Проект Т.Василевського

Іван Франко

Позаяк душею дотеперішніх ухвал станових і душею тої комісії був іменно Тадей Василевський, то ми й позволимо собі навести тут згадане вище письмо його, містяче систематичний виклад його поглядів на панщину і на її знесення. Оригінал сього документа находиться в віконськім архіві.

«Дорогий Іване, – писав Василевський до Івана Федоровича дня 23 цвітня 1844 року, – о чім я прирік тобі писати – пишу. Хто сидить на чужій землі – справедлива річ, щоб віддавав властивцеві часть пожитку з тої землі. Чи він буде давав тоту частину в грошах, чи в панщизняній роботі, се зовсім не змінює природи їх взаємних відношень.

[Се цілковита неправда і неконсеквенція. П[ан] Василевський каже спочатку, що сидячий на чужій землі повинен віддавати властивцеві часть пожитку з тої землі. Але ж праця панщизняна не єсть пожитком з тої землі! Праця панщизняна єсть чимсь більшим від просто чиншу, – вона єсть заразом поневоленням особи, чого п. Василевський немов і зовсім не бачить!].

Коли села наші закладалися, грошей не було, а осадник нічого, крім сил фізичних, не приносив, то ж і годі було інакше з ним унаджуватися, як хіба на часть плодів (осипи, десятини, кури, яйця і т. д.) або на роботизнину. Але властивець землі, котрий дуже велику її часть лишив для себе, не лакомий був плодів, але рук потребував до її управи, – тож і найчастіше ставали умови на роботизнину. Слід і доказ тих умов заховали наші інвентарі донині. (? Авт.). Панщина у нас не єсть повстала з неволі ані з завоювання; обов’язок її відроблювання єсть відношення зовсім цивільне: робота заступає чинш з грунту.

[Теорія п. Василевського о повстанні селян на нашій землі єсть зовсім фантастична і неісторична: в подібний спосіб повставали тільки слободи, та й то не зовсім так, як говорить п. Василевський. Десять літ перед тим писав інший шляхтич, не признаючийся до «червоних» демократів, слідуючі пам’ятні слова: «Dzisiejszy skład społeczności i wolności włościan – u nas przynajmniej – przez niesprawiedliwość, przez rabunek własności i wolności włościan» («Сучасна структура суспільності і свободи селян – у нас принаймні, – у зв’язку з несправедливістю, грабуванням власності і свободи селян» (польськ.). – Ред.) – і писав се в своїх історичних розслідах о селянах польських! (І. В. z Pobujan. Badania, t. V, стор. 104)].

Першу умову заключили перші осадники, а кождий наслідник, беручи грунт на свій ужиток, на ню згоджувався (? Авт.). Панщина єсть означена quoad (? Авт.) quantum et quale, відповідно до обширності грунту, за котрий відробляється, єсть в одних місцях більша і тяжча, ніж в других, бо вартість грунту була різна в різних часах, коли села повставали, затим наш титул до її посідання єсть справедливий, усвячений відвічним посіданням.

[На нещастя і сеся, здавалось би, чисто економічна теорія п. Василевського есть в данім разі зовсім фантастичною. Чим властиво регулювалась кількість панщини, се показав наглядно д. В. Антонович в своїй цікавій роботі « в юго-западной России по актам 1700 – 1798». Виводи його (стор. 40) ось які:

«Коли порівняємо з собою інвентарі, списані в різних сторонах України в протягу XVIII віку, то бачимо: чим дальше місцевість віддалена від степової окраїни і чим густіше заселена, тим тяжчі повинності поносять селяни; і чим ближче до наших часів, т. є. чим більше розмножується народу селянського, тим також тяжчими стаються повинності».

«W istocie trzeba mieć wygodne polityczne sumienie, by przypuścić, że rabunek, o niesłuszne posiadanie, dzierżone przez wieki już przez to staje się nietykanem». I. B. z Pobujan, v. 104. (В суті справи треба мати дуже зручне політичне сумління, аби припустити, що грабунок, або незаконне володіння, утримуване віками, уже через те стає недоторканим)].

Відбирати те право, нарушувати посідання дідичів і уменшувати їх маєтки я не думаю. Адже ж я й сам що маю, то маю в землі і в панщині, а тратити не хочу, бо маю семеро дітей.

