19. Поема «Мойсей»
М. Мочульський
Мабуть у серпні 1904 р. відбув Франко подорож до Італії. Яке враження залишила Італія в його душі, ми не знаємо. Після подорожі Іван Труш, який видавав тоді «Артистичний вісник», просив поета, щоб він написав для його журналу щось про свою подорож. Поет у відповідь на його просьбу сказав, що напише про «Мойсея» Мікель Анджеля, який дуже захопив був його. Але поет не написав обіцяної статті, а за те написав нам свою величну поему «Мойсей».
Думка написати «Мойсея» або, загалом, поему про народного проводиря і змалювати в тій поемі душу юрби в стосунку до високих змагань народного героя, мусила віддавна непокоїти поетову уяву. Що з-поміж світових народних провідників найбільше підходив до його планів Мойсей, на це показують уже слова з «Похорону»: «Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий, що вів жидів з неволі фараона» і нічого надзвичайного в тім, коли зважиться, що історія жидівського народу і змагань Мойсея визволити його з єгипетської неволі дуже подібною ставала йому до історії українського народу та його політичного ідеалу.
Написати поему про Мойсея тим більше ще хотілося Франкові, бо міг він у тій поемі змалювати і свій стосунок до українського народу і свої настрої, які переживав він під час «весняної доби» у 1905 р., коли то у Росії й на Україні «тріскала крига абсолютизму та деспотизму», і «народні сили серед страшних катастроф шукали собі нових доріг і нових форм діяльності»; коли побіч великого народного зриву чулися і слова зневіри, що «обіцяний край – це казка»; коли поетові так бажалось «серед трубного грому» увійти у вільну країну, а одночасно він і переживав тяжкі хвилини у свойому життю, коли то здавалося йому, що вже «близька година» його, «та остання, незнана».
Рішучим товчком, який примусив поета узятися за перо скристалізувати думки та почування, які ворушили душу, і написати «Мойсея», це, без сумніву, був «Мойсей» Мікель Анджеля, який захопив його, який раз-у-раз стояв йому перед очима і домагався покликати його до нового життя, могутнім словом українського генія.
Десь у березні 1905 р., вертаючи з Франком з засідання Наук. товариства ім. Шевченка, я захоплювався його поезіями «Із книги Кааф», тільки що надрукованими в «Літ.-наук. віснику», та й радив йому написати цілу книгу таких поезій, у яких закріпив би свою філософію життя.
Поет усміхнувся і сказав: «а тимчасом я пишу поему, у якій матимете філософію політики»… Поет під той час писав «Мойсея» і в нього на думці було дати своїм землякам філософію політики – політичний заповіт.
Який же то Франків політичний заповіт? Поет дуже добре знав, що неволя деморалізує людину: дає їй душу «похилу, повзку, мов бур’ян»; вчить її «на лапки ставати» і «лизати ту руку, яка її б’є», та каже брехати і всміхатися до тих. що «катують його рід», тому й не інший політичний ідеал був у нього, як той, щоб український народ «засяв у народів вольних колі» і глянув «як хозяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі».
Але яким способом дійти до того ідеалу? Поет у своїх міркуваннях прийшов до думки, що історію творять не герої, лише маси, а що маса, це «многодушна істота», себто складається з одиниць, а в кожній одиниці є своя «керма і власть», є «сила», що «назначує» їй «місце», отже й кожна одиниця, кожна душа в «рух мас» вносить «частку свойого льоту». Маса як живлова колективна сила завжди «в страшному зусиллі спішить до незримої цілі» і в свойому бігу «топче рідне й знайоме», маючи на оці «неосяжне», «фантастичне». Тим-то треба й справити ту велику живлову силу на шлях, що веде до мети, до мети реальної, не фантастичної. Треба складати плани відповідні до сил, а ціль означати відповідну «до актів».
А що на масу складаються одиниці, отже й треба комусь перш усього й «льотові» одиниць дати відповідний напрям чи інакше треба виховати їх, треба дати їм ідеал, «високі змагання», віру в побіду і осягнення ідеалу; треба дати їм «іскри», щоб «душі їх розжеврить, запалить, щоб вуголь їх в алмаз перетопився». Виховувати і давати напрям льотові одиниць, а тим самим масі, «многодушній істоті», може знову ніхто інший, як такі ж самі одиниці, тільки, що ті одиниці мають бути визначні, розумні, вибрані, – такі, що самі «стелитися муть в низу», щоб лиш маси «буяли до неба», самі «гинутимуть на шляху», щоб лиш маси «росли все краще». Коли ж народні маси виростуть «ціпкі і тверді до великої зміни», тоді й знайдуться герої, які поведуть їх до «обітованого краю». Але нехай добре пам’ятають українці, що здобуття вільного кутка землі для себе, це ще не все, це лише «задаток» до обітованого краю; не «скарби землі» мають бути оконечною метою українського народу, тільки – «скарби духа»; обітованим краєм має їм бути – безмежна, осяйна країна духа…
Франко слідив за враженнями, які робив «Мойсей», переглядав часописи, перечитував рецензії на «Мойсея» і був дуже незадоволений з них, – так і ніхто з рецензентів не міг попасти на провідну думку поета. Поза фразами і похвалами поет не бачив зрозуміння його твору і тому, прочитавши рецензію, гірко усміхався, кажучи: «пусте»! Особливо сердила його стаття М. Євшана: «Але ж цей чоловік попросту прочитав енциклопедію, виписав з неї твори, в яких героєм був «Мойсей», і хоче мого «Мойсея» мати залежним від тих творів. Але ж нічого подібного! Єдиним джерелом мого «Мойсея» – це біблія».
Хоча не зовсім погоджувався поет з розвідкою Якима Яреми про «Мойсея», все ж таки, коли хворому поетові у 1912 р. показав управитель книгарні Наук. товариства ім. Шевченка, Август Дермаль, розвідку Яреми, він сказав: «Я читав її… Нічого собі, нічого»!..