Заходи шляхти в 1840-х роках

Іван Франко

Криваві події 1846 року ярким, осліплюючим блиском освітили всю бездарність пануючої в Галичині бюрократії і вадливість політичного та суспільного устрою. Звільна, по довшім часі центральний уряд в Відні прийшов до того переконання, що повстання не було ділом шайки комуністів ані навіть загорілих фразерів-демократів, але коренилось далеко глибше в існуючих відносинах; що з одного боку, майже вся шляхта симпатизувала з повстанням, а коли й не вся схапувалася при першім вибуху до оружжя, то тільки для того, щоб не компромітуватися перед часом, але виждавши, яка буде вдача горячіших і нижчих, більше демократичних революціонерів, в разі поводження прилучатися до них з своїми впливами і капіталами і забрати верховодство в свої руки; що в кінці з другого боку панщизняні відносини між панами та хлопами для тих послідніх невиносимі і домагаються конечної направи.

[Дня 19 марта 1846 року доніс губерніальний президент Криг центральному рядові, що якраз перед 19 лютим в західних повітах Галичини пани під застав своїх маєтків або на векселі позичили в загальній сумі 1 357 800 зр. м. к. Очевидна річ, що шляхта приготувала ті капітали на случай, коли б революція удалась за першим вибухом і коли б після міркування панів була пора і потреба їм самим активно виступити]

Особливо на старого представника і поборника реакції, канцлера кн. Меттерніха, події галицькі зробили сильне, потрясаюче враження.

«Ні, говорив він, се не була проста бурда ані простий «непорядок», – се була перша гримуча хвиля надходячої всесвітньої революції! А коли теперішній систем не те що не оперся першому валові, але допустив йому навіть зробити такі страшні спустошення і довести мало що не цілу провінцію до крайнього неладу, мало що не до анархії, – то що ж доперва станеться, коли правдива буря розшаліє? Чи опреться їй хоч на часок спорохніла і безсильна будова австрійського абсолютизму?»

Був се справді трагічний момент в житті канцлера, момент, коли той завзятий консерватор, під напором страшенних подій зачав думати о радикальних реформах соціальних і адміністративних. Та що ж, – думи ті прийшли запізно, тож не диво, що й не довели ні до чого, тим більше, що помимо радикальних замислів кн. Меттерніх остався все однаково нерішучим, незручним, непевним і нещасливим в діланні. Найкращою ілюстрацією до сього нашого суду служить поступування ряду австрійського в Галичині після різні 1846 року аж до вибуху мартової революції 1848 р. в справі панщизняній. Ми вже не раз в попередніх розділах натикались на ту справу. В замислах революціонерів польських, демократів і аристократів питання о панщині занимало дуже важне місце. «Панщина мусить бути безплатно дарована!» – твердили демократи. «Панщина мусить бути викуплена або перемінена на чинш», – обставали аристократи. Але всі годились на те, що так, як єсть досі, надальше остатися не може.

Коли розпочалися в Галичині бесіди о знесенні чи там даруванні панщини, сього напевно не знаємо. Певна річ, що серед молодежі бесіди ті розпочалися ще від 1832 року, коли то, повертаючи з повстання, молоді люди внесли до Галичини цілу масу нових, революційних ідей. Але як взагалі всі ідеї, так і ідея освободження люду від панщини була в молодих головах неясною, необробленою, так що й важним двигачем їх діяльності ніколи не сталася. Ми навіть не находимо виразних слідів, щоб коли-небудь ідея та неслася там, де була б могла найживішою луною залунати – щоб її (розуміється, перед 1846 роком) голошено народові по селах.

Діяльність таких революціонерів, як Ценглевича в Золочівськім і Дембовського в Хохолові, що ті, як ми вище говорили, пробували «зіллятися з народом» і вести між ним пропаганду, – їх діяльність єсть, раз, що надто мало вияснена, а по-друге, надто багато має признак чисто патріотичної пропаганди. А вже ж такого факту, як знані нам сентиментальні обжинки у пані Хшонстовської, ніщо прецінь і в рахунок покладати.

Із оповідань Рапацького знаємо, що в Західній Галичині одним з перших обивателів, що перенялися ідеєю увільнення селян від панщини, був Губицький, дідич з Накваші, котрий разом з своїм сином Генріком і з своїми двома доньками розпочав був в тім дусі дуже пильну агітацію в другій половині 1830-их років. Як понімали Губицькі саму суть панщини і якого увільнення бажали, сього ми зовсім не знаємо. Те тільки певно, що коли 1839 року їх арештовано, найдено у них велику многоту революційних брошур, що казало справді догадуватись оживленої діяльності. Губицькі на Шпільбергу відпокутували свою діяльність – дівчата, мабуть, так і померли в тюрмі.

