5. Наклепи на І. Франка

М. Мочульський

Кажуть, що, як у кого біда, то ніколи не одна, і у Франка було їх більше, ще більше, як ті, про які я вже згадував. Мушу згадати ще про одну тому, що вона була у зв’язку з попередніми і показує пружину людської злоби, як то людина з великої любові до ближнього поборює свого противника тим способом, щоб відібрати йому всяку охоту до життя, не кажучи вже про любов до ближнього. Очевидно, є люди в яких нерви міцні, як мотузки, усе переживуть, але в нашого поета, та й ще недужого, вони не були кріпкі.

В Науковому товаристві імені Шевченка йшла боротьба ні за що інше, як власне за те, щоб воно стало чисто науковим, і Франко боронив відповідного проекта, якого головним автором був Михайло Грушевський, а надто належав до тих, що були за тим, щоб товариство виповіло друк політичних газет у своїй друкарні, між іншими «Діла», тим більше, що той друк не давав товариству ніяких прибутків, лише притичку Шкільній раді до того, щоб відібрати в товариства грошеві підмоги й друк шкільних книжок.

І що ж діється? Хтось із Франкових противників – а під цю пору вже назрівала спілка народовців із москвофілами – іде до редакції «Галичанина», шепче щось до вуха редакторові і виходить з того статейка, якої головним мотивом було те, що «д-р Франко розпинався за Барвінським», себто, щоб здобути університетську катедру або посольський мандат, входить у спілку з так званими «інкамерованими русинами», хоча у Франкових промовах не було й згадки про Барвінського і хоча Франко підозрівав Барвінського, що він був одним із тих, що своїми посольськими впливами старалися не допустити Франка до університетської катедри.

Та ще той наклеп не пустив добре коріння, а вже повстав новий. Франко на запрошення фабіянців та соціал-демократів поїхав до Відня й мав відчити про економічно-політичне становище галицького селянства; кореспондент урядового «Czasu» написав прихильний допис про ті відчити і зараз добрі людці поширили по Галичині поговір, що Франко за допомогою соціал-демократа Адлера запродався міністрові гр. Казимиру Бадені.

І той наклеп не всі добре чули, а вже, правда не новий, але добре приперчений, пустив в обіг «Галичанин». Повстала спілка народовців з москвофілами, Франко піддав її гострій критиці і зараз же з’явилася в «Галичанині» стаття «Туда стежка в горох», де автор назвав Франка «казенним радикалом», бо таки запродався Олександрові Барвінському, а тому «дійствительне удалось помістити д-ра Франка в пропозиції на ту посаду, однако под условием, если соубегающийся перемінить свою дотеперішню політику, поклонится в св. Юрі и т. п.», і позволив собі моралізувати Франка, немовби він «личные интересы ставит выше интересов народа, который последний обманывается лишь лестными словами», і тим способом «деморализацію» доводить «до апогея».

Ось так доводилося жити Франкові в хибному колі наклепів, підзорів і лайок. Жорстокі люди ранили його вразливу душу й доводили її до розпуки. «Була хвиля, – каже Франко – коли я бачучи довкола себе глупі докори та цинічні насміхи, думав було покаятись або емігрувати хоч на Кубанські степи, та далі вспокоївся».

І Франко дійсно заспокоївся. Після бурі уступилися хмари і на небі показалося сонце. Франко поволі став приходити до здоров’я, а в його тяжкому становищі прийшла йому на поміч своїми силами краща українська молодь, яка гуртувалася в «Академічній громаді».