7. М. Грушевський та І. Франко

М. Мочульський

Восени 1894 року приїхав до Львова молодий київський учений Михайло Грушевський і обняв у львівському університеті катедру всесвітньої історії з особливим оглядом на історію східної Європи з українською викладовою мовою. Вступний виклад з давньої історії Руси прочитав він 30 вересня (12 жовтня н. с.) 1894 року. Одна з найбільших університетських зал ледве вмістила слухачів, серед яких були й старші люди. Галичани призвичаєні були бачити героями історії царів, князів, гетьманів, боярів, тимчасом від молодого вченого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти «стан економічний, культурний, духовий» цієї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й теперь ще не подобається деяким, – але вони мовчали й оплескували молодого вченого. Оплескували, хоча цей учений сказав ще більше кощунство, що всяке «juratio in verba magistri» він уважає за неможливе. Як то не вірити в догматизм, в авторитет, в професора університету? Але що було робити, коли вже прийшов такий революціонер та й ще такі авторитети, як проф. Володимир Антонович і Олександр Кониський, особливо перший, казали його шанувати, то треба мовчати й чекати що буде далі.

Ще перед проф. Грушевським проф. В. Антонович і О. Кониський настоювали, щоб товариство ім. Шевченка перетворити на наукове. Але говорити легше, як робити: не було кому взятися до такої тяжкої роботи. Що правда, була вже невеличка громада вчених у Галичині, був такий Франко, можна було з Женеви чи Софії покликати Драгоманова, але таких антихристів, як вони, не приймалося в члени товариства, не то, щоб давати їм провід у ньому.

Від біди загальні збори ухвалили 13 березня 1892 р. новий статут, переіменувати товариство на наукове, але покищо науки в товаристві не було, а бодай було її обмаль. А тим часом Драгоманов ходив у подертих черевиках [М. Грінченкова. Про мало знаного… (Україна, кн. 6, 1925, ст. 123)] і хотів «у Рону стрибнути» [Листи до Ів. Франка, т. І, ст. 139], а Франко збирався втікати до Америки [Драгоманов, Листи до Ів. Франка, том II, ст. 134], або на кубанські степи. Провід у Науковому товаристві ім. Шевченка треба було дати не лише вченій людині, але людині вченій і енергійній, а при тім з організаційним хистом. Тодішній голова Товариства Олександр Барвінський хотів мати «готовий авторитет» і шукав такого на Україні. Дуже йому хотілося віддати Наукове товариство ім. Шевченка проф. В. Антоновичеві, але тому було під цю пору 60-ий рік життя, до того він знав галицькі стосунки так, що й темних окулярів йому не треба було, і він з Кониським намовили молодого тоді магістра історії Михайла Грушевського поїхати у Львів і взяти на себе обов’язок зорганізувати науку в Галичині.

Коли ж Михайло Грушевський був уже у Львові, хотів хто чи не хотів, треба було йому віддати наукову керму в Товаристві, а трохи пізніше (2 лютого 1897 року) й головування. Насамперед перейшли під його редакцію «Записки» Товариства, що вже раніш редактувалися в Києві з його участю. Від 1895 р. виходили вони що три місяці, а від 1896 р. аж до війни що два місяці. В 1895 р. зорганізував проф. Грушевський також археографічну комісію, яка розпочала дві серії наукових публікацій «Жерела до історії України-Руси» і «Пам’ятки українсько- руської мови і літератури». Обидві серії виходили на переміну: одного року одна, а другого – друга. В тім самім часі засновано осібну серію для публікування фольклорних матеріалів п. н. «Ентографічний збірник». А пізніше за порадою Ф. Вовка зорганізовано ще й окреме видання – «Матеріали до українсько-руської етнології». Від 1898 р. почали виходити окремі «Збірники», призначені для більших статтів і матеріалів історично-філософічної і філологічної секції, а від 1902 р. й об’ємисті томи «Українсько-руської бібліотеки».

Проф. Мих. Грушевський. обнявши провід у Науковому товаристві ім. Шевченка, запросив до співробітництва в ньому вчених галицьких і закордонних, охочих до праці на полі українознавства, а серед них насамперед – Івана Франка. Він відчинив двері в Науковому товаристві ім. Шевченка й покійному Драгоманову, якого наукові праці окрашували чужі журнали, а за те свої боялися його імені гірше як прокази. В 1899 – 1907 рр. вийшли в перекладі М. Павлика чотири великі томи розвідок Драгоманова про українську народну словесність і письменство у «Збірниках філологічної секції».

І Франкові усміхнулася теперь доля покинути найми й присвятити свої сили рідній країні. Вже 1895 року з’являються на сторінках «Записок»: габілітаційний виклад про «Наймичку» Т. Шевченка, «Вірша про Барську конфедерацію», починається друком його дисертація про старо-християнський духовний роман «Варлаам і Йоасаф»; потім іде 1898 р. його більша праця «Хмельнищина 1648 – 1649 років у сучасних віршах» і з того часу майже немає книжки «Записок», у якій не було б його розвідки, матеріалу, замітки або рецензії. Товариство починає випускати у світ від 1897 року його «Апокрифи і легенди», а від 1901 року великий корпус «Народних приповідок». Франко бере також визначну участь у редагуванні «Українсько-руської бібліотеки».

