22. Погіршення хвороби І. Франка

М. Мочульський

Під кінець 1906 р. Франко випустив у світ томик своїх поезій п. н. «Semper tiro» (завжди учень). Поезії, що містяться у цьому томику, це спілі, солодкі ягоди Франкового генія. Що до форми та глибини думки їх сміливо можна поставити побіч рефлексійної лірики великого Гете. Після появи «Semper tiro» я написав статтю у «Л. н. вістнику» в грудневій книжці за 1906 р. Франко читав статтю у рукописові і з толкуванням мною його поезій він цілком згодився, так що моє толкування можна вважати і Франковим.

В першій половині 1907 року Франко брав участь у полемічних змаганнях Б’єрнсона, Сенкевича і Падеревського на сторінках віденського журналу «Zeit». Товчок до тих змагань дали польсько-українські змагання у Галичині та симпатії Б’єрнсона по боці українців. Турнір наробив був багато шуму, а виступ у ньому Франка (Три велетні в боротьбі за карла) викликав був у патріотичних польських серцях багато гніву й злоби. Пани билися з північним лицарем з лицарською галантерією, а ось прийшов мужик і побив їх ціпом. Навіть Б’єрнсонові дісталося не по заслузі: як не вмієте, пане, битися, – не беріться!

В другій половині 1907 р. здоров’я Франка вже серйозно було захитане. Першим недобрим сигналом являється поезійка п. н. «Блюдитеся біса полуденнаго», надрукована у листопадовій книжці «Л. н. вістника» за 1907 р. під псевдонімом «Невідомий», написана у Криворівні у вересні того ж року, але заповнена змістом львівського «літнього палу». Основою отсеї поезії – це Франкова галюцинація у білий день. Досі в поезіях Франка ми бачили яскраві картини нічних галюцинацій, а в отсій поезійці вперше закріплена його галюцинація у білий день. Поет іде тротуаром «смугою тінистою», нагло його зір «спинивсь на мить» і він побачив «білу постать дрібну» торік помершої любки, яка «тихо йшла в противний бік в палючій пасмузі літній», вгледіла його, зупинилася, «вхопилась за грудь», напів розкрила уста, повернула до нього лице «біле наче сніг» і – зникла…

У маєвий книжці «Л. н. вістника» того-ж року почала друкуватися Франкова повість «Великий шум» і скінчилася у грудневій книжці. Франко, як звичайно, писав ту повість з книжки на книжку, через те й віддзеркалюється в ній добре поступ Франкової недуги. Повість скоро, після появи її перших глав, почала звертати на себе увагу неприродністю акцій, ситуацій, сцен, малюнком осіб, галюцинаційно-романтичним елементом та сороміцькими словами. Сороміцького елементу, як оповідав мені В. Гнатюк, а може Іван Джиджора, було далеко більше у рукописові повісті, тілько що редакція пропускала їх, наскільки могла, не стягаючи на себе гніву автора. Я бодай не чув від Гнатюка, щоб автор за це робив які докори редакції.

Як помічали ми, й засновок повісті не був дуже оригінальний; у головних рисах він був узятий з «Панських жартів», тільки інакше був трактований і розвинений. Автор хотів дати малюнок селянського життя в попанщизняних часах і стосунку селян до двора, але під пером задуманий малюнок почав позбуватися чим раз то більше реалістичних рисів, децентралізуватися, розбиватися на фантастичні сцени, аж накінець роздвоївся на дві романтичні історії доньок дідича села, пів-українця, Суботи. Повість «Великий шум» як цілість показує на упадок творчого духа Франка, але все ж таки деякі картини, як наприклад їзда селом на маленькому візочку чортика – Годієри з гострим, лисячим носом, з цапеною борідкою, у брудно-сірому циліндрі, на тлі меланхолійної осінньої природи, або, хочби етнографічний, але поетично оброблений опис весілля з велетом-Дум’яком, який ставить собі на долоню молоду дружину й обношує її по весільній хаті, манять наше око, хоч одночасно і непокоять фосфоричними блисками фантазії.

А вже не кажу про грандіозний жахом проймаючий малюнок-галюцинацію кровавого ока. Що за страшна галюцинація і з якою силою, драматизмом, несамовитою поезією вона описана Франком! Спершу чути «стукіт доброго годинника». Надслухаєш звідки той стукіт і тобі видається, що він добувається «немов із глибокого нутра землі, де почало битися якесь шалене серце: тук, тук, тук!» Відчиняєш вікно, напружуєш зір, і серед ночі бачиш раптом «на білій дорозі» – кроваве око.