Панщина в своїх початках, о котрих я згадав, була malum necessaruim. Тепер сталась уже злом непожиточним ні для кого, а шкідливим 1) для того, хто її відроблює, 2) для того, хто її побирає і 3) для цілого краю. Не походячи з неволі, виглядає так, як неволя, і такі ж тягне за собою наслідки. Для того хочу її позбутися, але не зміняючи правних відносин, не відбираючи нікому власності, замінюючи тільки недогідний спосіб користання з права на догідніший для всіх, – а коли й зажадаю від кого жертв, то тільки потрібних для удержання цілості і хвилевих, котрі в короткім часі відплатяться більшим пожитком. Приступаю до доказів мого твердження.

Ad. 1) Хто платить чинш з грунту, віддає часть доходу, який з нього своєю працею здобув, отже ж, віддає, подібно як хлоп панщизняний, часть своєї праці. Але чиншовник не дає ані більше, ані менше, як угодився, сплативши чинш, єсть паном свого часу і може з своєї посілості тягнути весь пожиток, який тільки своїми силами витягнути потрафить. А хлопові панщизняному збіжжя достигло – пора жати; він через понеділок, вівторок і середу йде на панщину, а коли в четвер спаде сльота, то збіжжя його поросте або злетить з колоса. Те саме діється з оранням, сівбою, косовицею і возовицею. Його тягло завсігди на своє поле приходить уже вимучене панщиною; сам відриваний від свого ґаздівства не може йому щиро віддатися.

Панщина затим коштує хлопа більше, ніж приносить панові пожитку, хоч би й найсумлінніше відроблена. Але ж ніхто ніде не відробляє її сумлінно. Найчесніший і найпильніший робітник на панщині отягається, шанує своє тягло і себе, робить неохітно, бо робить з мусу. Постав лишень насупротив себе двох людей, з котрих один робить з мусу, а другий його наганяє до роботи, – і нехай так стають насупротив себе по три рази на тиждень, від літ підпарубочих аж до старості, – чи не постане між ними нехіть, не виродиться ненависть, тим небезпечніша в наганяючім, що зна-ряд примусу має в руках, – тим глибша в працюючім, що годована таємними сльозами?…

З тих двох джерел плине багато злого. Панщина, доводячи хлопа до страт і шкоди, не дозволяючи йому добре ґаздувати, а ще знеохочуючи його до пана і удержуючи його ненастанно в гніві і сумованні, знеохочує його заразом до праці, відбирає йому охоту, робить необачним на будучність, попихає до п’янства і т. д.

Ad. 2) Купуючий село – продаючому, посесор – дідичеві заплатив за панщину, певно, що дешевше, ніж за роботу наємну або роблену власною худобою і наймитом, але все ж таки заплатив згори вартість, яку має день, вироблений ліниво, слабою худобою і недбалим робітником. Від такої ж вартості платить податок урбаріальний. Але при обчисленні тої вартості не взято в рахунок – новий посідач заплатив згори за дні з «пусток», котрих хлоп чи то через недугу свою або худоби, чи то через непослух не відробить.

Не ввійшло в рахунок число дозорців, котрих при панщині потрібно; не ввійшло в кінці в рахунок і те, кілько в році винесуть запомоги для збіднілих хлопів, запомоги, котрі по кількох літах, може, й відбереш без процента, а може, й пропадуть; юрисдикція політична і цивільна; відповідальність за посесорів, офіціалістів і слуг; відповідальність за громадські податки і всі ті тягарі, котрі по інших краях суть публічними, а у нас звалені на домінії, бо ті мають панщину!

Ба, й панові панщина не дозволяє добре ґаздувати, бо кожда робота відбувається по-малому, нездарно, не в свій час. Коли в першій половині тижня рушив з цілою силою, то в другій половині тижня вся робота дармує; а в ґаздівстві все залежить від вихіснування пори, від скорого і справного порання. Нехіть і недовірливість хлопів, породжена панщиною, не позволяє панові повимінювати і попримірювати грунтів, закруглити фільварків, устроїти добру плодозміну, позаводити штучні сіножаті і лісові запусти, бо хлоп всюди його обкрадає, ворюється, випасає і задля панщини, вважаючись невольником, коли пустить спутаного коня в панське збіжжя, то успокоює свою совість таким міркуванням, що «і те панське, і я панський, і моя худоба панська».

Окомон маркує панщину: де треба 10 людей, він зганяє 20, каже їм переходити о півмилі від одної роботи до другої і час дармо гаяти, бо хоч знає, що пан за панщину заплатив, то прецінь же не мусить щодень за ню видобувати гроші з кишені. Значиться, у пана коштує панщина більше, ніж варта, а відбирає йому потрібний для всякого предприємства спокій, силує його до ненастанної боротьби з лінивством і недбальством, затруює його життя і, як хлопа, так і пана, деморалізує, бо в ненастанних передирках рветься терпливість, псується характер. Не один вийшов зо шкіл з ліберальними замислами – бути батьком своїх селян, але в щоденних перепалках з нехіттю і недбальством утомився і повірив вкінці своєму окомонові, що тільки буком і погрозою можна той народ держати в карбах.

