Відшкодування для панів

Іван Франко

В червні 1848 року опустив Стадіон Галичину, покликаний до Відня. Дня 30 липня іменований зістав губернатором Галичини перший раз поляк – Залеський (Вацлав з Олеська). Ще в половині липня зібрався в Відні перший конституційний сойм австрійський, в котрім розпочались довгі і бурливі розправи над внеском Кудліха о знесенні панщини. До того внеску поставлено було 37 поправок, з котрих в кінці зредагована зістала остаточна ухвала, котра послужила підставою до цісарського патенту з д[ня] 7 вересня 1848 р., зносячого панщину в цілій Австрії. Позаяк патент той панщини в Галичині вже не застав, а в многих точках різнився від першого патенту з д[ня] 17 цвітня, то й почалися спори, чи і окілько може він відноситися до Галичини.

Губернатор Залеський умер з початком січня 1849 р., а д[ня] 24 січня того ж року іменований зістав губернатором Галичини Агенор Голуховський. В перших днях цвітня 1849 року завізвав він до себе панів Країнського, К. Красіцького, адвоката Тустановського і обивателя Ієронима Лодинського і сказав їм, що одержав від міністра Баха наказ – вибрати чотирьох обивателів, обзнакомлених з відносинами крайовими, і вислати їх до Відня для нарад в комісії, котра має остаточно полагодити справу відшкодування панів за знесену панщину. Отож він вибрав їх і просив сейчас удатися до Відня. Прибувши туди, делегати Голуховського представилися Бахові, котрий поручив їм випрацювати проект і предложити йому. Делегати здали тоту роботу на Красіцького і Країнського.

«Одного дня, – оповідає Країнський в своїй рукописі, – приходить до мене греко-католицький парох о. Литвинович, пізніший митрополит, і жадає, щоб і його припустити до уділу в працях делегації. Я замітив йому, що нас вислав Голуховський і не уповноважив нас принімати ще когось постороннього до себе, а коли о. Литвинович не вступався, але налягав чимраз дужче, я був примушений попросту випросити його за двері».

Поки ще делегація працювала, ряд видав новий патент з д[ня] 15 серпня 1849, в котрім старався усунути різниці, заходячи між постановами патенту з д[ня] 17 цвітня 1848 р., виданого тільки виключно для Галичини, та патенту з д[ня] 7 вересня 1848 р., виданого для цілої монархії. Той патент постановляє:

§ 1. Патент з д[ня] 17 цвітня 1848 р., що тикається випливаючих зо зв’язку підданського повинностей урбаріальних і десятинних, а також щодо уплати винагородження за їх знесення, має бути отільки виконаний, окілько приписи його нинішнім патентом, виданим на підставі закону з д[ня] 7 вересня 1848 р. не суть змінені або доповнені. До того винагородження не мають права ті властивці дібр, котрі своїм підданим повинності підданські безплатно дарували.

§ 2. За внесені повинності комірників і халупників ніяке винагородження не буде дане, а то на підставі § 5 зак[ону] з д[ня] 7 вересня 1848 р., котрий говорить, що «права і користі, випливаючі з особистих зв’язків підданства, з відносин опікунських, з зверхнього права юрисдикції і зверхництва сільського зносяться без винагороди».

§ 3. Комісія крайова має розпізнати і означити, чи ще й інші повинності мають без винагороди минутися.

§ 4. Силою § 3 зак[ону]з д[ня] 7 вересня 1848 р. минулася за відплатою всяка десятина, на грунтах постійно тяготіюча, а не випливаюча з відносин підданства або панської зверхності.

§ 5. Противно, належитості натурою, що були складені не після права десятинного, але яко незмінна данина церквам, парохіям або на інші цілі громадські, не зістали знесені, але також повинні бути викуплені.

§ 6. Належитості, не випливаючі з відносин підданських, але повстаючі з особистих контрактів, патентом з д[ня] 17 цвітня 1848 року не були нарушені, але після зак[ону] з д[ня] 7 вересня 1848 р. мають бути знесені за оплатою.

§ 7. Часові контракти аренди і найму остаються проте нетикані.

§ 8. Права збирання цвітів і пасення по перелогах і стернищах законом з д[ня] 7 вересня 1848 р. зноситься без винагороди.

§ 9. Інші сервітути остаються нетикані, але мають бути оплачувані.

§ 17. Винагорода за повинності, знесені патентом з д[ня] 17 цвітня 1848 р., має бути вимірена після цін урбаріальних і цілковито виплачена з кас державних; тільки ті піддані, котрі хотять позістати в уживанні існуючих сервітутів, платити будуть до кас державних тоту часть винагороди, котру на підставі патенту з д[ня] 17 цвітня мали складати властивцям ґрунтовим.

§ 23. Винагорода єсть тягарем, тяготіючим на посілості ґрунтовій поперед всіми другими тягарами гіпотечними.

Як бачимо, в обох патентах, обов’язуючих в Галичині, т. є. з д[ня] 17 цвітня 1848 р. і з д[ня] 15 серпня 1849 р., згідно говориться, що сплата за знесені повинності підданські буде панам виплачена з кас державних. Але в законі з д[ня] 7 вересня 1848 р., виданім для прочих країв Австрії, було постановлено, що фонди для покриття індемнізації мають бути утворені з джерел крайових. Правда, оба вищезгадані патенти для Галичини не лишали в тім згляді ніякого сумніву, – та ба, швидко опісля вийшло розпорядження міністеріальне, котре наказало і в Галичині заложити фонд індемнізаційний з джерел крайових, т. є. з податку, спеціально на те установленого. Тото розпорядження міністеріальне, приречене повищими патентами, сталось мимо того вихідною точкою тисячних бюрократичних штучок і підходів, котрими вкінці весь тягар індемнізації з скарбу державного перевалено на край.