Оскільки ми знаємо, серед загалу старших галицьких дідичів і шляхтичів аж до самого 1846 року зовсім не хотіла принятися думка навіть якого-небудь увільнення селян. Тільки гарячіші і поступовіші між ними если й говорили о знесенні панщини, то понімали під тим словом все тільки викуп селян або переведення їх на чинш. Але навіть се видавалося для загалу шляхти надто радикальним, і перший внесок, тикаючий тої справи, був зовсім іншого роду. А іменно, вніс Казимир гр. Красіцький дня 2 цвітня 1842 року на сойм становий свій меморіал в справах селянських [Відпис того меморіалу враз із резолюцією Тад. Василевського находиться між рукописами бібліотеки Оссолінських, ч. 2843, а також між документами, зібраними Країнським, ч. 2945, ч. док. II].

«Найголовнішою перешкодою, яку стрічаємо в нашім господарстві, єсть, безперечно, недостача робітника. Не походить се з недостачі людності. Але nasz chłopek не бачив потреби працювати більше над те, що єсть конечною потребою і повинностею. Випливає се з природи самої, бо ж селянин, не маючи ніякої власності, не можучи її ніколи яко такої набути, а з другого боку, маючи потреб до життя дуже мало, а з природи склонний до лінивства, старається тій наклонності поперед всього догоджувати. Тому лиху можна би зарадити, надаючи грунтам рустикальним табулярну вартість, т. є. нехай вільно буде селянам ті грунти, на котрих сидять, разом з тяготіючими на них тягарами, дарувати, продавати, задовжувати, заставляти, тільки не ділити (виділено в оригіналі), установлюючи при тім в кождій домінії чи там обводі громадськім, книги грунтові.

Бо теперішній маєток господаря сільського єсть те дожизнене уживання грунту: властиво панського. Що ж, коли той грунт, т[ак] зв[аний] рустикальний, властиво ні до кого не належить, єсть річ мертва, без ніякої реальної вартості, бо чого я не можу спродати, задовжити, дарувати, те не має ніякої реальної вартості. Селянин відповідає за довги, податок і повинності свої тільки своїм подвижним маєтком, тож і старається, щоб того подвижного маєтку мав якнайменше, або коли що й має, то таїться ж тим, щоб ніхто о тім не дізнався, бо де нічого нема, там і цісар право тратить».

В такім роді і тоні ведеться бесіда в тім меморіалі, порушуються, а не обговорюються найрізнорідніші предмети: і umoralnienie ludu, і школи людові, і потреба інституту кредитового для селян, але головний сук меморіалу лежить в тім, щоб, як ми се вище навели, грунти рустикальні зробити власностею табулярною. Чи через те внескодавець хотів виразити своє бажання – надати селянам справді власність грунтову? Нам здається, що зовсім ні.

Грунти рустикальні були, як сам він говорить, ані панською, ані хлопською власностею, а роблячи їх de titulo власностею хлопів, отворились би тим самим ворота вивлащенню хлопів через панів. Пану Красіцькому ходило не о надання хлопам власності, але попросту о побільшення хлопської гіпотеки, щоб хлоп не тільки своїм подвижним маєтком, але також і грунтом відповідав за податки, довги і за панщизняні повинності, і щоб пан, в разі недоповнення тої повинності, міг той грунт відібрати не як досі тільки для надання його якомусь другому, послушнішому підданому, але для заокруглення ним своєї власності. П[ан] Красіцький і сам, очевидно, почував можливість такого закиду, коли усправедливляється з нього.

«Закид, – говорить він в своїм меморіалі, – як коли б то в тім случаї дідичі, користаючи з можності купування грунтів рустикальних набували їх, – не має підстави, бо й так існуючі грунти домінікальні задля недостачі робітника не можуть бути належите управлені».

Що така оборона зовсім не видержує критики, се кождий сам відразу бачить, бо коли, напр., сього року в певній стороні робітника нема, слідуючого року може бути аж надто: недостача робітника єсть явище часове і місцеве, а устава, пропонована п. Красіцьким, повинна б була мати важність для цілого краю.

