Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

18. Пан арештований

Іван Франко

Ткань

Великдень 1848 р.

Пан арештований

Комісар і пан перед громадою

Великдень 1848 р.

Великдень! Боже мій великий!

Ще як світ світом, не було

Для нас великодня такого!

Від досвіта шум, гамір, крики,

Мов муравлисько, все село

Людьми кишить. Всі до одного

До церкви пруть. Як перший раз

«Христос воскресе» заспівали,

То всі, мов діти, заридали,

Аж плач той церквою потряс…

Так бачилось, що вік ми ждали,

Аж дотерпілись, достраждали,

Що він воскрес – посеред нас.

І якось так зробилось нам

У душах легко, ясно, тихо,

Що, бачилось, готов був всякий

Цілій землі і небесам

Кричать, співать: минуло лихо!

Найзліші вороги прощались,

Всі обнімались, цілувались,

А дзвони дзвонять, не стають!

А молодь бігає, мов п’яна,

Кричить щосили в кождий кут:

«Нема вже панщини ні пана!

Ми вольні, вольні, вольні всі!»

Ба й дітвора, що в старших баче,

Й собі вигукує, неначе

Перепелята по вівсі.

А як скінчилась божа хвала,

На цвинтар вийшов весь народ,

І як було нас стільки сот, –

Відразу ниць на землю впала

Ціла громада й заспівала

Величний той, хвалебний гімн:

«Тебе, о господи, хвалім!»

Мов грім, зарокотіли зрання

Слова високі, звуки втішні, –

Але кінець святої пісні

Покрили голосні ридання!

Дарма б і силуваться, діти,

Щоб розказать хоч щось-не-щось,

Що в той день славний довелось

Мені на власні очі здріти.

Народ мов безумів з утіх:

Старі скакали, мов хлоп’ята…

Той пару коників своїх

Цілує кождого, мов брата,

Та приговорює, пестить.

А там гуртом сільські дівчата

Всі скиндячки з голов знімають,

І б’ють поклони, і складають

Перед іконою. Кричить

Усякий на вітання друга:

«Христос воскрес, а панщину

Чорт взяв!» А там старий дідуга,

В селі найстарший чоловік,

На давню, ледве замітну,

Могилку аж грудьми приник,

І обнімає дернину,

Й кричить щосили: «Тату, тату!

Ми вольні! Тату, озовись!

Таж ти цілих сто літ ту кляту

Неволю двигав і вмирати

Не хтів, а волі ждав! Дивись,

Ми вольні! Бідний, ти дождати

Не міг, – аж нам той промінь блис!

Вже моїх внуків пан в палату

Так, як мене, не забере!

Візьміть мене до себе, тату!

Ваш син свобідним вже умре!..»

Пан арештований

Аж ось, заледво піп успів

Паски христянам посвятити, –

Аж бачимо: що се долів

Селом валить? Сіріють свити,

До сонця гудзики блищать,

І вістря понад головами, –

Тяжкая маса мірно, в ряд

Важкими стугонить ногами!

Жовніри! Грянув барабан,

Мов о стіну горохом сипнув.

А втім, – о боже мій! – я глипнув:

Посеред відділу – наш пан!

Взад руки скручені, понурий,

Лице додолу похиляв,

Мов день, і світ, і сонце кляв,

Людей стидавсь. Іззаду шнури,

Що панські руки оплітали,

За кінці у руках держав

Гайдук, немов мужик, що гнав

Вола на торг. А позад всіх

Комісар їхав на візочку

І усміхнувсь, як на горбочку

Побачив церкву, тиск сільських

Людей, що очі витріщали

Зі страхом, подивом на сей

Незвиклий вид.

Вже наближався

Той похід, а як порівнявся

З людьми, комісар крикнув: «Гей!

Пан капраль, станьте!»

«Halt!» – роздався

Крик капрала.

«Христос воскрес! –

Комісар крикнув до людей. –

Ну, кльопа, вірите вше тнесь,

Що ви свопітні? Ну, шасть поше!

А то пан тітич ваш є! Моше,

З ним попрощаєтесь, за ту

Йохо велику топроту

Йому потякуєте? Шиво,

Спішіть, хто сна, чи скоро вше

Його увитите, по йте

Він у хостину пити пиво,

Що наварив тля сепе сам,

І не так скоро вернесь вам!»

Комісар і пан перед громадою

Мовчали всі, мов онімілі;

Ураз і радість, жаль і страх

Мішалися у всіх серцях;

Всі очі хлопські остовпілі

Уперлись в пана. Він стояв,

Понурившись, мов почував,

Що і його ткнув палець божий.

Але ні жоден крик ворожий,

Ні згірдний сміх, ані проклін

З юрби не вийшов. Що вже кпити,

Клясти і зв’язаного бити,

Коли й без нас побитий він?

Мовчали ми, та не мовчав

Комісар; ноги ще боліли

Так, що аж зуби він зціпляв,

І було видно, що бажав

Чим можна пану допекти;

Він, очевидно, лиш в тій ціли

Казав його пішком вести

Через село, ще й гайдукови

Дав позад нього шнур нести.

Тепер до пана він промовив:

«Herr Schlachziz! Видиш, кльопа ті,

Що ти ввашав са хутопину,

Вони чесніші, ніш такі,

Як ти! Вони в тяшку хвилину

Не хочуть кпити і клясти,

Вони топі твою провину

Прощають – вичу то по них!

Ей, кльопа, кльопа, топра кльопа!..

Та я, пань-цєю, не с таких!

Я вше як слий, то чиста сльопа!

Кеп той, пань-цєю, хто тає

Пільш, ніш сам має, і хто хоче

Ропитись ліпшим, ніш сам є!

А хто мені сропив шо сле,

То най ше ані втні, ні вночі

Мені то рук не попатає,

По товхо їх попам’ятає!»

Тут пан, мов в кліті звір, метнувся,

Підвів лице і озирнувся,

І на комісара з такою

Ненавистю глядів страшною,

Що той аж зблід.

«Гієно! Кате!

Погане швабське плем’я кляте!

Чи ще тобі не всох язик?

Чи мало ще моєї муки,

Моєї жінки сліз, розпуки?

Чи той її болющий крик,

Як розставалася зо мною,

Іще тебе не вдоволив?

Ти пхнув її, в грязь повалив.

Сміття! Таж ти її одної

Сльози не стоїш! Звірю лютий!

І ще бунтуєш тих звірів,

Щоб рвали, дерли нас навпів!

Вона ж слаба, а я – закутий!

Та ні, бог ласкав! Ще та проба,

Мов хмара чорная, мине!

Веди до старости мене!

Сильніший бог, ніж швабська злоба!»

«Га-га, Herr Schlachziz! – реготав

Комісар. – Ти побожним став?

Sehr schön! А вітколи ш то, прошу?

Та ш ше нетавно, як я чув,

Тим самим кльопам ти самкнув

Поперет носом церкву пошу!

Піти ми пітем, та помалю,

То старости ше маєм час, –

А перет тим ше криміналю

Ви покоштуєте у нас!»

І капралу сказав дві слові,

А капрал крикнув воякам:

«Marsch!» –

«Ну, ви, кльопа, путь сторові!» –

Комісар крикнув нам на возі.

І похід рушив по дорозі

І швидко з виду скрився нам.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 98 – 103.