«Одно-одніське кроваво-червоне. Виринуло і стоїть собі, ані не ворухнеться. Немов лежить на голім гладкім снігу і жевріє. І від нього, так, виразно від нього, йде дужче, що раз дужче стукання»… «Око не ворушиться з місця, але росте, швидко росте, двоїться. Тепер уже виразніше видно: се не одно око, але якась темна тінь щохвилини заслоняє одно око, а друге жевріє раз у раз. І тук, тук, тук. – Що це за стукання? Перед кровавим оком видно не одну темну тінь, а дві. А за тими двома тінями виринає нараз більша, ширша, якась безформенна і чорна тінь»…

Що це таке? – «Се смерть… їде… своєю брикою і своїми демонськими кіньми з кровавими очима». Далі описано, як без стукоту заїхала перед дім велика чорна брика; як перед нею «без найменшого скрипу і брязкоту відчинилася важка, грубими штабами окована брама»; як «нараз так само безголосно відчинилися двері покою, вийшла висока чорна постать з чорним непрозорим серпанком на лиці – і кинулася до нього»…

Та коли б то таку страшну візію вичарувала була фантазія поета, щоб ударити нас по нервах і захопити нашу душу яскраво-хмарним малюнком! Але де ж там! Це не фантазія, – це страшна галюцинація, яку пережив сам Франко. Поет як звичайно, малює психічне тло, на якому розгорнулася його галюцинація:

«він в часі скромної вечері під боком жінки якось ступнево сумнів, нарешті стратив апетит… пішов до свойого покою і тут знов почув у душі якусь дивну тривогу, що гнала сон від його очей. Не роздягаючися, він пустився знов ходити туди і сюди по покою, мов кіиь у кираті. Його думки, як сполошені птахи літали і бачилось раз по разу билися о якісь чорні хмари»…

На нього

«від самого початку острої зими часто находили такі припадки смутку й меланхолії. але ще ніколи вони не були такі сильні і болючі, як сьогодня, сеї зоряної, а так зловіщо тихої й глухої ночі. Він похилив чоло на стіл і важко розплакався, а виплакавшися і обтерши хусткою мокрі очі, немов рішившися на щось страшне і неминуче, підійшов до вікна, відчинив його, не вважаючи на тріскучнй мороз і вихилився з нього горішньою частю тіла на двір»…

В. Гнатюк питав його, відки взялася в його повісті така страшна візія з кровавим оком, і він сказав йому, що це його галюцинація і що, загалом, галюцинації мучать його.

Коли ми шукатимемо зерна, з якого виріс такий темно-багровий квіт Франкової галюцинації, ми легко знайдемо його. Ви читали «Місію» Франка або його переклад із Віктора Гюго «Сумління»? Отже у «Місії» єсть згадка, що брати патра Гавдентого знайшли і принесли до хати «одно людське око», «велике, кроваве око», яке довго «являлось йому в снах величезне, оживлене», а й у «Сумлінні» «око дивнеє, отверте, аж горить і не змигаючи… з тьми глядить». Коли ж Франко переклав «Сумління» у 1897 р., а «Місію» мусів свіжо читати у 1906 р., випускаючи у світ збірник новел «Місія, Чума, казки і сатири», і коли, як сам жалувався, під кінець 1907 р. часто находили на нього «припадки смутку і мелянхолії», то не буде тепер дивним, що давне зерно, впавши на добрий, пухкий грунт, хворі, розтроєні нерви, скоро зійшло й видало з себе такий дивний, таємничий, темно-багровий квіт.

Восени 1907 р. Франко був дуже пригнічений, зосереджений в собі самім і сумний. Він жалувався, що в останніх роках за науковими студіями він не в силі був стежити за новими течіями в сучасній белетристиці; що властиво приходиться йому розпрощатись з літературною критикою й одночасно забігав до книгарні Наук. товариства ім. Шевченка, виписував та купував багато творів модерних, популярних під той час письменників. А часом знову то таки добре охоплювали його душу розпука й безнадійність. Усе своє життя він бачив у чорних кольорах. Мало що зробив він, а ще менше з того, що зробив, перейде до потомності. Він метушився і нервувався. Так мало життя перед ним, стільки треба б ще зробити і не стає уже сил. Хочби зібрати до купи бодай важніше з того, що понаписувалося. Та й годі!.. Я силкувався розважити поета, але даремно. Мої слова не мали відгомону…

Але бували хвилини, в яких і ясніші промінчики пробивалися крізь чорну хмару, що оповила була душу Франка і тоді він гнав від себе чорні думки і бував яснішим, веселішим. Таким я бачив його раз десь у вересні чи жовтні того ж року. На дворі стояла погода. Малесенькі павучки снували тонесеньке, срібне павутиння, яке літало в повітрі, обсотувало сухе бадилля, корчики і нас не минало. Сонце огрівало нас своїм лагідним, теплим промінням. А ми гуляли стрийським шляхом, далеко, поза домом поета. Поет був у доброму настрою і розказував мені тоді, що пише широко задуману історію української літератури. Робота йде йому дуже скоро. Пише без віддиху і за кілька тижнів написав уже до Сковороди. Сковороду треба йому ще трохи постудіювати, але він має надію, що скоро упорається з ним і піде далі. Поет був задоволений і снував плани на будуче. Але недуга незабаром розвинулася в гострій формі й перекреслила плани. Поет мабуть станув на Сковороді і не закінчив широко задуманої історії української літератури. З написаного надрукував він тільки початок: «Теорія й розвиток історії літератури».

