4. Єдина Русь
Іван Франко
Десять літ уже минало,
Відколи спокійно, мирно
Князь сидів на своїм троні
З гусячим пером в руці.
Чи писав що, – бог там знає, –
Те лиш певно, що в великій
Своїй мудрості нічого
В ті часи він не читав.
Десять літ уже минало, –
Весело було князеві
Бачити, як кругом нього
Спить Рутенія уся.
І сказав він в дусі своїм:
«Отсе власть моя безпечна!
Упоїв я все те стадо,
Що вже й не протверезиться.
О, вода моя так сильна,
Що усякого просякне,
Наче стовпа соляного, –
Вп’ється нею він наскрізь!
А хто нею так просякне,
Той, коли умом ще твердший,
Наче дерево підгниле
Впаде і засне навік.
Слабшим та вода не дуже
Шкодить, ба, противно навіть,
Наче дух святий дає їм
Дар чудесний – глаголати
Язиками многими.
Ось і стане глаголати
Муж такий во благо Русі:
«Один бог, одна лиш віра,
Одна Русь, ціла, велика,
Від Тісси аж до Амура!»
А крім тих слів, він нічого
Не розчовпа, не вгадає,
Не повірить, не послуха
Й не пізнає – бо й пощо?»
Так гадав наш князь великий
Та засукував з утіхи
Руки, що він ось-таки
«Сущность діла» угадав.
І служив він вірно богу,
Служив батюшці-цареві,
Служив церкві і усім,
Кому церков служить каже.
І при всім тім був щасливий
І не снив про ліпшу долю
Довгі літа, – та, о горе!
Довелося накінець!..
Ні, аж тяжко серцю стане,
Як згадаєш, що у груді
В кождого сидить той демон,
Що пре все на якесь лихо,
Що веде тебе в болото
Та у всякі тарапати!
А той демон, браття милі, –
Се бажання наші власні!
Ой бажання! Ой надії
На таке, що ось-ось, може,
Завтра прийде – ліпше буде,
Ніж те, що було сьогодні!
Ой надії, ой бажання
Щастя, волі, добробиту!
Коби ви, мов змій-гніздище,
Не шипіли, не вертілись
Безугаву в людськім серці,
Був би чоловік щасливий.
Мов той ангел у раю,
Що нічого не бажає
Й не надіється нічого.
Був би чоловік щасливий,
Мов колода на дривітні,
Що лежить собі спокійно,
Хоч там літо, хоч зима,
Хоч лиши, а хоч січи,
Хоч цілу озолоти,
Хоч укинь в багно смердяче!
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 374 – 376.