За те, що В. Гнатюк організує ювілей Франка, під кінець вересня 1898 р. його переносять з львівської гімназії до самбірської. Очевидно, Гнатюк покидає вчительську службу і стає за порадою проф. Грушевського секретарем Наукового товариства ім. Шевченка. Під проводом проф. Грушевського й Франка Гнатюк стає працювати науково і незабаром стає душею Етнографічної комісії. Завдяки його енергії та меткості Наукове товариство ім. Шевченка випускає у світ систематичні корпуси народних легенд, анекдотів, коломийок, колядок, щедрівок, гаївок, байок тощо.

А сам Михайло Грушевський – душа Наукового товариства ім. Шевченка? Він угинається під тягарем організаційної роботи в товаристві, творить свою історичну школу й побіч соток більших і менших розвідок пише монументальну «Історію України-Руси», яку Франко назвав

«величавою основою української історичної науки і невичерпаним джерелом національно-політичного і соціально-культурного самопізнання й освідомлення, що вводить нас дійсно вперше в сім’ю європейських народів».

Серед цеї кипучої праці в Науковому товаристві ім. Шевченка приходить урочистий день ювілею Франка. Це було 30 жовтня 1898 р. В залі поштового клубу у Львові зібралися Франкові прихильники, головно студенти й селяни, і ждали приходу ювілята. Прийшли також пошанувати заслуги нашого поета – Юліан Романчук і Олександр Барвінський. А зі священиків явилися лише два: о. Балабан із Закарпатської України і галицький о. Олекса Волянський. За якийсь час заворушилася зала. Прийшов Франко. Загриміло від оплесків. За хвилину піднялася заслона. На сцені пишався серед зелені портрет Франка; на столі лежали дарунки для ювілята, а на стіні висів гарний вінок від товмацького селянського товариства «Народний поступ». Почалося свято.

Насамперед ішли промови: голови ювілейного комітету В. Гнатюка, представника української науки Михайла Грушевського, посла-селянина Стефана Новаківського, представниці українського жіноцтва Наталі Кобринської, довголітнього товариша й приятеля Мих. Павлика і голови «Академічної громади» Гриця Гарматія. Кожен з промовців освітлював зі свого боку діяльність Франка так, що з промов склався повний образ його заслуг для українського народу. Промовцям відповідав – ювілят.

Коли тепер прочитаємо відповідь Франка, бачимо цікаве психологічне явище: з цієї промови немов виходять тонесенькі червоні ниточки і обсотуються довкола головних ідей Франкової сповіді – «Nieco о sobie samym». Франко не знав, на що прийдеться йому відповідати, і тому відповідь його можна вважати за імпровізацію, до якої дивним дивом і поетичне порівняння (себе до пекаря і муляра) і свої дві заповіді, а саме почуття обов’язку й потребу ненастанної праці, узяв не з іншого джерела, лише зі сповіді, яка спричинила йому стільки прикростей. Видно, що поет довго мусив роздумувати над основою своєї сповіді, мабуть уже після її появи друком, коли мимохіть репродукував її в головних пунктах у своїй промові, дещо надто яскраве пропускаючи, на дещо накладаючи лагідніші фарби. Одно лише нове було у відповіді Франка, а саме указання на універсальність його діяльності: у Франка було гаряче бажання – «обняти цілий круг людських інтересів» і в інших розбудити зацікавлення до них.

Після промови ювілята комітет передав йому дарунки й відчитував телеграми та привітальні листи. Особливо радували серця – листи й телеграми селян, деякі навіть віршовані. Коли які дарунки були милою нагородою поетові за його труди, то певне отсі прості, щирі селянські вияви спочуття.

Концерт, який становив другу частину свята, відкрив «Вічний революціонер» композиції Людкевича; опісля йшли співи й декламації. Відспівано між іншим пісню «Мій раю зелений» композиції селянина Якова Остапчука. Отсей концерт був подекуди дзеркалом поетичної творчости Франка.

По концерті була спільна вечеря. На промови й тости відповів поет. У своїй промові сказав він, що, якби в нього було що з вдачі когута, то з приводу лестивих слів учасників ювілею йому виріс би на голові великий гребінь, але він не когут, не був і не хотів бути ані гетьманом, ані керманичем, лише був собі звичайнісіньким жовніром, якого громада, яка сама не любить ходити «рівним рядом», раз-у-раз «штуркала» й вибивала з ряду. Серед веселої гутірки минув вечір і так скінчився ювілейний день Франка, який після гірких, бурхливих днів дав йому багато сонячного тепла, радості, багато життєвої енергії й направив на шлях нового, трудового життя.

Після Франкового ювілею два дальші дні були призначені для святкування сотих роковин відродження українського письменства: 31 жовтня в старім театрі гр. Скарбка відбулися – вистава «» й величавий концерт, а 1 листопаду – наукова академія у великій залі «Народного дому» й святочна вечеря.

Перед виставою «Наталки Полтавки» пок. Лев Лопатинський читав Франків пролог «Великі роковини», який, хоча пройшов поліційне сито, справив велике враження. Сьогодні немає в Галичині промовця, який не спокусив би себе продекламувати хоча декілька огняних рядків, закрашених іронією, з Франкового прологу.

На пам’ятку прожитих днів всенародного свята заснувалася з почину Михайла Грушевського «Українсько-руська видавнича спілка», до якої увійшов Франко діяльним членом і потрудився для неї чимало, редагуючи й друкуючи багато своїх та чужих творів оригінальних і перекладних.