Ad. 3). Те, окілько більше коштує панщина хлопа і пана, ніж сама варта, єсть чистою стратою, котра нікому хісна ніякого не приносить. Коли б можна було рахунком обрахувати страту часу і шкоди в обопільних газдівствах, кождий з нас задрижав би, бачачи, яка то величезна маса сил народних з року в рік пропадає і марнується. Був час, коли шляхтич від молодості аж до сивого волоса на коні, в бурку одітий, уганявся за татарами або урядував, соймував і радив, а хлоп за нього дома на хліб робив. Тоді і хлоп був бідний, і пан.

Шляхтич коли часом і збагатився, то хіба з староства від короля або з дожизненого посідання від вельможного пана, але не з своєї ріллі, не з ґаздівства ані з промислу. Тоді-то й хлоп почував, що йому пан потрібний, бо був його защитою, за нього бився або радив, і дерев’яні двори шляхти не так відбивали від хлопських хат, як наші нинішні «палацики». Та воєнні часи минули. Нині кождий народ стоїть промислом і багатством, нині хлопа беруть в рекрути, а панич байдики б’є. І нам треба промислу і багатства, і ми їх бажаємо. А чи ж можуть багатства громадитись в краю, де велика часть сил народних на панщині безхосенно пропадає? Чи може повстати промисл в краю, де на 4,5 мільйона жителів більше ніж 4 мільйони, т. є. більше ніж 8/9 частей жиє в нужді, не знає ніяких потреб, нічого не збирає і де гроші майже зовсім не обертаються?

Отже ж, знесення панщини домагається порівно добро панів і добро цілого краю, як і добро селян. В наших руках панщина – дуже непевне добро. Воля уряду або перше-ліпше замішання в краю можуть нам її відібрати, і то в першім случаї без достаточної, а в другім без ніякої для нас винагороди. Нині ще можемо о ню торгуватися, можемо її зречися на корисних для нас условинах. Зробімо ж се! Погодімся з народом, запевнім собі будучність, хоч би се й не обійшлось без жертви з нашого боку. Не роблю собі ніяких утопійних надій, але внаслідок свобідної праці, внаслідок живішого обігу грошей задля самої потреби уплати чиншу, з одного, а наймлення робітника, з другого боку, піднесеться між народом трудолюбність, а затим і вартість землі, і доходи з неї, так що по немногих літах без панщини маєтності наші варті будуть далеко більше, ніж тепер з панщиною.

Єсть такі, що хоч переконані о конечності знесення панщини, не видять можності, як би то освободити селян темних, несвідучих, нецивілізованих. Хочуть, отже, попереду уцивілізувати їх. Значить се – відкладати діло на неозначений час, а хто ж нам заручить, що маємо ще багато часу? Уцивілізувати раптом усіх, молодих і старих, годі. Отже ж, коли, візьмім так, заложиш школу, то що буде? Буде з неї виходити рік від року по кілька освічених селян, і поволі будуть обнімати грунти вимираючих батьків. Але за той час, поки ще батьки жиють, що почнуть освічені сини? Чи схочуть за батьків робити панщину, спати під веретою, їсти бульбу без солі? Маємо вже нині в кождім селі по кілька або й по кільканадцять господарів розсудних, газдовитих, тверезих, що то у них стіжки з року в рік переховуються, – від тих зробім початок, – другі, бачачи, що тим добре ведеться, звільна підуть за їх прикладом. Шкіл треба нам – то правда, але закладання їх повинно наступити разом з знесенням панщини, так щоб одно на друге не чекало.

Другі знов бояться, що хлоп, увільнений від панщини, пересидить радше в коршмі той час, який йому останеться вільний, розіп’ється до решти і ґаздівство розтратить. Така боязнь не справдилася ані в Пруссах, ані в польських селянах в Познанщині, ані навіть в англійських колоніях, де увільнено муринів, темніших, дужче розп’яничених і здичілих, ніж наші хлопи, і виходячих з тяжчої неволі.

