9. Збірка «Із днів журби»

М. Мочульський

Обхід всенародного свята національного відродження України позначився в Галичині не лише на полі літературнім, але мав він також і велике значення й у розвитку політичної думки галицьких українців. Зібрані на святі Котляревського з найбільш глухих закутків інтелігенти, робітники й селяни зрозуміли, що світло до Галичини прийшло з України, тої, що за чорно-жовтими стовпами, тої, що дала Котляревського й Шевченка; що народ, який живе по однім і по другім боці Збруча, – це один і той самий, і що центр нашого національного життя в золотоверхому Києві. З тої пори й почали вживати Галичани замість слів «Русь», «руський» – спочатку «Україна-Русь», «українсько-руський», а згодом уже «Україна», «український».

Під впливом всеукраїнської ідеї повстала й ідея сполуки роз’єднаних політичних сил галицьких українців. Хотілося дати політичній програмі такі широкі рамці, щоб вона могла притягти до себе всі й найбільше ліві галицько-українські елементи, що змагаються за одну мету – здобути українському народові «культурну, економічну й політичну самостійність» та створити «одноцільний національний організм». На ідеал вільної України погодилися члени відділу політичного товариства «Народна рада» у Львові й група українців, яка стояла поза «Народною радою», і якої представниками були – Володимир Охримович, Євген Левицький й ін. В цих переговорах брав участь і Франко, виступивши формально з радикальної партії.

Сей вихід Франка дуже засмутив його товаришів. Кирило Трильовський називає перехід Франка до «нової» партії його найбільшим політичним faux pas і ще сьогодні кидає громи на Михайла Грушевського, думаючи, що «безумовно під його впливом» той перехід стався можливим [Іван Франко – як поет-громадянин, Літ.-наук. вісник, кн. IX, 1926 p., ст. 42 – 43]. Я думаю, що докори Трильовського зовсім безпідставні. Після смерті Драгоманова радикальна партія розбилася була на різноманітні один одному ворожі елементи. Побіч драгоманівців – Павлика й Трильовського стояли націоналісти (Вячеслав Будзиновський), соціалісти (посол д-р Роман Яросевич) і опортуністи (д-р Окуневський). Роман Яросевич, Михайло Новаківський і Семен Вітик ще в травні 1899 р. перейшли були до соціал-демократів. Човен радикалів плив куди хотів – без весла й керми. Павлика ніхто не слухав. А й Франко не мав охоти брати на себе відповідальності за недисципліновану партію. Коли Трильовський думає, що Франко був маріонеткою в руках Драгоманова чи Грушевського, він грубо помиляється. Коли б Трильовський прочитав листи Драгоманова до Франка, він пересвідчився б, що Франко не так сліпо йшов за Драгомановим і що з того приводу було багато між ними непорозумінь, які мало що не спричинили розриву Драгоманова з Франком.

Що більше, в дні ювілею Франка, коли то Павлик мріяв, що колись не буде іншої всенародної політичної партії, лише радикальна, а може й ще скорше, драгоманівська лінія у світогляді Франка вже була заламана. Певне, що слово Михайла Грушевського теж мало значення у Франка, але й за ним би він не пішов, коли б був іншої від нього гадки. Тут справді була на думці велика річ – витягти політичний віз галицьких українців з малого обійстя на широке українське поле, і коли це не вдалося, і Грушевський і Франко відійшли і не взяли участі у дальшому процесі формації нової національно-демократичної партії.

Франко замикається у своїй убогій домівці, його дух піднімає вгору крила і з запалом та небувалою енергією – творить. Ми бачили його лише в певних порах дня, як він поспішав до друкарні, або з друкарні додому. Завжди з похиленою головою, глибоко задуманий. Знайомі толкували собі жартівливо поетову задуму тим, що то він у часі ходу з дому до друкарні Наукового товариства ім. Шевченка і назад обдумує свої твори і ховає обдумане до своїх шухлядок у голові: обдумає, кажуть вони, один свій твір, зараз кладе його в шухлядку й відчиняє другу, щоб покласти до неї новообдумане, і так дотепні порахували, що поки Франко зайшов з дому до друкарні і з друкарні додому, мав у голові кілька нових творів.

Усі, в кого трохи живіше било українське серце, радувалися розмахом крил Франкового генія й у блаженнім супокої споживали солодкі плоди його духа. І нікому навіть на думку не приходило поспитати, бодай себе, чому в нашого поета обличчя таке сумне-невеселе, задумане. Поет не жалувався нікому, не плакав, не нарікав на свою долю, і ніхто не журився ним. А тимчасом чорні тіні смутку та журби падали на його душу.

