1. [Початковий варіант]

Іван Франко

Во время оно жив був князь

У городі над Полтвою.

Він міг усе, він знав усе

Й на все хитав головою.

Чи з давніх галицьких князів

Він виводив як рід свій,

Не знати; но твердо за Русь він стояв

Против усяких бідствій.

Не знать допевно, від чого

Той князь наш надполтванський

(Чи від плоского чола, чи ума?)

Писався «князь Площанський».

Рутенців плем’я перед ним

Хилило чола покірно

І голосило на весь світ

Його славу безмірно.

Але не буком він твердим,

Не шаблев, не кнутами

Здобув собі власть і свій трон утвердив,

А твердшими сто раз «Словами».

«Бо що ж, – гадав він, – хто мечем

Воює, від меча й загине,

Но «Словом» я скорше поб’ю всіх врагів, –

Мене ж ним убити хто встигне?»

І князь той премудрий п’ятнадцять літ

Кормив своє стадо водою

І думав: «Тепер я безпечний! Уже

Не стрічусь ніколи з бідою.

У тій допотопній калюжі гадок,

Котрою поїв я народ свій,

Втопилось, заціпло усе, що лишень

На мене дзявило рот свій!

Нікому тепер ся й не приснять уже

Страшилища Поступу й Волі,

Нікому й на гадку не прийде Народ,

Його віковічнії болі!

Вода моя стухла, стара і мутна,

А хто її гарно напився,

Той спатиме довгі-предовгі літа,

І гадки нема, щоб збудився!

А як хто прокинесь й проглипне,

Той світу не зможе пізнати

І без угаву: «Єдна Русь, єдна!»

Буде, мов безумний, кричати!»

Так думав надполтванський князь

І потішався сердечно,

Що спати буде надальше народ,

А він ме владіти безпечно.

Се було в той вечір, коли кінчивсь

Рік сумних «проісшествій»,

Рік крові, і сліз, і тиранства, й нужди,

Рік вісімсот сімдесят шестий.