Заходи уряду

Іван Франко

Але вернімся назад до свого оповідання! Поки стани галицькі радили і проволікали внесок Василевського, схопилася страшна буря 1846 року, котра розвіяла вибрану 1845 року комісію станову і всі її наміри. Після бурі суспільність галицька, а особливо шляхта, здавалось, одебеліла на якийсь час: перестрах відібрав їй на цілі два роки всю силу волі і ініціативи. Ані в р. 1846, ані в 1847 не виходить з-поміж шляхти жаден голос в справі знесення панщини. Справа тота ведеться тихим, закулісовим способом в канцеляріях центрального уряду в Відні і намісництва во Львові.

Ми вже бачили, яке глибоке і потрясаюче враження зробили на австрійського канцлера кн. Меттерніха криваві галицькі події 1846 року. Він бачив в них першу хвилю наближаючоїся всесвітньої революційної потопи і почав думати над тим, як би охоронити Австрію перед грозячим кораблекрушенням в бурних хвилях революції. Він почав думати о широких реформах, о перестроєнні цілого суспільного ладу на нових підвалинах, і то поперед всього в Галичині, де недуга насамперед вибухла так остро.

А тою новою підвалиною нової будови мало бути іменно знесення панщини і панського судівництва, надання хлопам грунтів на власність за мірною індемнізацією, зорганізування державної поліції і жандармерії і т. д. Очевидна річ, що дуже трудно осудити, чи ті Меттерніхові плани, навіть введені в життя, могли б були охоронити Австрію від революційної заливи, але то дуже правдоподібне, що знесення панщини, розпочате і приготоване перед 1848 роком, зроблене не для цілей виключно політичних, було б могло доконатися з більшими користями для селянства і для краю, аніж воно опісля на ділі сталося.

Але ті плани Меттерніха мали іменно в Галичині сильного і завзятого противника: був ним сам губернатор галицький, архікнязь Фердінанд д’Есте. Архікнязь був поперед всього гордий і за нізащо не пристав би на зроблення якої-небудь уступки там, де могло здаватися, що уступка тота була вимушена. Крім того, не вважав він дотеперішній лад таким-то вже слабим та підгнилим, щоб при розумних поправках не можна було його дальше удержати; зате лякався він – і справедливо – безмірних коштів, яких вимагало би задумане Меттерніхом здвигнення і удержання цілої великої монархії на основах чисто поліційних.

Противно, – твердив архікнязь, – єсли наближається революційна залива, то не належиться нам валити і ламати старої будови, бо нової перед її наближенням ми не здвигнемо, а обаливши стару, ми тільки потрудимось іменно для тої революції, бо усунемо їй з-перед ніг могучу – будь-що-будь – запору. Ходило затим кн. Меттерніхові о те, щоб позбутися архікнязя з Галичини, а його посаду замістити кимось, хто би був більше податливий на його плани. Нагода до того живо найшлася.

Незадовго по різні, бо в другій половині цвітня 1846 року архікнязь-губернатор поїхав до Відня, покликаний туди цісарським письмом для важних нарад, почались звичайні двірські інтриги і позаплечні обмови та докори, обчислені на те, щоб архікнязь, почувши їх, сам подався до димісії з своєї посади. Але архікнязь не звертав уваги на ті шепти, але почав відразу допитуватися, коли відбудеться та нарада, на котрій він мав бути присутнім. Зразу сказано йому, що нарада відбудеться по великодних святах.

Тим часом предложено йому проект до цісарського патенту з д[ня] 13 цвітня 1846 р., в котрім на внесок подвірного комісара Залеського мали бути – для полегшення хлопам галицьким панщини – знесені далекі фірманки і надчислова поміч хлопів на панських ланах в літі. Архікнязь не мав нічого против тих – впрочім дуже незначних – улегшень, але замітив, що причина невдоволення підданих лежить деінде, а іменно в тім приписі панщизняного патенту з р. 1787, де сказано, що піддані мають свої жалоби напроти власних панів вносити на руки іменно тих панів, ну, а звісна річ, що таку скаргу, вимірену напротив себе самого, пан не тільки кидає до коша, а ще й мститься за ню на жалібщику.

