3. Стаття «Поет зради»
М. Мочульський
Коли нагадаю ще, що Франко працював багато спільно з поляками: соціалістами, людовцями і загалом поступовими елементами, сподіваючись, що спільними силами можна буде повалити шляхетське панування і поваливши його, можна буде за допомогою поступових польських елементів вибороти кращу долю й для свого народу, а тим часом пересвідчився, що польські соціалісти так само працюють над поневоленням українців, як і польська шляхта, ба навіть у своїм лондонськім органі називають уже східню Галичину просто la Pologne autrichienne; що в польській людовій партії над соціальними інтересами взяла гору чисто патріотична, національно-польська течія; що на грунті патріотичного змагання зійшлися людовці зі шляхтичами, ухвалили спільно в галицькім соймі відновити краєвими фондами у Кракові королівський замок на Вавелю і подарувати його австрійському цісареві, а тим самим спільними силами фактично окупували східну Галичину [Д-р Роман Яросевич (Ів. Франко). Поляки і русини, Житє і слово. 1897, том VI, ст. 184 і 186 – 187]; що такий популярний і впливовий посол Тадей Романович йому за його щиру працю над спільним добром, польським і українським, публічно в «Nowej reformie» зробив такі докори, з яких недвозначно виходило, що він Валенрод, бо «втискається» (wciska się) поміж поляків тим способом, «що може вже на… польські справи мати вплив» і «ним так дуже зненавидженим полякам»… «принести шкоду» [Dr. Iwan Franko, Nieco o stosunkach polsko-ruskich. Lwów, 1895, ст. 30], – стане мабуть зрозумілим тепер, що розкололася душа поета на двоє, він побачив, «як довкола нього валився весь той світ ідей чи ілюзій, над якого реалізацією він працював, і в хвилині розпуки він «кинув каменем у прірву [Русько-польська згода, op. cit. ст. 158] – написав у віденському журналі «Die Zeit» (1897 p., ном. 136) статтю «Ein Dichter des Verrathes», у якій сказав до поляків: Ви сами Валенроди! Ваш народній геній Міцкевич – це поет зради і сумний жде вас кінець, коли такого поета вважаєте без усяких застережень за свойого найбільшого народного героя та пророка і що-раз нові покоління годуєте отруйними плодами його духа!
Польські вчені, коли й знаходили мотив зради в Міцкевича, бачили здебільшого його в поемі «Konrad Wallenrod» і всі згідно знаходили його виправдання в палкому патріотизмі, який у Міцкевича осягнув свій вершок. А Вільгельм Брухнальський пішов ще далі й написав, що раз на завжди треба покінчити з підсуванням Міцкевичеві апотеози зради, бо
«ані найбільше чутке, суспільне сумління, ані найбільше делікатне почуття права, з виїмком обмеженої тартюферії, не признасть великогоКондратового вчинку за злочин зради, якої й на основі найдавніших гадок і сучасних теорій допуститися можна лише на власних земляках і своїх найближчих, не на ворогові, якого лише поборюється, перемагається і губить усіма можливими способами» [Adam Mickiewiez, Konrad Wallenrod, Wydał, wstępem і objasnieniami opatrzył Wilhelm Bruchnalski. Lwów, 1922, с. LXXXIV. Брухнальський підпирає свої міркування книжкою профю Ю. Макаревича п. н. «Einführung in die Philosophie des Strafrechts auf entwicklungs geschichtlicher Drundlage», Stuttgart, 1906].
Коли до сказаного додам, що Міцкевича вважають поляки за свойого найбільшого поета, що його тлінні останки спочивають на Вавелю побіч польських королів і Косцюшка, що польський народ ставить йому пам’ятники, де лише має спромогу, і скажу, що Франко у згаданій своїй статті написав ні більше ні менше, як те, що зрада в своїх найрізноманітніших формах була головною темою майже всіх поезій Міцкевича; що ця зрада – й це найхарактерніше – малюється в нього не як підлий вчинок, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, деколи навіть як щось ідеальне, бо натхнене найвищим патріотизмом; що ця стаття появилася напередодні сотих роковин народин Міцкевича і була написана в журналі, якого співробітниками були визначні європейські письменники, – будемо мати образ гніву й обурення поляків на Франка.
Дісталося тоді добре нашому поетові за статтю «Ein Dichter des Verrathes». На стіні дому при вулиці Зибликевича, у якому раніше жив поет, появився напис червоною фарбою: «Tu mieszka łotr Iwan Franko!», а на дереві напроти дому гойдалася з ганчірок зроблена лялька з пришпиленим написом: «Iwan Franko». Коли поет зайшов у редакцію «Kurjera Lwowskiego», довголітні товариші й приятелі пішли в іншу кімнату, а один з них – Фрилінг – заявив йому: «Pan tu nie masz miejsca!» [Версію про прикру пригоду Франка в редакції «Kurj. Lw.» я подаю та д-ром Щуратом (стаття «Франків Іван Вишенський». ст. XI). Щурат був знайомий з польськими журналістами і вони певне цю пригоду так розказали йому. Михайло Павлик пише: «Франка прогнано з «Kur. Lw.»… 11-го мая т. р., заочно письмом». Спис творів Івана Франка», с. 114]. З газет і журналів посипався на його голову град образливих слів, лайок та погроз. Вступ до польських товариств і редакцій Франкові був зачинений.