Гете сказав, що поетичний зміст лірики – це зміст власного життя поета. Отсі його слова можна сміливо прикласти й до Франкової поезії. Поезія була Франкові єдиною вірною повірницею в житті; їй сповідав він усі свої болі, журбу, жалі, тугу й мрії. Тим-то Франкова поезія – це чародійне дзеркало, в якому, хто хоче, може побачити вірний образ його душі в кожній добі його життя.

Розгорніть його книжечку «Із днів журби» і ви побачите в ній його таємні мислі, його найделікатніші тремтіння душі. Отся книжечка – це щоденник Франкової душі, в якому записані мистецькою рукою його переживання «в днях журби», себто в роках від 1897 до 1900. Франко творив, Франко писав; Франків дух купався в блакиті неба, його крила піднімалися до сонця, але в його душу внадився шашіль і поволі дуже поволі, але систематично підточував тонесенькі фібри його душі. Хоч як Франко не хотів «ритися в своїм нутрі і всяку думку гірш онучки розскубувати і всякий рух чуття жувати, міряти, важити» [Із днів журби, Львів, 1900, ст. 13], все ж таки під примусом непереможної психічної сили не встерігся показати нам у своїх поезіях підсвідомі рухи своєї душі.

Франкову душу почало охоплювати вряди-годи якесь дивне «безсилля»: його почування в «серці полум’ям горіли»; «думи рвалися як орел ширять», але «воля» була в нього «розбита», «душа слаба, безкрила, холодом прибита», «слова і блиски й фарби не хотіли служить уяві» і його творчий дух «чахнув серед зневір’я» [Із днів журби, ст. 11 і 43]. Бодлер і Мопасан підкріпляли знесилену фантазію гашишем, опієм, а другий етером; Тассо, Т. А. Гофман, Ленау, Готфрід Келер і інші додавали їй огню вином, – нашому Франкові були противні всякі наркотики [Ibid , ст. 13]; він мучився, журився, втомлювався, але не вживав їх. Хвилини безсилля проходили сами собою, в душу вступала нова енергія і нові, білі крила піднімали її в ясний світ фантазії та мрій.

Находили на поета хвилини піднесення духа й раптового пониження його. Він наче птах почуває себе легким, чує в собі надмір сили, хоче обняти ввесь світ своєю любов’ю [Ibid., ст. 14] і нагло кров стає оливом у його жилах, в серці не стає запалу й віри [Ibid., ст. 16], а приятель стає йому «хижим звірем» [Ibid., ст. 52].

У поета з’являлися час від часу непрошені гості: безсонниця, меланхолійний настрій [Ibid., ст. 52 – 53 та 12, 23, 24 і 43] і подібно, як у Ньютона, Тассо або Руссо, mania persecutiva.

Чорні думки, наче настирливі мухи в пізню осінь, докучали поетові, відганяли сон і непокоїли його:

Кожний мебель був мій ворог,

кожна книжка, то була

п’явка, що систематично

кров і мозок мій пила.

Кожна добрість, то наївність,

кожний друг, то хижий звір,

кожна думка, то помилка,

кожний спомин, то докір [Ibid., ст. 52].

Поет усією силою свого ясного духа боровся із своїми непрошеними гістьми, проганяв їх від себе, але вони верталися й добувалися до його дверей чимраз дужче…

Одночасно почалися ще більші страждання поета: його мучили зразу елементарні галюцинації, а потім і складні. Йому причувався «легенький стук в вікно чи в двері» [Ibid., ст. 6], теленькання дзвоника [Ibid., ст. 18] або бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті [Перехресні стежки, ст. 292 – 293]. Коли ви читали «Перехресні стежки», вас певне мусіло охопити легке дрижання, коли ви прийшли до того місця, де Франко пише: «Хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і став» [Перехресні стежки, ст. 294.]. Так кілька разів. А це ж не вигадка поета – лише фотографія його переживання. Що ж і думати, коли душа поета стала висотувати з себе складні картини і кидати їх перед його очі?

Привид весільної дараби, на якій поет бачить себе із своєю любкою у веселому товаристві, а опісля привид трупа любки на воді, коли щезла дараба за чорною скелею, за закрутом, закріпив поет у срібні строфи своєї поезії [Поезія «Над великою рікою» написана 24 серпня 1899 р. й уперше надрукована в «Літ.-наук. віснику» в книжці II за 1900 p., ст. 119 – 120 під псевдонімом Марко В-а] й у поетичну прозу «Перехресних стежок» [Уступ XXI «Перех. стежок» надрукований уперше у «Літ.-наук. віснику» за 1900 p., кн. V]. Чи описав він нам свою галюцинацію, як виходить з поезії, чи сон, як виходить з «Перехресних стежок», не беруся рішати. Коли образ весільної дараби був би справді галюцинацією і поет бачив себе на тій дарабі, то це був би відомий психіятрам phénomène d’autoscopie. Подібна галюцинація була й у Мопасана. Великий новеліст розказував своїм приятелям, що коли він сидів раз за столом і писав, йому видалося немов відчинилися двері і він на своє велике здивування бачить, що гість – це він сам [Guy de Maapassants Krankheit Von Dr. Gaston Vorberg. Wiesbaden, 1908, ст. 16].