Сей меморіал, поданий до виділу станового, дістався до реферату знаному нам уже другові Івана Федоровича і Маркіяна Шашкевича, Тадеєві Василевському, віце-маршалові становому. Що Василевський віддавна вже думав про зміну існуючого суспільного ладу в Галичині і то про далеко радикальнішу зміну, ніж її пропонував Красіцький, се для нас не підлежить ніякому сумнівові, се доказує впрочім і його повість «Pan Szymon Brzeski», писана ще при кінці 1830-их років, де в принагіднім світлі представляється життя селян, увільнених від панщини, життя дідича – добродія селян, і сам акт знесення панщини [Повість сеся не була досі печатана, крім одного невеличкого уривка, надрукованого в «Dzienniku literackim» 1853, вже по смерті Василевського].

Він не тільки мусив пізнати небезпеченство такого закону, який пропонував Красіцький, але не менше й те, що для остаточної цілі – знесення панщини – постанова тота зовсім не причиниться, бо ж опісля проекту Красіцького панщина опісля, так як і досі, мала тяготіти на грунтах рустикальних. Правда, в крайній консеквенції вона щезла б сама собою, якби дідичі сталися властивцями всіх грунтів рустикальних, але хлопи, не маючі грунту, стались би тоді вже не підданими, але слугами і невільниками панів. От задля того-то – а не, як твердить п. Красіцький, з особистої амбіції і зависті – Василевський рішився відложити до актів меморіал Красіцького, написавши на нім слідуючу резолюцію:

«Се подання говорить о важних предметах і містить багато справедливих поглядів, котрі при спосібності повинні бути зужитковані. Але позаяк порушені в нім предмети трактують загально (cumulatio) і поверховно в формі конверсаційній, без ближчого означення задуманих цілей і потрібних для їх осягнення средств, то й не надається воно до осібної розправи, для того ad acta. Тадей Василевський».

Що гр. Красіцький гнівний був на Василевського за таке «легковажне» полагодження його внеску, се легко зрозуміти, тим легше, що гнів той пробивається ще й з його дописків до того меморіалу, роблених в 1880, т. є. в 30 літ по смерті Василевського. В тих дописках оповідає він, що помимо того зложення ad acta, він прочитав меморіал на поуфнім зібранні шляхти, де він загально подобався. Але знаючи амбіцію Василевського, котрий бажає, щоб такий важний для цілого краю внесок вийшов ні від кого, тільки від нього, він рішився передати йому на власність свої проекти і просити його, щоб він сам на слідуючім соймі становім зробив відповідні внесення.

Кілько правди в тім оповіданні п. Красіцького, ми не можемо осудити: те тільки певно, що Василевський, ставлячи 1843 р. свій внесок, дуже мало покористувався помислами гр. Красіцького, але пішов далеко дальше. Правда, в нашім поніманні і внесок Василевського був далеко не радикальний. На поуфнім зібранні членів сойму станового д[ня] 20 вересня 1843 вніс він: вибрати комісію, котра б занялася проектами поправи стану підданих, наділення їх власностею грунтовою і зміни повинностей панщизняних. Як бачимо, внесок сам собою був дуже скромний і так загально сформульований, що хоч би й був принятий, то все ще нікого б до нічого не обов’язував. Та ба, більшість присутніх делегатів станових підняла против нього завзяту опозицію.

«Многі – пише в своїх дописках гр. Красіцький, – супротивлялися цілковито дотиканню того предмету на соймі, другі знов супротивлялися внескові тільки для того, що він походив від Василевського, т. є. не графа ані князя, але просто шляхтича. Ба, навіть ті поступовіші делегати, що були в засаді за внеском, узнавали його (як сам Красіцький) «нетактовним», певно, для того, що Василевський в тім своїм внеску перший поважився проречи публічно те страшне слово «зміна повинностей панщизняних».

Очевидно, що така радикальна фраза не могла бути допущена навіть на розправи в plenum сойму станового, і то по довгім дебатуванні, за усильною агітацією самого Василевського рішено допустити внесок на повний збір сойму, але з певними модифікаціями. Як виглядали ті модифікації, се побачить кождий, хто порівняє первісний внесок Василевського з ухвалою сойму станового з д[ня] 22 вересня 1843, точка IX, котра звучить:

«На внесок я. в. п. Василевського, віце-маршала тих королівств і депутата станового, ухвалено по розправах, виясняючих діло більшостею голосів 86 против 15, донести покірному просьбу до н(инішнього) пана, щоб н. пан станам ласкаво дозволити хотіли – вибрати на будущім соймі з-поміж себе комісію, котрої б задача була – зобопільні між властивцями земськими та селянами сього краю відносини взяти під розвагу, пізнати їх в належний спосіб з оглядною розвагою і взглядом заведення поліпшень і змін в тих же відносинах зборові сеймовому в своїм часі такі внески подати, які, відповідаючи цілі і згоджуючи добро властивців земських з добром селян, були б тим самим згідні і з добром загальним, щоб на тій підставі стани могли дальші свої просьби зложити до стіп н. пана».