З тої причини в усній нараді з цісарем архікнязь домагався передовсім знесення того припису і дозволення, щоб хлопи з своїми жалобами оберталися прямо до урядів циркулярних. Се на внесок архікнязя зістало приняте і додане яко третя точка до патенту з д[ня] 13 цвітня 1846 року. Але майже рівночасно з тим внеском попалось архікнязеві в руки розпорядження надвірної канцелярії, вислане д[ня] 15 цвітня до Галичини на руки губерніального президента бр. Крига, в котрім поручено галицькій губернії і галицькому судові апеляційному розпочати наради і досліди в справі сконстатування тих грунтів, які вживають піддані селяни, і заведення книг ґрунтових, дальше в справі наміреного цілковитого або почасного відмінення панщини чи то на сплату грошову, чи на платний відробок або на чинш, і також о способах постепенного переведення тої переміни.

Се були ті предмети, над котрими мала в Відні відбутися рада правительственна при участі архікнязя-губернатора; але бачачи, що над всіми тими проектами ще іно що розпочато в Галицькій губернії вступні, приготовуючі роботи, котрі, певно, ледве в кількох місяцях будуть могли скінчитися, архікнязь побачив, що оставатись йому довше в Відні нема чого. Він рішився затим якнайскорше повертати назад до Галичини, де його присутність і для оконечного усмирення краю, і для нарад над цісарськими постановами була конечно потрібна.

Тут нам пора розказати, що діялося в Галичині безпосередньо по різні, щоб докладно порозуміти, для чого архікнязь-губернатор не зважав на жадні двірські інтриги і шепти і уперто домагався повороту на своє становище до Галичини. Що народ, особливо в західних округах Галичини, не швидко успокоївся по такім страшнім розворушенні, се розуміється само собою. Особливо довго опирались хлопи в Тарнівщині робити панщину, і тільки покликання сильної залоги військової до міста, розсилання сильних патрулів по селах і загроження найостріших кар для непослушних могло з часом привернути в тих сторонах який-такий порядок.

На раді губерніальній в перших днях марта 1846 року рішено було між іншим «не давати ані не обіцювати підданим ніякої пільги, а тарнівському старості наказати, щоб по острих упімненнях приступив до примусових средств супроти тих громад, котрі б не хотіли робити панщини. В тій цілі велено висилати до непослушного села значне число війська, затим «спокійно і поважно» повторити упімнення, а коли би се і евентуальне арештування проводирів опору не помогло, ужити на упертих громадян постепенно приписаних кар тілесних, уважаючи, щоб при тім заховане було людське і безпристрасне поступування. Скоро таким способом власть діб’ється послуху в одній громаді, повинна таку саму процедуру перевести в другій і т. д. за чергою, хоч єсть надія, що примір одної громади відстрашить всі прочі від даремного опору. А щоб в разі чинного опору – котрого не випадає надіятись – невчасна тривожливість не пошкодила вдачі цілого діла, поручається старості, в такім случаї без взгляду на всякі можливі випадки, ужити оружжя, а в разі вибуху явного бунту оголосити в цілім окрузі стан облоги».

Незадовго по виданні тарнівському старості того розпорядження зістав архікнязь завізваний до Відня. Але се розпорядження, хоч і як строге, не відразу успокоїло народ. Тарнівські селяни довго опиралися власті і не хотіли робити панщини. Навіть в повітах Яслиськім, Бохенськім і Ряшівськім, де перед тим уже майже зовсім народ був успокоївся, почали проноситися уперті слухи, що панщина зістала знесена і робити її не треба, або знов, що в страснім тижні буде нова різня і т.д. Чи і котрі громади доводили свій опір до конфлікту з властями і чи були усмирювані після повищих приписів, того не знаємо: те тільки певно, що аж по великодних святах, коли страсний тиждень минув спокійно, неспокій по селах почав утишуватись. До того причинились потроху й ті, хоч і як незначні улегшення, які дані були цісарським патентом з д[ня] 13 цвітня, хоч панам дуже була не до солі та постанова, котра, на внесок архікнязя, дозволяла хлопам з своїми жалобами звертатися прямо до властей циркулярних, обминаючи домінії.