Вельми цікава з психологічного боку – це поезія «Із днів журби» поета, що починається словами: «Ніч. Довколо тихо, мертво» [Із днів журби, ст. 63 – 66]. Вона, ця неоцінена перлина людського генія, збудована на галюцинаційнім елементі і в ній записано мистецькою рукою спосіб, яким повстала поетова галюцинація. Душа, обтрушена з земського пилу, сконцентрувалася, прояснилася, «щось мов тихий дзвін» залунало в ній і повстала в ній «якась недовідома гармонія» «мов у гаю свисти дроздів гілка гілці подає».

«В розколисаній уяві» поета піднявся ряд картин:

гори в світлі золотому,

фйолетова тінь долин,

річка наче срібна стрічка,

і скелистая стіна,

шлях закурений, мов кладка,

що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,

за штахетами, в садках

георгінії і астри

на малесеньких грядках;

стежечки круі між ними,

дерев’яний ганок…

. . . . . . . .

І ос раптом виринає

з рам зелених у вікні

тихеє лице жіноче

… знайоме…

«Мигнув» цей чудовий образ і розвіявся мов імла. «Лице кохане» пропало, і очі поета побачили несподівано – «побитий градом лан… повінь»… Ні, не очі побачили… Все те в його душі жило, «на крилах із гармоній, світла й запаху» плило. Поет каже:

Чую, що се власний твір мій,

хоч створив його не я:

що се честь єства мойого,

хоч не в ній душа моя.

З книжечки «Із днів журби» довідуємося, що поетові привиджувалася: «гниль» і «погані лярви» [Ibid. с. 11], а з повісти «Перехресні стежки» ще й «погане хробацтво» [Ibid. с. 45].

У людей з перечуленими нервами трапляється цікаве психічне явище, відоме під назвою audition colorée – вони відчувають певні звукові тони як зорові враження певних фарб, чи інакше, вони чують фарби й бачать тони. З літератури знаємо, що audition colorée, мабуть перше, як учені, вивчили на собі письменники-невропати. Е. Т. А. Гофман (1776 – 1822) каже: «Я бачу гармонію барв, тонів і запахів. Мені думається, що вони повстали таємничим способом із ясного проміння й опісля з’єдналися у величний концерт» [Kreisleriana. (Sämtliche Werke von Eduard Grisebach, Leipzig) том І, ст. 46]. У Юлія Словацького (1809 – 1849) слова бувають «ясно-червоними» [Krol-Duch, Rapsod І, пісня І, строфа 53], а твори мають один спільний кольорит, напр, «Сон літньої ночи» видається йому «блакитним і місяцевим», а «Макбет» «сірим і червоним образом» [Krytyka krytyki і literatury (Dzieła Juljusza Slowackiego, вид. д-ра Бр. Губрино- вича, том X, ст. 94). Подібно й Флобер, пишучи «Саламбо», хотів створити «quelque chose pouvpre», а в «Madame Bovary» хотів здати «couleur de moisissure de l’existence de cloportes».]. В його поемі «Krol-Duch» читаємо:

A jam zacierpiał jak szatan –

W iskrze duchowej niby w dyjamencie,

Mając bolesci różnych tajemnice,

Kolory – krzyki – jęki – blyskawice [Pancog II, строфа X]

Przypatrywalem sie jak ludzie, co słyszą

Muzykę duchów – w kolorów zamieszce… [Pancog IV, пісня II, строфа IX]

А в Шарля Бодлера (1821 – 1867) зливалися в одно: запах, колір і звук (les parfums, les couleurs et les sons se répondent) [Correspondances (Les fleurs du mal, стр. 92)]. Кольорове слухання (audition colorée) знайшло свій найкращій пластичний вираз у поезії нашого Франка. Мало того, що Франко малює переживання кольорового слухання, він дуже докладно записує процес того дивного психічного явища, подібно як Достоєвський процес своєї епілепсії, Мопасан процес діяння етеру, а Герман Нотнагель процес умирання:

Зразу все немов померкло

Перед ним і дрож пробігла

по . . . . . тілі,

і зомліли змисли всі.