Два дні перед Різдвом у 1908 р. я зайшов був до поета. З сірого неба сипався густий, мокрий сніг. Я приніс декілька позичених у поета книг і хотів переглянути його антологію чеських поетів. Поет радо приніс мені зі своєї бібліотеки антологію, але, що скоро стало вечоріти, він сказав: «шкода очей, візміть до дому, то переглянете краще»! Я подякував й при тій нагоді просив вибачення, що не приніс позиченого журналу «Світ», але трудно було мені забрати всі книжки з собою, а в тім мені треба ще зробити деякі виписки і я принесу його за кілька днів після свят. Поет на те сказав байдуже: «нічого, нічого»! Я хотів прощатися і йти до дому, але він задержав мене. «Чекайте, – каже він до мене – нап’єтеся зі мною чаю, підемо разом»… Сам приніс він чай для себе і для мене, ми на борзі випили, зібралися й вийшли з хати.

Поет узяв з собою паперову торбинку з коректою, яку хотів зараз же занести у друкарню. Ми йшли, перескакували свіжі купи снігу і балакали по-приятельськи. Поет був навіть балакучий. На дворі більше, як вдома. Він розказував мені, що ось-то багато йому мороки з редагуванням «Кобзаря» Шевченка, а тут валиться на нього робота за роботою, а все спішне, віддиху нема, пиши й пиши, ба, щоби спокійно писати, але де там, його в останніх часах страшенно болить голова, і то підряд по кілька днів, а при тім ломить у костях у лівій руці якась мара, – такий біль, що ночами спати не можна…

Так балакаючи, ми зайшли до друкарні. Поет віддав коректу директорові К. Беднарському і вийшов кудись. Я думав, що він пішов до складачів. Чекаю, – не приходить. А то він надумав нагло, лишив мене і пішов додому, не попрощавшись зі мною. Не міг я зміркувати такої поведінки поета, аж зрозумів її на другий день. Я мав їхати на свята до брата і пішов купити собі білет. Вертаю і застаю лист від Франка. Хтось – не міг розвідати хто – приніс його і поклав на мій стіл. Розриваю конверт і читаю лист. Франко пише мені в тому листі, що я, задержавши в себе «Світ», допустився супроти нього вчинку, якому й назви він не в силі знайти.

Я не можу собі й уявити, яку драму спричинив я його душі своєю неточністю. Він, не знайшовши в бібліотеці на свойому місці «Світ», робив переверти у цілій хаті, напастував дітей, підозрівав їх у крадіжи «Світу» і бігав по всіх львівських антикварях розпитувати, чи його нема де в котрого, щоб відкупити. А накінець було написано: «бажаю Вам кращих свят, як я їх буду мати». Лист дуже засмутив мене і я зараз подумав собі: «з Франком щось недобре»… Але мені було спішно їхати і я на цей лист відповів зі свят, зараз на другий день після мого приїзду, виправдуючи себе, що коли я хотів би присвоїти собі «Світ», я був би зовсім не згадував йому за нього, а тим часом я кілька разів питав поета, чи «Світ» потрібний йому, а він казав, що можу задержати його в себе скільки хочу.

Повернувши зі свят додому, я не гаючись узяв «Світ», антологію і ще, мабуть якусь книгу, і таки ввечері пішов з ними до В. Гнатюка, який під той час жив недалеко від Франка, і розказавши йому свою історію з Франком, просив його, щоб він післав своїм сином ті книги Франкові, бо я не хочу з ними йти до нього, щоб не мати якої неприємності. Гнатюк вислухав мене спокійно й навіть на думку не приходило йому, щоб моя історія з Франком була наслідком якої нервової недуги поета, противно він заспокоював мене, що не бачить у Франковій поведінці нічого аномального. Він саме сьогодня був з Франком у кав’ярні, Франко розказував йому, що вислав до мене сердитий лист з приводу «Світу», але, коли він витолкував йому, що може мені ще «Світ» потрібний і що я йому його поверну, подібно, як йому повертаю позичені книги, Франко заспокоївся і був веселий.

Та не скінчили ми ще добре нашої балачки, аж тут йде сам Франко. Він привітався з нами, був бадьорий – і в доброму настрою. Принесені мною «Світ» і інші книги лежали на кріслі і я, показуючи на них, сказав: «ось приніс я вам позичене, завтра пан Гнатюк буде ласкавий відіслати вам!» На це Франко застидався, видно, що було йому прикро, він почав обнимати мене і стискати руку: «Aber lassen Sie das! – казав він мені – держіть собі книги, скільки вам треба. Мені їх не потреба… Я так лише… Заспокойтеся!..» Франко з Гнатюком умовились були кудись піти ще на свята, тому ми зараз вийшли з хати. Я попрощався з ними, а вони пішли своєю дорогою. Коли я пізніше бачився з Франком, він завжди старався бути дуже ласкавий до мене, немов хотів затерти колишнє прикре.