Щоб, однако ж, тій боязні навіть в одній часті не давати підстави, а з другого боку, щоб властивець, не нараз тратячи панщину, не почув ущербу в ґаздівстві і мав досить часу собі порадити, радив би-м не зносити відразу цілої панщини, але розложити її знесення на яких 15 або 20 літ, увільнюючи кождого року певне число господарів в кождім селі, котрим дідич, піп і громада дадуть свідоцтво, що суть газдовиті і свободи на добро будуть уживати.

Не раджу перемінювати панщину на осип або на інші данини натуральні, бо тоді щороку буде багато суперечок о гатунок зерна, о його вичищення і т. д. З часом хлоп забуде, за що дає ті данини, і вони стануться так само прикрі і ненависні, як нині десятина. Кожда річ з часом відмінює свою вартість. Вимовиш собі жито або овес, – а хто ж тобі поручить, що за 200 літ народ наш не буде їв хліба пшеничного або бульбляного, а коней годувати бобом? Що ж тоді почнеш з осиповим житом і вівсом? Що почнеш в такім році, коли іменно те збіжжя, яке ти собі вимовив, загально не зародить?

І гроші змінюють свою вартість; і чинш грошовий, умовлений в певній монеті на вічні часи, в протягу літ станеться або неможливим до сплачення для зобов’язаного, або надто маловартним для побираючого. І чинш вічний стається тягарем зношеним. А нам треба погодитися з народом назавсігди і замкнути ворота всяким причинам до сварів і неохоти. Вношу затим, щоб ми допустили викуп. Коли панщина хлопа А варта річно 20 зр., то нехай буде йому вільно за сплачення дідичеві 400 зр. зараз увільнитися від неї назавсігди. Найдуться бодай в західних циркулях кмети, котрі з того добродійства будуть могли користати.

Для прочих пропоную слідуючий спосіб: 1) признати грунти, находячіся в посіданні селян, їх власностею цілковитою, з тим тільки ограниченням, щоб становили майорати і щоб не вільно було їх ані ділити, ані куснями розпродувати, бо поділ до безкінечності помножує тільки з часом число бідняків, а бідняки суть тягарем, не силою краю.

2) Запровадити книги грунтові (табули сільські), в котрих би кожде господарство мало своє фоліюм, а панщина, з того господарства припадаюча, або її еквівалент були б записані як тягар ґрунтовий на першім місці в тій табулі in statu passivo.

3) Заложити товариство кредитове для селян, після взірця такого ж товариства заложеного для панів.

[Не лишнім буде запримітити при тій спосібності, що іменно Тадей Василевський був першим мотором і головним організатором існуючою досі товариства кредитового земського. Цікавою в тім взгляді пам’яткою єсть його брошура «Uwagi nad towarzystwem kredytowem w Galicyi». Lwów, 1839. (Авт.)].

Хлопові, увільняючомуся від панщини, товариство кредитове дає 4-процентову позичку і то в такій сумі, щоб її процент вирівняв вартості його річної панщини. Тоту позичку зараз в табулі сільській треба буде вписати на те саме перше місце, котре досі займала панщина. На тоту позичку товариство видасть 4-процентові листи заставні і вручить їх панові як сплату за всю панщину. А увільнений хлоп буде відтепер щороку сплачувати по 5 % від позиченого капіталу, т. є. 4 % провізії та 1 % на уморення капіталу, так що по 41 літі вся операція скінчиться. Якби в котрім півроці не уплатив рати, товариство ліцитує його дотеперішню панщину, котру буде мусив відробити. Але надіятись, що до того не прийде, бо ж ніхто, раз увільнений, не схоче повернути до панщини, – тож буде заробляв наперед, щоб стягнутися на уплату рати, тим більше, що й пани, скоро панщина урветься, будуть мусили наймати робітника, так що зарібку, певно, не хибне.

Се єсть головний начерк мого плану. Діло се важне, рішуче: іде тут о наші маєтки і о долю мільйонів братів. Для того рад би я, щоб діло се сталося предметом щоденних розговорів. Нехай одні доказують, а другі збивають, нехай мене критикують, посуджують, але нехай мислять, розбирають, спорять – тільки тим способом діло виясниться і загальний погляд витвориться. Всі наші суспільні відносини в’яжуться з панщиною: її знесення відіб’ється на всіх відносинах і спровадить потребу зміни в цілім праводавстві.

Забезпечення вірителів супроти дідичів, котрі без їх відома продали значну часть панщини і через те зменшили свою гіпотеку, – судівництво, котре нам покинено раз з відвічальностею яко тягар, зв’язний з панщиною, котрий і поносимо лиш доти, доки вживаємо панщину, запомоги для хлопів – право побирання дров з панських лісів, пасення в лісах і на панських луках та пасовиськах – пасовиська громадські – урегулювання фільварків, помір грунтів, – все те суть питання, котрі постараюсь розібрати в будущих листах.