Так стояли діла в Галичині, коли архікнязь-губернатор рішився, не гаючи дарма часу в Відні, вертати назад до Галичини. А щоби освідомити цісаря о своїх поглядах на справу панщини і заразом дізнатися, чи і окілько ті погляди згідні з волею децидуючих сфер, списав їх архікнязь і передав дня 23 цвітня архікнязеві Йоганнові. В своїх замітках губернатор Галичини обставав за тим, що цілковито зносити панщину зовсім не треба, і подавав різні способи, як би її улегшити, поправити і охоронити від надужить.

Так само супротивлявся він цілковитому знесенню патрімоніального судівництва і твердив, що недогодам, пливучим з того судівництва в Галичині, можна зарадити часовим засуспендуванням. Опісля ж повинні б мандатори і судії домінікальні (юстиціарі) бути настановлювані не дідичами, але урядом, і плачені з кас державних, – тільки плату тоту уряд стягав би від тих доміній, в котрих урядують дотичні мандатори.

Правда, архікнязь-губернатор бачив добре, що така установа становила б тільки тінь патрімоніального судівництва, але йому йшло іменно о заховання тої тіні для того, щоб правительство, зміняючи зовсім судівництво в Галичині, не розбудило тим способом і в інших провінціях яких-небудь претензій до побідної реформи. А трохи відмінні порядки Галичини можна б було витолкувати революційним успособленням галицьких доміній. Заведення книг ґрунтових, – писав дальше архікнязь, – річ пожадана; наділення селян на власність тими грунтами, котрі вони досі посідали і оброблювали, і то наділення за сплатою, уважав архікнязь ділом хоч і не дуже злим, але далеко не конечним, бо через те «дасться неспосібним і непорядним галицьким хлопам нагода до обдовження і змарнування господарств». Се були головні уваги архікнязя Фердінанда.

Очевидна річ, що в виду задуманих кн. Меттерніхом ширших, «радикальних» реформ, на ті уваги архікнязя не послідувало жадної відповіді. Правда, справоздання о ділах галицьких ішли всі до рук архікнязя, але двірська камарилья проволікала його від’їзд з дня на день. Так минув місяць май. А тим часом напружені відносини цісарського двору до архікнязя сталися предметом численних сплетень салонових, де швидко виросли і окрилися мглою міфології.

Пішов шепіт, що архікнязя очарувала у Львові одна прекрасна дама з польської шляхти і засліпила його до тої степені, що він не тільки не бачив революційних підходів польської шляхти, але навіть не хотів слухати пересторог тарнівського і львівського директора поліції і через те дався неприготовано заскочити революції. При такім некориснім загальнім настрої старалися свояки архікнязя наклонити його до зречення, але надармо. Архікнязь уперто обставав при тім, що Галичина вимагає його присутності і, приготовившися до виїзду, звістив цісаря, що коли тільки одержить його призволення, то сейчас слідуючого дня готов в дорогу. Аж коли на тоту оповістку кілька день жадної відповіді не дістав, побачив архікнязь, що й сам цісар не бажає собі його повороту до Галичини, і подав дня 21 червня просьбу о увільнення його з становища губернатора Галичини. Дня 2 липня відручним письмом цісарським зістав він справді з тої посади увільнений.

Між тим в Галичині президент губерніальний бр. Криг, одержавши від канцлера Інцабія міністерське розпорядження з д[ня] 15 цвітня 1846 р., скликав для наради над відносинами панщизняними комісію з урядників і покликав до неї також двох з відносинами крайовими знакомих обивателів, членів виділу станового Агенора Голуховського і Маврикія Країнського. Крім тих двох і Крига яко председателя, засідали в тій комісії: радця губерніальний Еммінгер яко референт, начальник адміністрації скарбової Краєвський, радця надвірний Пеке, управитель дібр камеральних дрогобицьких Мицеський і циркулярні старости Мільбахер, Чеч і Мартинович, a також радця губерніальний Відман.

Наради тої комісії тяглися дуже довго, а зібрані нею матеріали і внески принесли лиш тілько плоду, що д[ня] 12 падолиста 1846 р. видане зістало постановлення цісарське, котрим надано правильним посідачам грунтів рустикальних власність тих грунтів, дозволено затягати на них довг до високості 2/3 їх вартості і звільнено їх від обов’язку, в разі уступлення з грунту, представляти зверхності громадській на своє місце іншого здатного господаря, а в кінці увільнено дідичів від обов’язку давати своїм підданим запомогу хлібом і зерном; те увільнення мало ввійти в життя аж в три роки по заведенні книг ґрунтових, що небавом мало наступити.

