Події 1847 р.
Іван Франко
Дня 17 цвітня 1847 року прийшло з Відня найвище постановления цісарське в відповідь на реферат виділу станового і подання 43 обивателів. Те постановлення удержує в законній силі постановления з 12 падолиста 1846 р., але дозволяє «в цілі прискорення і доповнення реформ предложити цісареві дальші внески і скликати в Галицькій губернії комісію з радців губерніальних, членів виділу станового і деяких старостів в цілі дальших нарад над тими реформами». Майже рівночасно з тим цісарським постановлениям, бо дня 21 цвітня 1847 р. прибув до Львова і новоіменований губернатор, брат надвірного комісара, граф Франц Стадіон. Іменування його на губернатора галицького стрічено було в Галичині досить симпатично.
Гр. Ф. Стадіон не перший раз входив до Галичини, противно, в тім краю розпочав він свою службову кар’єру, зразу яко підрядний урядник при губернії, а пізніше яко комісар циркулярний в Самборі. В кілька день по своїм приїзді скликав він до себе кільканадцять пробуваючих у Львові обивателів і держав до них довшу промову, котру закінчив чудною трохи фразою: «Мої панове, вас роблю відвічальними за удержання спокою в краю». На ті слова гр. Казимир Красіцький мав вимовити вголос: «О sa periment», – що викликало загальний сміх. Затим подав Стадіон Країнському його до цісаря поданий реферат в справі регуляції панщини, велів йому головніші точки прочитати на голос, а коли присутні об’явили свою згідність з тими думками, обіцяв доложити свого впливу перед цісарем, щоб справа сеся на загальне вдоволення була полагоджена.
По мислі цісарського постановления з д[ня] 17 цвітня вибрано комісію, до котрої від виділу станового делеговані були знов граф Голуховський і Країнський. Комісія зійшлась в червні 1847 року. На першім засіданні відчитав радця губерніальний Еммінгер внесок до зміни окружника губерніального з д[ня] 25 падолиста, але внесок його не вдоволив делегатів виділу станового. Вони освідчили прямо, що обстають при тім, щоб панщина і всі повинності підданські були цілковито знесені, і подали навіть випрацьований план, як би можна се перепровадити. Коли ж більшість комісії, зложена з урядовиків, внески делегатів відкинула, вони застерегли собі, щоб їх vota separata були запротоколовані і їх проект поданий вищій власті [Ті внески, а також інші меморанди, проекти, протоколи нарад комісійних і другі дуже багаті матеріали до історії знесення панщини в Галичині, згромаджені бувшим членом виділу станового М. Країнським, находяться в бібліотеці закладу Оссолінських. Жаль тільки, що з чисто формальних причин я не міг користуватись тими пребагатими матеріалами і виджуся змушеним докладний їх розбір залишити до окремої, спеціальної праці].
Коли так комісія нівечила одне діло надзвичайного надвірного комісара, то друге його діло, що мало бути початком реформи галицького судівництва, уже й зовсім було погребене. Новий губернатор застав в справах судівничих в Галичині великий нелад, зроблений головно тими преславними експозитурами, по котрих його брат так великої благодаті надіявся. Щоб побільшити робочі сили урядів циркулярних, а не розстрілювати їх в різні боки, гр. Ф. Стадіон скасував ті експозитури і запровадив в судівництві зовсім давній лад, увзгляднюючи тільки той патент цісарський, що дозволяв підданим заносити жалоби на панів прямо до циркулу, а не, як уперед, на руки доміній, т. є. тих же самих панів.
Таким способом, з великої бурі Меттерніхових радикальних реформ в Галичині упав дуже маленький дощ. Причиною того було те, що кн. Меттерніх, хоч, може, й бачив ясно ціль, до котрої би треба йти дорогою реформ, але не бачив іменно тої дороги. Крім того, бюрократія, виплекана в Австрії його системом державним, показалась тепер дужчою від нього самого, машина адміністраційна не була послушною його замислам, а й найвищі, пануючі сфери, котрі готові були йти за його планами, поки боялися вибуху соціальної революції в Галичині, звільна відсунулися від нього, коли галицькі хлопи успокоїлись, і все ввійшло на стару, утерту колію, по котрій – думалось їм – піде любенько та тихенько і до кінця світу. А між тим буря була вже за порогом!..
