10. Повість «Перехресні стежки»
М. Мочульський
В 1900 році на сторінках «Літ. наук. вісника» друкувалася повість «Перехресні стежки». Герой цієї повісти має подвійне обличчя – Франкове і Франкового приятеля, пок. д-ра Євгена Олесницького, прегарного промовця, визначного адвоката й відомого громадського діяча. Коли поет малює громадську діяльність героя, – виступає на сцену д-р Рафалович-Олесницький; коли ж малює любовні переживання героя, бачимо на сцені автора «Зів’ялого листя». Порівняйте «Зів’яле листя» з «Перехресними стежками» і пересвідчитеся, що повість доповнює ліричну драму. Душевні переживання героя змальовані ядерними, короткими, драматичними словами в поезії; за те фізичний і духовий образ героїні «Зів’ялого листя» виступає пластичніше в повісті. Коли не хочете. щоб не погасли проміння поезії, що йдуть від постати героїні «Зів’ялого листя», не читайте одночасно «Перехресних стежок». «Зів’яле листя» написане підо впливом живого, свіжого, еротичного захоплення; у «Перехресних стежках» малює поет еротичні почування, просіяні через густе сито рефлексії.
Фізичні риси героїні любовної драми однакові в поетичних строфах і в прозі, тілько що її візерунок писаний у «Зів’ялому листі» рукою захопленого поета, у «Перехресних стежках» значно вже поправлений рукою холодного анатома: вона білявка, з чорними як ніч очима, струнка, але в неї «ніс задовгий, уста завеликі, овал лиця не зовсім правильний» [Перехр. стежки, с. 66]. Та й візерунок душі героїні не таким гарним являється нам у «Перехресних стежках», як у «Зів’ялому листі»: вона – не українка, малоосвічена, a milieu, у якому вона жила, досить загадкове (тітка, у якої вона виховувалася, «цьоця Зюзя», львівська міщанка з-під темної звізди). Чи героїня любовної драми, що її змалював Франко, поетична фікція, чи реальна фігура, яка мала б відіграти таку високу роль в житті поета, не маючи певного матеріалу, не беруся рішати. Ще час шукати слідів «тих металевих ниток» нашого поета, «де його твір в’язався з його власним життям».
Десь у 1900 р. я знайшов у Миколаєві над Дністром привілеї того ж містечка та переписку Миколи Устияновича. Я зробив копії як з привілеїв, так і з листів, і послав їх Наук. товариству ім. Шевченка. Незабаром я одержав листівку від Франка, якою він сповістив мене, що готується критичне видання творів М. Устияновича, які зібрали дух. семінаристи у Львові, і що в це видання увійдуть і листи, що я прислав. Але критичне видання творів Устияновича чомусь не вийшло, і Франко послану йому переписку надрукував у «Записках» аж у 1907 році п. н. «З коресподенції Миколи Устияновича». Трохи пізніше одержав я лист і від проф. Михайла Грушевського. В цьому листі писав він, що копія з миколаївських привілеїв буде надрукована, просив лише від мене виписок із магістратських книг та з парохіяльних документів Миколаєва.
Щоб порозумітися з проф. Мих. Грушевським щодо згаданих виписок, я й вибрався до нього додому. Він жив тоді по вулиці Домбровського. Це було в першій половині січня 1901 року. Професора не застав я дома, він був на проході у Стрийськім парку. Мене попрошено підождати. Та довго я не ждав. Прийшов проф. Грушевський. Він прийняв мене ввічливо і між нами завелася зараз розмова на теми наукові й ненаукові. З проф. Грушевським я вже був трохи знайомий, бо ходив раніше час від часу на його університетські виклади. Тому й розмова не йшла пиняво. Проф. Грушевський ставився завжди до молодих людей по-приятельськи й старався знайти в них інтереси наукові чи літературні, а коли вже знайшов їх, то й знайомість з ним не маліла. Коли я вже мав відходити, надійшов Степан Рудницький, колишній учень проф. Мих. Грушевського, а тепер географ. Він приніс тоді відомість, що проф. Фінкель не похочує прийняти докторської дисертації Степана Томашівського. Ця відомість засмутила була професора і він обіцяв собі поговорити з проф. Фінклем за Томашівського, що, як я знаю, він і зробив. У 1901 році в книжці 43 «Записок» появилися «Привілеї міста Миколаєва над Дністром».
В перших днях липня 1901 року я зайшов якось з Михайлом Новаківським, моїм товаришем, пізнішим адвокатом і послом, до кав’ярні Шнайдера у Львові, яка містилася при Академічній вулиці. Ми застали там Ів. Франка, Остапа Терлецького й Леся Мартовича і присіли до них. Новаківський познайомив мене з ними, хоча я з усіма так сказати «здалека» був уже знайомий і доводилося мені не раз стрічатися з ними в публічному житті. Мартович кінчав оповідати про те, як то він перебирався на нову кватиру, і оповідання, видно, подобалося, бо Франко був у доброму настрої й радив, щоб Мартович списав свою веселу пригоду в формі новели й надрукував у «Літ. наук. віснику». Терлецький всміхався й переглядав мовчазно якийсь гумористичний журнал.
Я й Новаківський читали недавно разом «Перехресні стежки» і хвалили Франка за суддю Страхоцького, який удався йому. Страхоцький – його властиве прізвище було інше – це була загально відома фігура у Львові. Франко змалював його в «Перехресних стежках» якнайкраще. Я сам бачив часто отсього суддю, напів зідіотілого, як його приводили до карного суду на розправи. Він був вічним встантом, хоча не тільки не знав, що діється на розправі, але мабуть і не знав, що з ним діється. Він винотовував перед розправою наголовки справ, а підчас розправи, так, як наказала йому вища влада, пильно щось нотував, буцім цікавився так ходом справи. Голосував при вирішенні долі обжалованого так, як голосував симпатичний йому суддя Підляшецький. Але траплялось і таке, що Франковому Страхоцькому часом не подобався обжалований, тоді він, коли судді радились, пискливим голосом кричав, що його повісить на шибениці, а пізніше ішов за голосом судді Підляшецького й голосував за увільнення підсудного від провини й кари. Франко дуже тішився, що нам подобався Страхоцький, а Новаківський хвалився пізніше переді мною, що подробиці до портрета Страхоцького то він постачив Франкові. Поволі вичерпалися теми до розмови, і ми почали розходитися. Перший вийшов Терлецький, а потім і ми всі. Франко спішився, бо на другий день мав їхати кудись на риби.