8. І. Франко в редакції «Літературно-наукового вісника»
М. Мочульський
Восени 1897 року перестало Наукове товариство ім. Шевченка друкувати «Зорю» і з почину Михайла Грушевського постановило видавати журнал за типом європейських revue – Літературно-науковий вісник. До редакції нового журналу запросив Михайло Грушевський і Франка. Здавалося б, що нічого дивного нема в тому, коли стає членом-редактором поважного журналу такий великий письменник, як Франко. Деінде, але не в Галичині. Колись з «Діла» прогнали були народовці Франка, кажучи йому на дорогу: «Іди й не признавайся, що ти Русин!» [Житє і слово, V, ст. 454], а коли з кінцем 1884 р. Омелян Партицький обіцяв був передати Франкові на власність «Зорю», то народовці так були перелякані тим, що поки Франко вернув з Вікна, куди поїхав був до В. Федоровича переглянути збірники його коресподенції за 1848 – 1870 рр., власником «Зорі» було вже «Товариство ім. Шевченка» [В поті чола, 1890 р., с. XIV].
Коли ж терпіла яка галицька редакція Франка у себе, мав він крім цензора державного ще й громадського [Ibid., XV і Житє і слово, V, ст. 455]. Правда, в Австрії в початках Франкової діяльности йшла за прикладом Бісмарка боротьба з соціалізмом, але все ж таки, якби не трусливість, обскурантизм і ультралоялізм галицьких українців, Франко почував би був себе все-таки краще вдома й не був би примушений іти в найми до сусідів та тратити час на журналістиці.
Тим-то й тепер, коли стало явним, що Франко став співредактором Літер.-наук. вісника, зчинився великий шум у нашій Галичині. Ще не з’явилася й одна книжка «Літер.-наук. вісника», ще ніхто не знав, який буде її зміст, а вже восени 1897 року на однім деканальнім соборчику зібрані духовні запротестували проти участі Франка в журналі і свій протест оповістили в газетці «Душпастир».
Що ж і говорити, коли справді з’явилися перші книжки «Літ.-наук. вісника» і між співредакторами побачили читачі – Франка?
«Наперед настроєні против нового видання критики – каже сам Франко – бачили злочини та підкопи проти різних святощів там, де були би не бачили їх у іншім виданні; добачили його руку там, де була рука прим. Маковея або когось іншого рівно невинного в ніяких підкопах» [Покажчик змісту »Літ.-Наук. Вістника», у Львові, 1903, ст. VI – VII].
До хору незадоволених прилучилися також «Буковина» та «Руслан», а незабаром піднеслися голоси проти Франка та «Літ.-наук. вістника» і на загальних зборах Наукового товариства ім. Шевченка, і там підносилися вони так довго, поки дальшого видавання небезпечного журналу не перейняла на себе «Українсько-руська видавнича спілка» з кінцем квітня 1905 року.
Деякі критики «Літ.-наук. вістника» та Франкових писань у ньому дали тоді йому привід до написання славної сатири «Доктор Бессервіссер». Один з видних наших письменників узяв собі був навіть отсю сатиру дуже живо до свого серця і зламав своє критичне перо, але мені здається, що даремне: Франко не мав заміру вивести певну особу на позорище, він лише вишмагав добре пугою тип рутенця, подібного до волового очка, що заховалося між орлове пір’я і коли орел не міг уже летіти вище, воно вилізло з пір’я і, підлетівши трохи вище від нього, сказало: «А видиш, а я таки вище лечу від тебе!»
Не зважаючи на прикрості й колючки з різних боків, редакція «Літ.-наук. вісника» не дала вивести себе з рівноваги і йшла сміливо своїм шляхом: вона давала своїм читачам здоровий хліб духовий і дбала, щоб журнал заступав всеукраїнські інтереси, а не одного клаптика землі, партії чи групи. А Франко був дуже дбайливим і пильним редактором «Літ.-наук. вісника» – він аж до сумерку свого великого духа містив у цьому журналі свої оригінальні й перекладні белетристичні твори, літературні нариси й студії, критики й публіцистичні статті. Що цікавило той великий дух, все те знаходило свій яскравий вираз на сторінках «Літ.-наук. вісника».
Десь 1898 р., восени чи взимку, за порадою Осипа Маковея почалися «літературні сходини», що відбувалися в Наук. товаристві ім. Шевченка й у залі «Руської бесіди». Звичайно відчитувано якийсь недрукований твір, а опісля велася дискусія над прочитаними творами й новими течіями в європейських літературах. На отсих сходинах і Франко читав свою «Поему про білу сорочку» і брав дуже живу участь в обміні гадок на літературні теми. Але в нас було замало людей, які займалися б своєю літературою, не то чужою, через те на сходинах довелося промовляти одним і тим самим людям: Франкові, Грушевському, Маковеєві, часом Коцовському, і сходин по якімсь часі занехано. А жаль, що так сталося, бо все ж таки дискусії ворушили нові думки у молоді, яка й сама збиралася писати, а не знала якою піти їй стежкою. От, хочби взяти за приклад молоденького, але талановитого поета. Олександра Козловського, якому отсі сходини причинилися багато до розвитку його поетичного таланту та до національної самосвідомості [Михайло Мочульський, Олександр Козловський (Наук. збірник, присвячений проф. Мих. Грушевському, у Львові, 1906 p., ст. 524 – 537)].