Між тим управа краю перейшла вже була в інші руки. Зараз, кілька день після димісії архікнязя Фердінанда, назначений був цісарським відручним письмом моравсько-шлеський губернатор граф Рудольф Стадіон надзвичайним надвірним комісаром для Галичини. Йому дано власть урядову цілої надвірної канцелярії і поручено виступити в краю особисто і діяльно, звести до ладу і згідності всі постанови, конечні для тривкого успокоєння дідичів і підданих, старатися о енергічне і скоре виконання дотичних розпоряджень, а крім того, дбати, щоб всі потрібними признані органічні зарядження і поправи добачених хиб в політичній адміністрації якнайскорше і якнайдокладніше були обдумані, вибрані і приготовані і вкінці відповідно переведені.

Хто би думав, що по такім шумнім повномочію замірені радикальні реформи посиплються, мов з міха, тим більше, що дотичні наради губерніальні нагромадили для них досить матеріалу. Та ба, міх був порожній, і з нього не посипалося нічого. Замісто постановленого цісарем знесення патрімоніального судівництва і заведення по всіх більших містах цісарських судів першої інстанції, іменовано 50 окружних комісарів третьої класи, і в кождім окрузі пороблено циркулярні експозитури, по котрих уряд надіявся бог зна якої благодаті, а котрі задля свого зовсім хибного урядження не зробили зовсім нічого. Під рукою тих циркулярних експозитур були в західних повітах домінікальні, але з уряду настановлені (ще самим архікнязем, зараз по різні) мандатори, а в східних повітах остались панські мандатори нетикані.

Другим, так само як і перше, невдалим ділом надвірного комісара Стадіона було урегулювання панщини, котре приняте було цісарським постановленням з дня 12 падолиста 1846 року. Се постановлення, з великою нарадою оголошене по краю окружником губерніальним з дня 25 падолиста 1846 року, в § 1 постановляло слідуючу засаду:

«Половина доходу з всіх посілостей підданських, виказаного провізоріальними кадастрами, повинна по відтрученні коштів управи грунтів рустикальних служити мірою повинностей, які мають посідаючі ті грунти піддані відбувати панам. Для того решту, остаючу по відтрученні вичисленої після кадастру вартості дрібніших данин, котрі й надальше мають остатися незмінені, треба почислити на панщину, розложити її на грунтові посілості рустикальні після теперішньої стопи податкової і вписати після клас кождому посідачеві поокремо яко підданську повинність».

Після тих засад обчислено загальну належитість панщизняну і розложено її на селян після стопи податкової, установлено також класи, після яких та належитість поодиноким посідачам грунтів підданських мала бути яко повинність приписана.

Очевидна річ, що така цісарська постанова викликала загальний ропіт між шляхтою, не вдоволила й підданих, хоч обіжник губерніальний кінчився віщим запевненням, що така ласка цісарська викличе безмірну радість і вдячність між селянами. Народ надіявся цілковитого скасування ненависної повинності, а нові улегшення були й зовсім не такі значні і ще до того обставлені такими формальностями канцелярськими, що й радості з них великої не могло бути.

Додаймо до того ще от що: для публікації і пояснювання того окружника веліла губернія висилати до кождого села циркулярного комісара – звичайно німця, – а той, витолкувавши хлопам значення нового цісарського добродійства, мав жадати від громади підписання протоколу. А що народ наш в тих тяжких часах безграмотності, тисячних кривд і довголітніх процесів дуже боявся всякого кавалка паперу, а ще дужче боявся дати до чого-небудь свій підпис, котрого обов’язуючу силу він аж надто часто почував на своїй шкірі, то ж звичайно громади опиралися й таким комісарам, не хотіли підписувати протоколів публікаційних, а навіть піднімали формальні бунти та прогонювали комісарів, так що декуди треба було аж військової сили уживати для усмирення селян, розбентежених цісарською ласкою [Maurycy Kraiński. Zbiór materyałów do historyi zniesienia stosunku poddańczego w Galicyi. Biblioteka Zakładu Nar. Ossolińskich, rękopis 2945, t. 1].

