваша пані
Мені роскасувала купа,
Як то вони їй помохли
У всім. Не міг я віткасати
І йшов сюта, шоп вам свій піль,
Свою сневаху тарувати.
Та тохо, шо ся тутка стало,
Я тарувати вам не міг.
Тут Ordnung є отин тля всіх!
Ітіть ше, пане, геть віттіль
І сапувайте, шо пропало!»
Та дивне диво! Ті слова,
Що сповіщали пану волю,
Не то що не втишили болю,
А мов збільшили; голова
Його схилилась, згасли іскри
В очах, а хід, недавно бистрий,
Зробивсь повільний. Мов зовсім
Утратив тямку й почування,
Зробивши кроків шість чи сім,
Він став, оглянувсь – і ридання
Нараз ним затрясло усім.
Визволення й закінчення
Чого він плакав? Чи лиш з болю,
Чи з того, що ішов на волю?
Чи смерть вже близьку прочував?
Чи зрушила запекле серце
Мужицька добрість, що їй перше
Через насилля не взнавав?..
Отут моя кінчиться повість.
Що далі сталось – в двох словах
Скінчу. Запізно в пана совість
Порушилась. Грижа й тюрма
Його здоров’я підточила,
Так що заледво на ногах
Міг удержатися. Рішила
Лікарська рада, що нема
Рятунку, лиш в італьськім краю,
Під теплим небом. Що робить, –
Вже ж треба їхать, скоро рають!
Та відки грошей учинить?
Го-го, а від чого ж є жид
Услужний? Мошко наш не спить!
Як лиш учув, що панству гроші
Потрібні – духом прилетів…
(А як недавні нехороші
Часи були, то не являвся,
Але з злодіями змовлявся
І крадене в дворі добро
Скуповував у двораків.)
Оттой-то юда підлизався,
Підсунув гроші і перо,
А пан і сам не спам’ятався,
Як контракт з жидом підписав.
І поки жнива ще настали,
Пан з панею в Італью мчав.
Дітей кудись порозміщали,
Замкнули двір, а жид обняв
Село в оренду.
Рік минав,
Вернула пані вже вдовою, –
Пан на чужині десь сконав.
Жила самітньо, сумувала,
З людей ні з ким не розмовляла,
Лиш Мошко щиро припадав
Все коло неї і держав
Посесію. І ще пройшло
Літ кілька. Пані враз зібралась,
Не говорила, не прощалась
Ні з ким і десь кудись помчалась,
І слід за нею замело.
А Мошко закупив село.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 111 – 116.