Коли надзвичайний надвірний комісар для Галичини, гр. Рудольф Стадіон показався чоловіком зовсім недорослим до полагодження тих великих трудностей, які представляв заряд Галичиною, то й брат його Франц, новий губернатор, не о много його переріс, не був тим могучим генієм, котрий би зажадав усмирити розбурхані хвилі галицького суспільного життя. Особливо наради комісії і жадання делегатів виділу станового, домагаючихся не регуляції, не дрібних улегшень для хлопів, але цілковитого знесення відносин панщизняних і, розуміється, «відповідної заплати» за цілу панщину (з 1845 року) були для нього твердим горіхом на слабі зуби. Він довго вагувався, що зробити з ухвалами і окремими внесками тої комісії, поки в кінці, 14 падолиста 1847 року, не рішився предложити їх надвірному канцлерові Інцабієму з реляцією з свого боку, в котрій запримітив, що «внесок делегатів станових о знесенні панщини і примусовім викупі всіх повинностей урбаріальних не тільки переступає границі, визначені для нарад комісійних, але єсть навіть неможливий до виконання, бо ані обивателі, ані піддані до так наглої зміни не суть приготовані».
Того ж таки 1847 року подали між іншими Іван Федорович з Білитівки і Антим Никорович з Грималова до президії губерніальної просьбу о позволения заключати дідичам добровільні умови з своїми селянами взглядом знесення панщини і заміни її чи то на чинш, чи на сплату. Не чекаючи на те позволения, ті обивателі справді позаключали з своїми селянами умови, надіючись, що така їх просьба, зовсім стояча на грунті права приватного, не найде в урядових сферах ніякої перешкоди. І справді, в губернії взято той внесок під обради і не найдено проти нього ніяких закидів. Уже виготовлений був проект до патенту цісарського, дозволяючого дідичам приватні умови з своїми підданими, – уже й слухи о тім патенті розійшлися по краю, – коли в тім нараз все затихло.
«Контакти моїх умов з громадами Підлісся, Мазурівки і Замур’я, – пише дня 30 січня 1847 року Антим Никорович до Івана Федоровича, – як були передані циркулові, так-таки й до нині там пропадають. Деякі думають, що уряд їх потвердить, але я тому не вірю. А доки вони не потверджені, то ми повинні перед урядом так чинитися, немов то громади наші роблять і досі таку саму панщину, як уперед. Я своїх ще й толокою наділив. Тут о нічім не говорять як тільки о патенті та патенті. Люди хорують на патент, мруть на патент, – чиста зараза патентова!»
Сеся гірка іронія Антима Никоровича показалася зовсім справедливою: патент не прийшов ніякий, а виготовлений в губернії проект кинено до коша. Таким способом змарновано ще один рік, не зробивши для селян зовсім нічогісінько. Буря, що нагрянула в марті 1848 року, застала, як писав губернатор, «неприготованими до великої зміни» не тільки дідичів і селян, але ще більше й сам уряд.
Хоч про ті бурливі події 1848 року, що затрясли аж до самої основи цілою будовою Австрійської монархії, що погребали під руїнами багато старого фурфантя, а вивели наверх і покликали до нового життя багато досі утаєних сил, буде у нас в дальших розділах обширна бесіда, то все ж таки ми доповімо те коротко, для одноцілого зв’язку, ті факти з 1848 року, котрі тикали знесення панщини, і розкажемо кількома словами дальші колії, якими пішла та справа відтоді аж до наших днів, розколовшися на дві головні течії: справу індемнізації і справу сервітутів.
Наради комісії і подані нею до Відня внески в р. 1847 були, здається, в найвищих сферах уважані пустою забавою, бо отсе вже минуло три місяці від вислання тих праць до Відня, а ніякої відповіді не було. В половині марта 1848 зібралося кілька обивателів в кімнатах Маврикія Країнського, щоб порадитися, що робити шляхті в виду тої мовчанки найвищих сфер. Рішено подати адрес до цісаря з просьбою о якнайскорше скликання сойму станового, котрий мав би занятися остаточним знесенням панщини «за справедливою винагородою».
Але позаяк зібраних на раді було замало для вислання такого адресу тільки в своїм імені, тож рішено в слідуючих днях зібратись в більшім числі і збирати, крім того, якнайчисленніші підписи на той задуманий адрес. Уже зібрані мали розходитися, коли в тім доручено Країнському лист з Відня – о несподіваних бурливих подіях 13 марта! Вість тота в одній хвилі обалила, стерла з лиця землі плани зібраних обивателів. Вони порозуміли, що тепер уже не пора до адресів і просьб, що ані дозвіл цісарський, ані наради сойму станового тут на ні нащо не здадуться, що тепер пора самим робити, закасавши руки, – порозуміли се і – розійшлись.
Примітки
Стадіон Франц-Серафін (1806 – 1853) – австрійський реакційний державний діяч, один з організаторів придушення національно-визвольного руху в Галичині і Чехії, губернатор Галичини в 1846 – 1849 рр., міністр внутрішніх справ Австрії у 1848 – 1849 рр.
О sa periment – у виданні 1985 р. стоїть: «О sapercnent» – фраза, що не має глузду. Я виправляю її на «О sa periment» (лат.), що мало б означати: «О, вони зруйнують».