Але ще далеко більше невдоволення мав обіжник губерніальний між шляхтою. По страшенній науці 1846 року шляхта хотя-нехотя мусила переконатися, що панщизняних відносин в цілій силі удержати довго їй не вдасться, і для того рада була позбутися того небезпечного привілею, але, розуміється, не дарма, а за «відповідною» винагородою. Тота «відповідна» винагорода повинна б була виносити щонайменше тілько, кілько винесла б капіталізована панщина, з данинами з р. 1845. Що тота панщина перед завірюхою мусила виносити далеко більше, ніж половина вартості доходу з грунтів рустикальних, се річ певна, хоч докладних вислідів о тім ділі досі не зроблено.

А тут нараз цісар береться регулювати панщину по-своєму і призначає, що вона має рівнятися половині доходу з грунтів рустикальних з потрученням коштів управи тих грунтів і з потрученням вартості дрібніших данин натурою. Тут, очевидно, цісар сам підносив руку на той капітал, котрий шляхта вважала святим і нетиканим; уменшуючи вартість панщини, він уменшував і вартість евентуальної індемнізації, без котрої шляхта не могла собі представити знесення «відносин підданських».

Що й саме правительство почувало, що тою цісарською постановою зістало нарушене право власності через уменшення вартості панщини, доказує письмо з д[ня] 27 падолиста 1846 року, в котрім цісар застерігається, що «податок урбаріальний від ухилених повинностей панщизняних буде урегульований, а за ухилення роботизни з скарбу державного нікому не буде дане ніяке відшкодування. Тільки в разі надзвичайного ущербу в дотеперішніх повинностях панщизняних мае сойм становий рішати і цісареві своє рішення предложити, чи і під якими условинами може бути признана справедлива винагорода з средств крайових». Письмо се, хоч з одного боку, признає можність ущербу, і то навіть значного ущербу в повинностях панщизняних, то, з другого боку, не тільки не признає панам ніякого відшкодування за ті ущерби, але противно, само завдає їм ще один, і то зовсім уже несправедливий ущерб, кажучи їм платити урбаріальний податок і за ті повинності, котрі внаслідок свіжої регуляції мусять відпасти, і то платити аж до будущої регуляції того ж податку, т. є. до часу зовсім не означеного.

Очевидна річ, що всі ті цісарські постанови мусили викликати між галицькою шляхтою велике невдоволення. До того причинилося ще й третє рішення цісарське, котре завідомляло виділ становий, що сойм становий на р. 1846 не буде скликаний. Зо всіх сторін краю дідичі подавали до виділу станового подання і жалоби на регуляцію. З тих подань велів виділ становий референтові Маврикію Країнському уложити обширний реферат о вадливості нової установи і предложити його урядові. Реферат той справді зістав предложений і доказував, що «регуляція оперта на фальшивих заложеннях, бо не дасться погодити з засадами справедливості ані з заходами около економічного піднесення краю». Рівночасно 43 обивателі внесли подання до президії губерніальної, щоб цісар позволив їм з-поміж себе вибрати депутацію, котра би предложила йому жалоби галицького обивательства і заразом його жадання та плани до найвідповіднішої зміни відносин панщизняних.

Як бачимо, надзвичайний надвірний комісар для Галичини гр. Рудольф Стадіон не мав щастя яко реформатор. Обі його реформи, що мали розпочати перестрій цілої галицької суспільності на нових основах, не тільки що нічого тривкого не збудували і нікого не вдоволили, але ще навіть викликали загальне невдоволення та знеохочення до уряду. Центральне правительство в Відні, бачачи його неспосібність, відкликало його з Галичини дня 27 грудня 1846 р. Найвища власть над Галичиною опинилась сього року другий раз уже в руках президента губерніального, бр. Крига.

Примітки

Голуховський Агенор (1812 – 1876) – австрійський реакційний політичний діяч. Обстоював класові інтереси польського шляхетства, тричі був намісником Галичини (1849 – 1859, 1866 – 1868 і 1871 – 1876 рр.), проводив політику соціального і національного поневолення народних мас.

Країнський Маврикій (1804 – 1885) – польський економіст і політичний діяч, представник консервативного поміщицького табору, учасник Слов’янського з’їзду в Празі.