Потім мов теплом дихнуло,

і по тілі розлилося щось солодке,

м’ягко-м’ягко попід шиєю пройшло.

. . . . . . . .

Потім слух його прокнувсь;

мов діамантова нитка,

тон якийсь потягся довгий –

любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик,

десь летить за любим тоном;

та чимдалі тонів більше

і все дужчають вони.

Вже гармонія могутня

ллється синьою рікою,

і розкішні тони, бачся,

небо й землю обняли.

І пливе душа аскета

на гармонії величній,

мов на морських хвилях лебідь,

вверх гойдається, то вниз.

Поміж небом і землею

вверх, то вниз душа аскета

розколисана несеться

швидше, швидше, розкішніш!

І гармонія велична

робиться фіолетова,

далі синьо-лазурова,

далі пурпуром ярким.

Ось із хвиль тих пурпурових

стрілив промінь золотистий,

вибухнув вулкан огнистий,

ріки світла потекли.

Розлилось безмежне море

світла ясно-золотого,

і зелено-золотого,

й білого, неначе сніг.

Грають світляні каскади,

величезнії колеса

у всіх кольорах веселки

котяться по небесах.

І рука якась незрима

розпуска барвисті пасма,

розпуска могутні тони

з краю світу аж на край.

Розпускає, порядкує,

і збирає, і мішає –

мов калейдоскоп гігантський,

грає світ весь перед ним.

Мов дитя, душа аскета

потонула в тому морі

тонів, фарб, у тім розкішнім

захваті – і він заснув. (Вишенськийі Пісня V).

Що Франкові попередники сказали кількома словами, те Франко розвинув у могутню кольорову поетичну картину.

У деяких поезіях «Із днів журби» відбивається тривога та якийсь внутрішній неспокій поета. Найкраще той прикрий настрій змалював поет в отсих строфах:

В глубокім, темнім пралісі

мандрівець блудить змучений;

тривога, голод, близька ніч,

мов звіра дикого стрільці,

його женуть все дальш і дальш.

У груді духу не стає, –

здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять

а він біжить, біжить, біжить!

І причувається йому,

що десь далеко ледве чуть

теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

Він знає, що весь день уже

за тим зрадливим голосом

біжить даремно; інколи

догадується, що, мабуть,

се дзвонить власний страх його,

а він, проте, біжить, біжить! [Із днів журби, ст. 18 – 19]

Страждання поета мусіли бути великі. Ми й не в силі уявити собі їх. Недаром з глибини його серця добувається такий важкий, болючий, проймаючий стогін:

Близько вже. Мабуть для того

б’є на мене вал остатній

і остатня часть дороги

так болюща і важка.

Вже не довго. Боже! Боже!

Облекши мені тягар мій!

Просвіти остатню стежку,

Що мов губиться у млі [Op. cit., ст. 102]

Наш поет був подібний до того чоловіка, що то попав у безодню і що з усіх боків загрожувала йому небезпека, але він побачив на гілках березки, за яку був учепився, щільник з медом, тоді забув він за своє горе, піднявся трохи вгору й почав із щільника мед пити. І наш поет у свойому горі знайшов щільник з чудовим медом, що

розширює життя людське в безмір

Підносить душу понад всю тривогу,

Над всю турботу із-за діл минущих –

В простори, повні світла і свободи.

і сам почав із того щільника чудовий мед пити і іншим роздавав той мед щедрою рукою.

Наш поет, приймаючи в основу свого світогляду принцип утилітаризму, і в основу своєї громадянської діяльности кладе Бентамів принцип: the greatest happiness of the greatest number. На думку поета, лише суспільна праця, праця на користь загалу вичерпує до дна життя людини й приносить щастя, внутрішнє задоволення і діячеві і загалові, що на його користь він працює [Із днів журби, с. 14 – 15]. Людина, а тим більше, коли це українець, не має права вживати життя та його радощів, коли бачить, що «мільйони його народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя», – вона повинна зректися «усіх своїх приємностей і розкошей і зробитися аскетом і слугою бідних та нещасливих усіх людей, а передовсім своїх, українців» [Перехресні стежки, с. 134 – 135].

Поет поставив собі ціллю життя здобути найбільше щастя для найбільшого числа одиниць, себто альтруїзм, тим самим одначе не проневірився він принципові утилітаризму, бо позбуваючися всіх своїх приємностей і розкошей матеріальних нижчого ряду, своєю альтруїстичною суспільною діяльністю, яка має на меті увільнити від страждання (freedom from pain) найбільше число людей, здобув собі розкіш вищу, розкіш духову. Увільняючи інших від страждання, він увільняв себе від свого страждання, забував за власне горе.