7. Сон Слабоума

Іван Франко

Так, кінець столу сидячи.

Думав князь аж пізно вніч;

Він не спав, бо дожидався

Із сусідства, із гостини

Своєї Ксантіппи – жінки.

Ніч повзе, та так ліниво!

Улицями серед мурів

Свище-виє метелиця,

І гадки йдуть так ліниво!

А Ксантіппа не вертає,

Мов той мир, що десь упився

На гостині і в Європу

Щось не ласкав повернуть.

А Ксантіппа не вертає,

Мов свобода мислі й слова,

Що злякалася рутенських

Допотопних, вузькоглядних

Переконань – і в наш край

Щось не хоче загостить!

А Ксантіппа не вертає.

Вже князя і сон зломив,

В очі мов насипав приску.

Голова тяжить, неначе

Від маківки або пива.

І він сперся головою

На дубовий стіл твердий,

А неясний, неспокійний

Сон в ожиданні й тривозі

Його пам’ять погасив.

Спить наш князь, сопе спокійно.

Повертається у сні

Та слова незрозумілі

Воркотить крізь сон часом.

За годиною година

Слимаком повзе над ним, –

І конає з ними разом

Рік тяжкий неволі й крові,

Рік незгоди межи нами,

Рік пригноблення та браку

Думки про борбу за волю.

Пропадай, старий упирю,

Скоро, швидко, – хай защезне

В людській пам’яті усякий

Слід по тобі! Хай загине

Слід по підлості і злобі,

Слід по темноті й безумстві,

Слід по крові, різанині,

По неволі і по сльозах,

Що широкою рікою

Ти розлив на всіх слов’ян!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 380 – 381.