Але ж і ти пиши: відповідж мені на кожду точку, чи згоджуєшся на ню, чи ні, випитуй, завдавай трудності і закиди, а за кождим разом донеси мені, як живеш сам, і твоя жона, і брат Аріан, котрого я рад би якнайшвидше повітати тут, у Львові. Заховай мене в своїй щирій приязні, а над справою, котра так обходить цілий край, як панщина і її знесення, працюймо оба!»

Ми навели весь цей цікавий документ, раз, для самої його історичної важності, а по-друге, й для того, що він дуже добре характеризує погляди поступової часті галицької шляхти того часу. Що люди з такими поглядами, як Василевський, були тільки малою фракцією серед консервативного загалу тодішньої шляхти, се доказує не тільки тон його власного листа, в котрім він сподівається численних супротивлень, але показує найнаглядніше історія його внеску в зібраннях станових, котру ми повище розказали.

А прецінь же внесок Василевського зовсім не був радикальний, опирався, навіть більше ніж треба, на існуючих обставинах, на легальності панщизняних відносин! Прецінь же якраз о 4 роки пізніше австрійський уряд сам, наперекір панам, зніс панщину далеко радикальнішим способом, ніж се пропонував Василевський. Правда, і панам, і хлопам не довелось поживитися плодами того урядового радикалізму, а з цілої операції скористали переважно тільки жиди-капіталісти, так що проект Василевського, в пору прийнятий з деякими конечними поправками, з трохи більшими з боку панів жертвами, ніж він жадав, і переведений належно, чесно і розумно, був би для краю нашого далеко кращі приніс плоди: нині були б ми мали не тільки сплачену вже панщину, але яко безплатний додаток сильно зорганізоване і могуче капіталом селянське товариство кредитування та й упорядковані селянські табули!

Та ба, не судилось, мабуть! Ми нині маємо ще на довзі величезну суму індемнізації, а про упорядковані книги грунтові, а про кредитове товариство земське для селян поки що і бесіди нема. Ми не хочемо звалювати вину всього на шляхту галицьку 1840-их років, – ми радо признаємо, що й на уряд австрійський, на бюрократію перед 1848 і по нім спадає велика часть вини. Але не вся! Шляхта могла була помимо перешкод багато зробити, а не зробила нічого, зволікала уперто справу для неї самої корисну, не хотіла зирнути ясним оком в будучність, не вірила ані в люд, ані в поступ, і чи ж диво, що випадки завсігди заскакували її неприготовану?

Конечно, всього того ми не відносимо до Івана Федоровича. Він в многих зглядах стояв ближче сільського люду, бачив ясніше його потреби, відчував живіше його бажання, ніж сам Василевський. Ми вже бачили в розділі IX, що скоро тільки обняв господарювання в Білитівці, так зараз першим його ділом було – помимо крайньої ограниченості власних средств – улегшити долю своїх підданих скасуванням всяких данин в натурі, котрі в многих, особливо подільських місцевостях, виносили половину вартості всеї панщини. Правда, знести цілком панщину він на разі не міг, хоч в принципі був за цілковитим і безплатним її даруванням, але в початку 1846 року, коли ще тільки зачався гомін по краю о даруванні панщини, він був одним з перших в тих сторонах, котрий дарував панщину в своїх маєтностях і – за призволенням Антима Никоровича – також в тих маєтностях, котрі від нього держав в посесії.

Примітки

…якраз о 4 роки пізніше австрійський уряд сам, наперекір панам, зніс панщину далеко не радикальнішим способом. – Йдеться про скасування кріпосного права австрійським урядом під тиском революційних подій 1848 р. В Галичині кріпацтво ліквідоване на підставі закону австрійського імператора Фердінанда І від 17 квітня 1848 р. Феодальні повинності селян скасовано за викуп. 7 вересня 1848 р. від кріпацької залежності звільнено селян всієї Австрії. Закон передбачав індемнізацію (компенсацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпацьких повинностей. Більшість земельних угідь, майже всі ліси і пасовиська перейшли у власність поміщиків.

Ми вже бачили в розділі IX – це зауваження стосується 9-ї глави первісного плану, яка мала назву «Білитівка і стосунки до 1846 р.». Видно, що вона була написана, але текст її, мабуть, втрачено, нумерація глав збилася і 9-а глава нашої публікації відповідає 10-й главі плану.