Правда, що модифікації геніальні! Наші поляки так часто і так славословно покликуються на ті ухвали і внески, що ми вважали потрібним навести тут все дослівно, щоб показати, як-то щиро дбали вони в тих часах про зміну відносин підданських. А між тим, досить буде тільки поверхово глянути на ту ухвалу сойму станового, щоб переконатися, що се була тільки іронія з внеску Василевського і засуджувала згори цілу справу на невдачу.

Не тільки-бо, що з внеску Василевського видавлено весь сок, викидаючи з нього навіть згадку про «зміну відносин панщизняних», але в додатку ще зроблено цілу справу залежною від волі цісаря, від волі того самого уряду, о котрого неохоті і недовірливості до себе шляхта була переконана. Гіркою іронією звучить, проте, лист Василевського до Івана Федоровича, писаний дня 12 грудня 1843., т. є. два місяці після ухвали того внеску в соймі становім.

«Пригадуєш собі, дорогий Іване, що я радив твоїй жоні, щоби сама кормила Людмилку. Отже ж, переконуюсь чимраз більше, що все лихо йде з мамок. І так Василевський, шляхтич з батька і матері, з родичів хрестних, котрих мав кілька пар, і з ксьондза, що його хрестив, – але що мати не мала корму, то й ссав 18 неділь (усього 18 неділь!) груди мамки-хлопки, – і гляди ж, тепер обстає за хлопами, хоче нам відібрати панщину, – а наші маєтки так стоять панщиною, як Польща колись стояла безурядницею! Аджеж бог з іншої, порцелянової глини уліпив шляхтича, а з простої, гончарської, хлопа! І яка ж буде різниця між шляхтичем та хлопом, коли пан перестане бити, а хлоп робити панщину? Тоді хлоп так розгордиться, що навіть шапки передо мною здалека зняти не схоче!»

Може бути, що, приймаючи мов в малесенькій часті внесок Василевського, шляхта галицька уповала на консервативність уряду та особливо на неприхильніть самого архікнязя-губернатора до всяких змін в відносинах панщизняних і мала надію, що внесок той при своїй неясності прямо і безповоротно піде до коша. Але не так склалося, як жадалося. Архікнязь-губернатор, хоч і не був за радикальною зміною відносин панщизняних, але, проте, бачив ясно конечність деяких і то зовсім не маловажних змін, і може бути, що іменно задля неясності ухвали, під котру можна було втягнути все, що кому хотілося, рішився видати о ній прихильну реляцію і предложити її до Відня для одобрения цісарського, з тим тільки від себе додатком, що «більшість членів сойму станового бачилась спонуканою до голосування за тим внеском лиш для того, щоб уникнути закиду, буцімто галицька шляхта супротивляється всьому тому, що змагає до поліпшення долі селян».

В відповіді на те велів цісар найвищим постановлениям з д[ня] 9 липня 1844 р. звістити станам, що

«його величество завсігди бачну мають увагу на відносини між панами та підданими і на їх поправу, окілько така може доконатися без нарушения благонабутих прав і без ніяких примусових средств. З радостею приняли його величество вість о тім, що й становий збір звернув свою увагу на той важний предмет. Та тільки ж його величество при неозначеній і загальній постанові станового збору не узнають за відповідне вибирати якусь комісію, котрої завдання ані щодо предмету, ані щодо напряму її праць не єсть достаточно опреділене і не дає поруки, що в тій трудній справі дійде до якого доброго кінця з захованням всіх взглядів, вимагаючих пильної уваги. Впрочім зборові становому не забороняється на будуще внести законною дорогою новий внесок з виразно означеними цілями і способами його переведення».

Сеся цісарська відповідь прямо попихала шляхту до дальших виразніших кроків в справі панщизняної реформи. На зборі становім 1844 року повзято ухвалу – «виразити перед урядом, що становий збір бажає розпочати дискусії над наданням власності підданим і над заведенням книг грунтових, сполученим з наданням власності». Рішено затим «просити цісаря о позволения – вибрати на найближчім становім зборі комісію, котра би взяла під розвагу вище виражені внески і способи їх переведення і мала би здати о них справу становому зборові, а на підставі того справоздання збір міг би занести до трону свою всепідданішу просьбу».

