8. Тверезість у селі
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Тверезість у селі
Аж враз ні з сього ані з того
В селі щось сталося нового:
Урвався спів, шинок спустів,
Всі люди якось посумніли,
Понуро мовчки ще терпіли,
Та пан відразу зрозумів,
Що не добром се пахне. Зразу
І догадаться він не міг,
Яку і відки се заразу
Навіяв біс якийсь на всіх.
Та, певний того, що ніхто ту,
Хіба лиш піп один бунтує,
Почав розвідувать і чує
Ось про яку попа роботу.
Де тільки трапляться хрестини,
Чи похорони, чи родини,
Чи так в село де для гостини
Попа запросять, за столом
Усюди йде одна розмова:
«Пора, вам, дітоньки, з шинком
Розстатися! Побійтесь бога!
Горілка зводить вас з ума.
Горілка – то чортівська справка,
Себе жалійте! Йде зима,
А в хаті і чобіт нема,
А жид нассавсь уже, як п’явка!
Хоч на дітей своїх глядіть!
Голодні, голі, хорі, темні!
Що вийде з них? Тепер же світ
На світлі, не на тьмі стоїть.
Вже не досить ті скиби земні
Перевертать, а треба вміти
З людьми по-людськи гомоніти,
Не дать кривдить себе ніяк,
Стоять за себе й за громаду.
А як же дасть собі пораду
Невчений, темний, ще й пияк?»
Ба, деякі з двірні казали,
Що в церкві деколи бували,
Що й там на казаннях раз в раз
Піп про тверезість промовляє,
Шинки, жидів, горілку лає
І каже, що вже крайній час
Зовсім її покинуть пити.
Пан і піп
Пан став на місці мов прибитий,
Почувши се. «Ось як воно!
Зовсім пора покинуть пити!
Пощо ж мені її палити?
Чи маю, може, свиням лити?
Попу, мабуть, се все одно,
Та не одно мені, о, ні!
Се ж бунт! Таж він в мою кишеню
Виразно засуває жменю!
Таж він підкопує мені
Найліпший дохід! Ей, панотче!
Сього терпіти й чорт не схоче!
Насихмісць тут попа призвать!»
І, ждучи, скорою ходою
Ходив у злості по покою,
Плював, сідав, вставав оп’ять.
Прийшов панотчик, поклонився
І близ порога зупинився,
В руці держачи капелюх;
Глядів тривожно та несміло;
Обличчя зблідло, побіліло,
Мов весь уйшов аж в п’яти дух.
Згори, мов на собаку буру,
На ту непоказну фігуру
Пан марсом своїм поглядів
І сплюнув, вільною ходою
Пройшов два рази по покою,
А піп стояв, мовчав, тремтів.
Остра розмова
Вкінці пан звільна наблизився
І аж над самим похилився
І різко, гостро запитав:
«Єгомосць, чи ви дурнем стали,
Чи зроду розуму не мали,
Чи вам дурниць хто нашептав?
Чого ви шию самохіть
Все пхаєте мені у сіть?
Хіба на те вас ваші власти
Попом поставили ось тут,
Щоб ви напроти мене люд
Підбурювали до напасти
І вчили панську власність красти?»
Піп аж додолу похилився
І весь тремтів, перехрестився,
Та пану в очі все дивився.
«Се ясне пану набрехали», –
Сказав несміло.
«Набрехали?
Хто, що, пощо? Чи се брехня,
Що ви приватно і з амбони
Хлопам розводите андрони
І всюди клеплете щодня,
Щоб кинули горілку пити?» –
«Се правда». –
«Ну, а як хлопня
Послухає сих слів, то що
Мені з гуральнею робити?»
«Се не моя річ». –
«Отож-то!
Не ваша річ! А підтинати
Мій дохід, хлопа бунтувати,
То ваша річ?» –
«Дарують пан,
Роблю се не по своїй волі!
Роблю те, що духовний стан
Мені велить. В те, що на полі,
В коморі, хаті і стодолі
Хлоп робить, не мішаюсь я.