Між тим пани делегати випрацювали і предложили Бахові своє вияснення в першій половині серпня 1849 р.

«При непевності, – говорилось в першій часті тої обширної праці, – яка панує в краю щодо признання власності грунтів чи то будучих в посіданні селян, чи також колись бувших підданськими, а нині будучими у дідичів, треба означити слідуючі засади:

1) поступування при признанні власності;

2) при заведенні книг ґрунтових для забезпечення признаної власності;

3) освободження і правне зрівняння всяких грунтів, а також означення і уплата відшкодування, признаного патентом з д[ня] 17 цвітня 1848 р.;

4) переведення засад, означених під 3), розпорядженнями адміністраційними, а іменно – установлення окремих комісій і мирових судів».

На те предложения замітив Бах, що деякі його точки зістали вже полагоджені патентом з д[ня] 15 серпня 1849 р., і відіслав цілий операт Голуховському з заміткою, виражаючою признання для праці делегатів.

В другій половині вересня 1849 р. розпочались вкінці наради комісії. В склад її ввійшли: радця міністеріальний Еммінгер яко предсідатель, рад. мін. Стройновський, крилошанин Куземський, крил. Шашкевич, проф. Прокопчиць, прот. Литвинович, рад. мін. Калхберх, М. Країнський, К. Красіцький, М. Тустановський, референт, радця секційний Беер і конципіст М. Семяновський яко протоколянт. Зараз на початку засідання члени, вислані Голуховським, звернули увагу предсідателя, що вони думають брати уділ в нарадах сього комітету не яко репрезентанти краю, але яко люди приватні. Коли б затим ухвали сеї комісії мали бути обов’язуючими, то вони згори застерігаються против всяким наслідкам, а то тим більше, що, як бачать, покликано їх сюди не яко мужів довірія, але яко представників дідичів, супроти котрих засідають тут й чотири представники хлопів, так що при данім складі комісії в разі голосування вони все могли б остатися в меншості.

На те відповів Еммінгер, що міністерство покликало всіх членів по то тільки, щоб поінформуватися о відносинах галицьких. Ухвали сеї комісії не будуть мати обов’язуючої сили, погляди поодиноких членів уважані будуть не яко аргументи против другої партії, але яко обставини, котрі в постановах урядових повинні бути безсторонньо виконані. Затим референт Беєр відчитав урядовий проект до утворення галицького фонду індемнізаційного і до переведення в життя цісарських патентів. Наради над тим проектом тяглися до 25 жовтня (засідань було 15); делегати Голуховського поробили багато уваг до поодиноких точок і затим поїхали домів.

В марті 1850 року їх завізвано до поновних нарад. Уряд предложив новий проект, мало чим відмінний від першого. Делегати Голуховського, ображені тим маловаженням їх поправок, запримітили, що, мабуть, присутність їх не потрібна, бо прецінь в попередніх нарадах уряд мав досить часу пізнати їх погляди, а коли їх не увзгляднив, то видно, що й не хотів. Мимо того вони й сим разом взяли уділ в нарадах. Почалось знов переливання з пустого в порожнє.

Наради тяглись аж до 27 червня 1850 року. Того дня відбулась послідня нарада, при котрій були й Бах, і Голуховський. Референт Беєр в короткій промові підніс основні точки проекту урядового, по чім міністр порушив питання, яким би способом сплатити довг індемнізаційний, але покинув його нерішене. По нім промовив Литвинович, представляючи, що обтяження підданих яким-небудь датком для утворення фонду індемнізаційного при їх бідності і при одержаній від цісаря обіцянці, що заплата дідичам за повинності підданські дана буде з скарбу державного, довело би їх до кривавої революції, котрої вся армія австрійська не була би в силі усмирити. На таку промову відізвався Голуховський з острою приганою на Литвиновича, але про те, як і відки сплатити майже 70-мільйоновий довг індемнізаційний, не сказав нічого. За ним промовив Країнський, звертаючи увагу на те, що питання, хто має сплатити той довг, не підлежить ніякому сумнівові, бо ж оба патенти цісарські, з д[ня] 17 цвітня 1848 із д[ня] 15 серпня 1849, виразно вкладають той обов’язок на скарб державний. Ті слова немов укололи Баха; він схопився з крісла, підніс рамена догори, а похиливши голову набік, сказав: «Nein, meine Herren! Politische Rücksichten haben diese Allerhöchsten Bestimmungen veranlasst!»

Сказавши се, уклонився і вийшов, даючи тим знак, що засідання скінчене.

Се була, здається, послідня нарада, в котрій уряд, щоб заховати хоч форму конституційності, призивав до участі в нарадах також «общественні сили». Від того часу почалась цілковита реакція. 1853 року заведено в Галичині справді податок індемнізаційний, а аж 1858 р. зачато дійсну виплату індемнізації, коли проценти від первісного довгу наросли на суму 18 мільйонів. На тім ми й скінчимо своє оповідання про знесення панщини.

Примітки

Залеський Вацлав (1799 – 1849, псевдонім – Вацлав з Олеська) – польський письменник і фольклорист, літературний критик. Записував і перекладав українські народні пісні і думи, уклав збірник «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1883, т. 1, 2).

Кудліх Ганс (1823 – 1917) – польський політичний діяч угодовського напрямку, депутат австрійського парламенту та галицького сойму, крайовий маршалок (голова галицького сойму) у 1880 – 1886 рр.

Литвинович Спиридон (1810 – 1869) – уніатський церковний діяч, з 1848 р. – ректор Львівської духовної семінарії, з 1857 р. – єпископ, з 1863 р. – львівський митрополит.