Се єсть той преславний рішучий крок галицької шляхти, се єсть те жадання, на котре так часто люблять покликатися наші сучасні демократи польські. Коли б ми не мали перед очима тої ухвали, ми би ніколи не повірили, щоб з такої мізерної мухи сторонниче засліплення в кілька літ опісля могло зробити такого великого вола.

Бо погляньмо лишень, чого і в який спосіб домагалася в тій ухвалі шляхта галицька! Поперед всього домагалася призволення – розпочати дискусію над наданням власності підданим. Очевидна річ, що ще сама дискусія, котрої бажала шляхта, зовсім не пресумує, чи результат тої дискусії був би за надання, чи против надання власності підданим, отже, на підставі того жадання годі ще сказати, чи шляхта хотіла надання власності, чи, може, хотіла в дискусії докладно виказати неможність надання власності підданим. А по-друге, чи ж надання власності підданим значить те саме, що знесення панщини? Чи ж хлоп, маючи свою власність ґрунтову, тим самим перестав би вже бути підданим і робити панщину? А до того ще внесок шляхти зовсім нічого не говорить о тім, на яких вимінках, за яку ціну шляхта бажала б надати підданим тоту власність. Але поминувши все те, шляхта, очевидно, напудилась і тої ухвали і для того постаралась бодай протягнути на довгий час її виконання.

Бо погляньмо, як ураджено в тім взгляді поступити. Ухвала западає в році 1844, щоб просити цісаря о дозвіл вибрати комісію. Дозвіл приходить в р. 1845 і в тім же році збір становий вибирає комісію. Комісія перепроваджує дискусію і в 1846 році предкладає соймові становому свої внески: чи і в який спосіб можна би наділити підданих власностею. Ті внески сойм становий приймає 1847 р. і укладає на їх підставі просьбу о дозвіл вибрання комісії для практичного переведення тих внесків. В р. 1848 приходить децизія цісаря, і сойм становий вибирає комісію, «котра б застановилася…» і т. д.

Комісія «застановляється» і 1849 р. передкладає соймові становому свої рішення, сойм становий приймає їх за підставу до нової просьби… і так могла б була справа тягтися ще 20 літ, а хлоп був би за той час як робив, так робив панщину, а шляхта була б як домагалася, так домагалася знесення. Та, на щастя, історія пішла коротшою дорогою і насилу розтягла вузол там, де його при тісноглядстві шляхти і запутаній бюрократичній процедурі уряду не могла розв’язати.

Цісар 1845 року справді пристав на внесок сойму станового з р. 1844 і позволив вибрати жадану комісію. Комісію тоту вибрано справді восени 1845 року: в склад її ввійшли, крім камерального прокуратора і двох річезнавців з сторони уряду, по два шляхтичі з кождого галицького округа, разом 39 людей. Та тільки ж події 1846 року, мов наглий вихор, розбентежили давній порядок, і комісія ніколи не сходилася ані своєї «дискусії» о наданні хлопам власності не розпочинала.

Примітки

…або переведення їх на чинш… – Після цих слів у автографі (с. 155) закреслено:

«В такім дусі розпочав 1843 року знаний нам уже Тадей Василевський досить живу агітацію між шляхтою всхідних повітів Галичини. Якого роду була сеся агітація і які були її провідні гадки, се пізнаємо найліпше з тих матеріалів, які находяться в віконськім архіві.

«Пригадуєш собі, – пише Василевський до Івана Федоровича дня 12 грудня 1843 року, – що я радив твоїй жоні, щоби сама кормила Людмилку. Отже ж, переконуюсь чимраз більше, що все лихо йде з мамок. І так Василевський, шляхтич з батька і матері, з родичів хрещених, котрих мав кілька пар, і з ксьондза, що його хрестив, – але що мати не мала корму, то й ссав 18 неділь (усього 18 неділь!) груди мамки-хлоп’янки, – гляди ж, тепер обстає за хлопами! хоче нам відібрати панщину, – а наші маєтки так стоять панщиною, як Польща колись стояла безурядицею. Адже ж бог з іншої, порцелянової глини уліпив шляхтича, а з простої, гончарської хлопа! І яка ж буде різниця між шляхтичем та хлопом, як пан перестане бити, а хлоп робити панщину? Тоді хлоп так розгордиться, що навіть шапки передо мною здалека зняти не схоче!»