Та дбать про душі їх, вести
В житті їх шляхом чесноти –
Се, прошу пана, річ моя».
«Е, тере-фере, моцюмпанє,
Усе те-се пусте гадане,
А я кажу вам раз на все:
Най про тверезість ту пустую
Від вас і слова більш не чую
Ні я, ні люди! Киньте се!»
«Я б радо кинув ті історії,
Я б навіть був не починав,
Коли б виразний не дістав
На се наказ із консисторії».
«Се що у біса! – крикнув пан
І скочив, наче приск в халяві
Почув. – Прелати ті плюгаві
Задумали, мабуть, наш стан
Пустить з торбами! Покажіте
Мені сей наказ! Боже-світе,
Та я їм ним кінця дійду!
Не пожалію вже видатку,
В губернії припну їм латку,
А то й до цісаря піду!»
«Я наказу із консисторії
Не можу дати, – піп сказав, –
Він посилався по курсорії,
Я й нумеру не записав».
«Га, попе! – скрикнув пан сердито, –
Ти брешеш! Аж тепер відкрито
Твою брехню! Із консисторії
Не було жадної курсорії,
Котра б наказувала се.
Бо знай, усі курсорії ті
Дяк під загрозою мені
Все до прочитання несе.
Так от який ти! Тут і сам
Неправні, бунтівничі речі
Говориш раз у раз хлопам,
А криєшся за власті плечі!
А як він, мов святий, зложився!»
«Я б того й не розпочинав!»
«Постій-но, будеш ти ще знав,
З ким ти так хитро зачепився».
Попівське сумління
Та диво, голос той сердитий,
Вразливі, прикрії слова,
Що, бачилось, к землі прибити,
І похилити, й принизити
Старого мусили попа,
Зовсім аж навпаки неначе
Сердезі духу додали.
Він випростувався, тремтяче
Обличчя заясніло, око
Зустрілось з панським. Він глибоко
Вклонився і сказав: «Коли
Я провинив що проти права,
То що ж робити, відповім!
Роблю лиш те, що божа слава
Мені наказує. Я стою
Вже в гробі одною ногою.
Мене не тикає зовсім
Грізьба ніяка ні обава,
Сумління в мене понад всім».
Сказавши се, ще раз вклонився
І звільна, тихо віддалився.
Пан їде до Львова
Пан аж зубами скреготав.
«Постій же, попе! За ту штуку
Ти ще мою почуєш руку!» –
Раз по раз люто він шептав,
І кляв, і слав старого к дідьку.
Та, вгамувавшися крихітку,
Він прибирать став у думках,
Як справдити свої погрози, –
І з лютості трохи що сльози
Не виступали на очах,
Коли побачив, що попови
За ті науки та промови
Не так-то легко що зробить.
У консисторії просить,
Аби попові заказали,
Взяли його або вкарали –
Те пана якось не кортіло,
Чи до циркулу заносить
На нього скаргу? Там і мови
Нема про те, щоб виграть діло.
Таж там комісар, що й послідну
Сорочку радо б з нього здер!
«Ні, – думав, – лиш одну тепер
Дорогу бачу відповідну:
До Львова їхать! Там і так
Контракти, сойм постулатовий,
Забави… Продамо ріпак,
От і знайдеться гріш готовий.
І жінка трохи погуляє, –
Давно вже, бідна, нарікає,
Що дома із нуди засхне.
Ну, то й піду я особисто
До губернатора і чисто
Все розповім. Таж він мене
Зна здавна, – часто тут гостив,
Ще як у Самборі служив
Комісарем. Постійте, хами!
Чекай ти, попе! Буде з вами
Не те! Я спражу вас на схаб!
І вже вам, певно, не поможе
Ні просьба, плач, ні «Святий боже»,
Ні сей беззубий, клятий шваб!»
Примітки
Контракти – контрактовий ярмарок.
Постулатовий сойм – шляхетський польський сейм у Галичині в 1817–1848 рр., який міг приймати всякі прохання, домагання (постулати), але законодавчих прав не мав.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 37 – 42.