4. «Хтось бунтує»
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Характеристика п. Мигуцького
Був пан Мигуцький, пан багатий,
Хоч на однім селі сидів.
З якого роду був – не знати,
Та що хлопів тиснути вмів,
Що дер данини безпощадно,
Дні панщини числив прикладно,
Хвилинки не подарував,
Що був багач, громада гола, –
То славили пани довкола,
Що добре господарював.
Не раз зимою, як у полі
Нема роботи, а в стодолі
Все зроблено і ліс не тнуть –
Щоб панщини не дарувати,
Він каже, було, лід орати,
А то хлопи в хатах заснуть.
І те сказать, про хлопа дбав він,
Як дбав про коней і волів;
Взимі три вози дров давав він,
Щоб хлоп продроглі кості грів;
Весною хлібом спомагав він,
Щоб літом з голоду не млів.
Любив, коли був хлоп здоровий,
Прудкий до праці і розмови,
До танців, сміхів і пісень;
Та не любив хлопів багатих
Та мовчазливих і завзятих,
А на письменних був огень.
«Хлоп щоб умів орать, косити
І в танці дівкою носити,
Та «Вірую» і «Отче наш».
Письма не треба хлопу знати:
Як хлоп почне книжки читати,
Хто буде пану свині пас?»
І хоч-то ніби наставав він
На те, щоб хлоп порядок знав,
Та все-таки горілку гнав він
І кожду гінку розділяв
На кождий нумер у селі:
По стільки гарців, скільки хата
Душ має: хлопці чи дівчата.
Чи то старії, чи малі.
І кождому за ту горілку
Ціну втягав у інвентар,
Як присний панщини тягар:
Сплати чи відроби той дар,
А трунок лий хоч на долівку,
Лиш іншому продать не смій!
Орендар
Був в того пана й орендар,
Що з паном тихую тяг спілку.
Людей музикою у свій
Шинок заманював. Тут люди
Лишали розум, сіряки
І чоботи, дівки – вінки,
А господині – покладки;
Тут війт робив громадські суди,
А жид лиш цмокав залюбки.
«Хтось бунтує»
Чи много літ отак, чи мало
Те панське ремесло цвіло –
Аж раптом в коршмі тихше стало!
Щось на людей таки найшло,
Що почали, на панське горе,
В якусь задуму попадать.
І роблять панщину, терплять,
І кожде пильне, кожде скоре
(Як ні – нагайка плечі споре!) –
Та якось тихо, мовчки так,
Понуро навіть, мов глибоко
В душі гризе якийсь черв’як,
Немов якась таємна сила
Ворушиться у темній млі;
Скрізь чути дотики її,
Та нічого не бачить око.
Музика молодим немила,
В шинок заходять тільки ті,
Кому вже в кров і кість віссалась
Та панська школа. Жид біжить
До пана, плач підняв і галас:
«Нізвідки рати заплатить!»
А пан і сам уже віддавна
Ту зміну в людях замічав
І злився, бив, карав, кричав –
Дарма. Вже звільна й сам вбачав.
Що річ се таки не забавна.
Він добре знав, що поки п’є,
Співає, робить без упину
Й сміється хлоп, так довго є
Похожий він на худобину,
Що вік цілий в ярмі жиє
І тішиться, як дістає
До паші зерна одробину.
Та як почне він сумувати
І вішать голову униз,
Над своїм станом розмишляти,
Поради у людей питати,
Тоді тремти і стережись!
Бо думка, свідомість народа
І однодумців тиха згода –
То ворог лютий тих усіх,
Чиє багатство і вигода
На поті і сльозах людських
Основані. От пан дні й ночі
Над дивом тим усе міркує,
То сердиться, а то й сумує,
Немов нещастя серце чує,
А далі скрикнув, аж підскочив:
«Тут, очевидно, хтось бунтує!»
Примітки
Інвентарі – майнові податкові книги за часів кріпаччини у Галичині. В них записувалися панські і селянські грунти та майно, визначалися розміри панщини.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 18 – 20.