Сей лист, хоча в гумористичнім тоні держаний, все ж таки робить досить прикре враження. Показує він, що галицькій шляхті дуже трудно було…»

Логічним продовженням цих слів є текст сторінки 98 автографа, яка випадково потрапила перед початком розділу X:

«Згодитися навіть на такі далеко не радикальні реформи, які перекладав Василевський. Бо ж лист його писаний був, як сказано, в грудні 1843 року, якраз два місяці після пам’ятних засідань сойму станового, на котрих той сам Василевський поставив і перефорсував свої «панщизняні» внесення. Позаяк на той сойм і на ті внесення дуже часто покликаються поляки, яко на знак великої прихильності галицької шляхти до жертв на користь люду ще далеко перед 1848 роком, то ми повинні розказати про нього дещо докладніше.

Ми можемо се зробити, бо отсе перед нами лежить обширне письмо самого внескодавця Василевського, в котрім він викладає систематично свої думки о панщині і котре ми яко історичний, а досі незвісний документ, тут перечитуємо в руськім переводі. З цього читатель ясно побачить, які ідеї руководили Василевським при ставленні внеску в соймі постулатовім, хоч розуміється, ідеї ті в внеску зовсім не були виражені. Внесок той поставив Василевський дня 20 вересня 1843 року на поуфнім зібранні членів сойму станового; він вносив: вибрати комісію, котра б занялася проектами поправи стану підданих, наділення їх власностею грунтовою і зміни повинностей панщизняних.

Як бачимо, внесок сам собою був дуже скромний і так загально сформульований, що хоч би й був принятий, все-таки ще нікого б до нічого не обов’язував. Та ба, – навіть той внесок видався зібраним «станам» занадто радикальний. Піднялась против нього завзята опозиція, і тільки у сильній агітації самого Василевського і його повазі, яко віце-маршалка станового, удалось те переперти, що внесок на тім поуфнім засіданні принято більшостею, та й то принято з одною невеличкою зміною. Зміна була така: просити насамперед цісаря о позволения до утворення такої комісії, якої хотів Василевський, і приступити до її утворення аж по одержанні цісарського дозволу.

Зміна була геніальна! Вона згори засуджувала цілий проект на зогниття в коші, бо пани знали се дуже добре, що коли б цісар був за скасуванням панщини, то зачав би се діло сам, не чекаючи їх ініціативи; а коли він єсть проти знесення панщини, то й їм позволения до утворення такої комісії не дасть. Противно, коли б зараз приступлено було до вибору комісії, а тота зачала б свої роботи і – чого не дай боже – предложила б шляхті на слідуючім соймі які-небудь далеко йдучі проекти, то що тоді? Шляхта була би вже в те діло заангажована, прийшлось би конечно щось зробити для хлопів, – а тут, як на біду, іменно зробити нічого не хотілося! Не диво затим, що той, так поправлений внесок Василевського на поуфнім засіданні сойму станового д[ня] 23 вересня зістав принятий 86 голосами против 15.

Та тільки ж, приймаючи сей внесок і уповаючи на консервативність уряду і на неприхильність особливо самого архікнязя-губернатора до всяких змін в відносинах панщизняних, шляхта галицька трохи перечислилася. Особливо за намовами барона Крига, котрий віддавна пильно займався справами галицького селянства і вбачав конечність зміни його положення, архікнязь-губернатор рішився не противитись тому внескові і предложити його до одобрения цісареві з тим тільки від себе додатком, що «більшість…»

Красіцький (Красицький) Казимир (1807 – 1882) – польський буржуазний шляхетський політик у Галичині, в 1842 р. виступив на сеймі з проектом земельної реформи, яка не скасовуй вала ні панщини, ні залежності селян і навіть давала можливість поміщикові самовільно усувати з своїх земель тих селян, які не виконували важких повинностей.

Рустикальні грунти – селянські земельні наділи у феодально-кріпосницькій Австрії та на загарбаних нею українських землях, перебували у спадковому користуванні. Юридичними власниками цих земель були поміщики, держава, церква, на користь яких селяни відбували панщину, сплачували різні натуральні й грошові податки. Поділ земель на рустикальні й домінікальні втратив своє значення після реформи 1848 р.

…о побільшення хлопської гіпотеки… – Йдеться про заставу селянського майна як певної гарантії сплачення податків і виконання феодальних повинностей поміщикам.