16. І. Франко і М. Драгоманов
М. Мочульський
Франко взяв від Драгоманова не лише ідею, що «сила кожної породи людської лежить у мужицтві», але й віру, що корінні зміни усіх громадських і господарських, а навіть державних порядків, стають ділом не революції, лише еволюції, та, що до ідеалу соціального чи політичного треба йти шляхом щоденної, чорної роботи «на близькі часи». Отсі ідеї, проповідувані Драгомановим, й були проповідними ідеями Франка. Він вірив у силу селянських мас і працював для розвитку цеї сили все своє життя. Він не вірив у теорію соціальних катастроф і не леліяв у своїй душі кольоритних образів майбутності, – противно цупко держався землі і соціальні реформи та політичну боротьбу в’язав з сучасними потребами та найближчою майбутністю. Навіть, коли радив Франко галицьким селянам творити спілки для спільного господарства на злучених в одну господарську цілість грунтах, хотячи, щоб через той час «доки тривала би спілка, всі члени, що в ній працюють, мали однакове удержання», маючи на оці ідеал комуністичного ладу, він мав на серці перш усього сучасні потреби селян і бажав, щоби хлібороби наслідком комуністичного способу праці менше зуживали енергії коло ріллі, а за те більше могли мати часу на освіту, науку.
Ідеал Драгоманова, щоб людство організувалося у спілки громад, «вільних у всіх своїх справах», себто у спілки вільних осіб, які по волі в’язалися б «для спільної праці й помочі у вільні товариства», – якийсь час був дуже близький Франковому серцю, як то видно з повісті «Захар Беркут». Але згодом він стратив віру в осягнення того ідеалу і був тої думки, що коли він навіть здійснився би, то не устоявся би довго.
Марксизм, можна сказати, цікавив Франка, як то видно з його статтей, усе його життя. Він ставився до нього з великою повагою і високо ставив заслуги та історичне значення Маркса й Енгельса, але одночасно й критично. На жаль, Франко не мав часу самостійно студіювати марксизм і через те висновки його критики не були оригінальні.
Франко не погоджувався з ніякою соціалістичною системою; в кожній знаходив він якісь хиби, але й сам не склав ніякої оригінальної теорії, – він лічив себе прихильником
«старого, щиро людського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народніх, на поступі і загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики і людської та національної свободи» [Мій Ізмарагд, с. VIII].
До війни 1914 р. та й під час війни, навіть поміж європейськими робітниками, була сильна віра у непохитну міць капіталістичного ладу, панувала психологія миру поміж класами, і треба було аж ситуації, у якій «дальше жити так не можна», щоб захитався старий лад і повстав новий, та й то не всюди. Нічого дивного в тому, що й Франко думав реформувати людськість, підготовляти для соціалістичного ладу, чи, як сам казав, «для осягнення великого ідеалу – соціальної справедливості на грунті гуманного чуття», а не бурити шляхом революції старий лад і ставити новий на нових основах.
З ідей, розсипаних Франком у його творах, можно скласти його філософський світогляд. Закріпити свою філософію у невеличкій скількості строф, це не така легка річ, як може здаватися, а все ж таки Франко здужав це зробити. Приглянувшися ближче його філософським ідеям, ми бачимо, що вони побудовані на новіших відкриттях у сфері вивчення структури матерії [Порів. акад. А. Старкова «Загальну біологію» та М. Галагана «Атомістично-молекульну теорію»]. Франко каже: матерія є вічна, без початку й кінця, жива й сильна; атом не пропадає і є «тривкіший, ніж всі боги»; життя у всесвіті – це вічний круговорот, ніщо у всесвіті не гине, тільки переходить з одної форми в іншу; «все є одно»: світовий етер, чи як індійці кажуть, нірвана, згущується на протязі мільйонів років і творить енергію; енергія згущується на протязі того самого часу і дає спочатку мертву матерію, зложену з атомів, потім органічну матерію, коли атоми сполучилися в молекули, ще пізніше організовану, живу матерію чи білковину, а вкінці й молекулу мозку, зокрема мозку людини; і знову згодом жива матерія розкладається і переходить в мертву матерію, мертва розкладається і переходить в енергію, енергія переходить в етер і знову на протязі мільйонів років з нірвани родиться нове життя і так у безконечність.
Не раз у безмісячні, ясні ночі блукали Франкові очі по темнім небі, засіянім безліччю зір. Міліони-міліони зір гляділи на нього своїм білим, жовтим, червонавим світлом і будили в його душі тихі, меланхолійні, глибокі думки. Коли земля, рівняючи її до сонця, зеренце гірчиці, а нпр. Арктур три тисячі разів більший за сонце, то якою ж мікроскопійною пилинкою супроти них являється людина? І уявити собі: «у безмірному морі», що виповняє небесний простір, безжурно кружляють велети-сонця зі своїми трабантами та сателітами і женуть у безвість з туманною скорістю. А з ними думаючі молекули, «маленькі бомблики людськії», як каже Франко, які щось «міркують, мучаться, бажають вічності море вмістити в собі» та й розприскуються і розпускаються в «безодні нірвани», щоби знову засяти у новій формі.
Думка про стосунок людини до всесвіту і її роль у всесвіті добре мусіла мучити мозок Франка, коли він не лише закріпив її у золотих строфах поезії «Душа безсмертна! Жить віковічно їй! Жорстока думка…», але вже хорий склав до цеї поезії мелодію, яку й списав при мені та при пок. Августі Дермалю Філарет Колесса в книгарні Наукового товариства ім. Шевченка дня 20 грудня 1910 року.
Ще одно питання цікавило дуже Франка: відки взялося життя на землі? І на це питання дав він собі відповідь: «крихта теплоти і світла»… «душу будить, без тієї теплоти душі нема».
В справах релігії Франко був раціоналіст, але супроти вірующих був толерантний, стоячи на тому, що не треба «вірних щирі чуття дразнить» [Зів’яле листя, ст. 104].