23. Катастрофа в Ліпіку

М. Мочульський

Якийсь час я не бачився з Франком, аж десь під кінець лютого 1908 р. довідуюся від Івана Джиджори, що Франко лежить хворий. Тоді кажу я йому: «може ми пішли б відвідати його»… «А добре! – відповідає Джиджора – не маю нічого проти того». Ми умовились і ввечері зайшли до Франка. Франко лежав у своїй спальні на ліжку, нероздягнений, у папучах, легко прикритий ковдрою. В хаті в нього, як звичайно, було холодно. Коли ми ввійшли, він схопився з ліжка і присів на ньому. «Спасибі вам! – каже поет – що ви прийшли» – і привітався з нами. «Поки ви прийшли, мені увижалося, що в мене на ліжку, скрізь, по ковдрі, було багато кертиць. Я проганяв їх від себе, але вони гуртом тиснулися до мене»… Поет, видимо, був задоволений, що з нашим приходом він позбавився кертиць.

Він жалувався далі перед нами, що в нього бувають часті напади мігрені, не раз по кілька днів, що його дуже ломить у лівій руці і що він не може через те спати. Він кликав до себе лікаря др. Лева Коссака, той сказав йому, що в нього недуга кинулася на нирки і записав йому якийсь лік, від якого сто волів згинуло би, а він видержує. Від ліку йому не полекшало, але ще погіршало. Змалку він страждав багато від недуг, але ще не було йому так гірко, як тепер. Коссак радить йому їхати до Ліпіка в Славонії лікуватися йодовою водою. Може йод що поможе йому… На кінець поет перевів розмову на іншу тему. Він почав говорити про рукописи Марка Вовчка, про стосунок її до Куліша, але його слова були темні і не мали реальної основи.

Густа, чорна тінь упала від жалісливих слів поета і нам стало від них важко й сумно на душі. Особливо вразила нас гірко відомість з поетових вуст про дуже поганий, безвихідний стан його недуги. Нам не хотілося вірити, що той велетень духа бореться з тяжкою, безвихідною недугою. Ми попрощались з поетом і просто від нього пішли до проф. Михайла Грушевського поділитися з ним сумною відомістю. І того вечера всі три ми журилися Франком.

За спонукою проф. М. Грушевського виділ Наук. товариства ім. Шевченка признав Франкові більшу грошову підмогу, так що в другій полонині березня 1908 р. поет лаштувався вже в дорогу. Перед самим від’їздом він ще був на засіданні виділу Наук. товариства ім. Шевченка. Пам’ятаю, як нині, він пильно робив коректу другого тому «Галицько-руських народних приповідок» і дивно посміхався. «Ось дивна історія тепер зі мною – каже поет – пишу і слова втікають мені з-під пера. Напишу, читаю, бракують слова»… Проф. Грушевський тішився, що настала гарна погода, що поетові буде добре їхатися і що певне він поїде на Будапешт. Але поет усміхнувся і заперечив: «ні, – на Відень; тепер танцює у Відні Дункан і я мушу побачити її»… «Оо! – здивувався проф. Грушевський, – нічого, нічого, пане докторе, побачите Дункан»… Потім я і ще дехто з виділових побажали Франкові щасливої дороги і розпрощалися з ним, а Франко мабуть з проф. Грушевським пішли вдвійку додому. Дня 21 березня 1908 р. Франко пустився в дорогу.

В Ліпіку почав зараз наш поет лікуватися: він по припису ординуючого лікаря д-ра Вісбергера пив тамошню гарячу мінеральну воду, в якій було «більше щавної, ніж йодової матерії», купався в теплій воді і електризував болющу руку. З початку його здоров’я поправилося було, біль у лівій руці вступився і він міг у вільних хвилинах займатися літературною працею, але це не тривало довго. Чи «від надміру випиваної мінеральної води», як пише поет, чи з якої іншої причини, стан здоров’я поета погіршився: його мучили гарячка й безсониця, а то й галюцинації. У фрагменті своїх спогадів п. н. «Історія моєї хороби», подиктованих свому синові Андрієві [укопис знаходиться у Франковому архіві під Л» 377 в бібліотеці Наук. Товариства ім. Шевченка. Володимир Дорошенко звернув на нього мою увагу й зв це дякую йому дуже]. Він каже, що «раптом одержав можність говорити через т. зв. почту духів з віддаленими особами».

І так одного дня, як описує докладно свою галюцинацію поет, він «почув голос а властиво шептання помершого… Михайла Драгоманова», який почав «докоряти» поетові тим, що через нього йому гірко жити на тамтому світі і подав за причину теперішнього свого невідрадісного життя надрукування поетом його листів до нього та до інших людей. Драгоманов докоряв також поетові помилкою, зробленою ним у своїх «Студіях над народними піснями», де написав він, що «цитована Драгомановим Літопись Грабянки ані на стор. 224 (І частини «Політичних пісень українського народу XVIII – XIX ст.) ані на жодній іншій зовсім не згадує про Медведівку чи Ведмедівку, і ми не знаємо, відки взяв Драгоманов сей цитат».

Даремно виправдувався поет, що «мав право і навіть обов’язок» надрукувати листи Драгоманова, які мають «великий літературний і біографічний інтерес» та обіцявся спростувати згадану помилку, але Драгоманов стояв на тому, що він зовсім не писав до нього листів, тільки «якийсь названий» ним, але поетові «зовсім невідомий секретар», і загрозив поетові поставити його «перед суд божий», бо «не тільки він сам, але й інші покійники в небі не можуть витримати» з поетом.

Драгоманов «вмовляв» в поета, що він «страшний грішник», не повинен зовсім жити на світі» та що «сам він» страждає через поета «від якихось прошкурок». Поет не давав віри грозьбі Драгоманова, думав, що його заспокоїли слова поета, але «не минув тиждень, коли одної ночі, в якій поет лежав у сильній гарячці, його збудили зі сну різкі голоси невидимих йому духів, із яких один відчитав йому декрет, що запозивав його на суд божий, і велів йому підписати якусь декларацію, а опісля саме опівночи йому велено вийти з покою під загрозою», що інакше дім, у якому живе, «зараз завалиться».

Поет хотів одягтися, «бо ніч була дуже холодна», але йому духи «під загрозою божого грому заборонили брати шубу і шапку». Коли поет «гонений грізними голосами, в самім сурдуті і з черевиками в руках вийшов з подвіря на вулицю», його «погнали» духи «дорогою, що веде з містечка на поле і раз-у-раз грозячи», що його «зараз грім заб’є, веліли» йому геть «кинути черевики», потім скинути з себе «сурдут, у якім у кишені була» його «нотатка і 360 корон», потім «камізельку, у якій був годинник з золотим ланцюжком», «потім суконні штани, у яких в кишені була порт-монетка з 19 коронами», «полотняні штани і накінець сорочку», якої одначе поет «вже не хотів скинути». Тоді духи веліли поетові «зійти з дороги, перейти через рів і перелізти через пліт». Він зробив так, як бони йому казали і знайшовся «на стернині».

«Тою стерниною в низ погнали» духи його «на луку, покриту великими калюжами і перерізану крутою річкою, що пливе біля Ліпіка». Духи гонили поета «від калюжї до калюжі», «велячи» йому «переходити через них», аж довели його так «до річки», але від неї вони «завернули знов у противну сторону». «Під найстрашнішими загрозами» духи заборонили поетові вертати до Ліпіка, а коли він не хотів іти далі і оглядався, щоб почути «відки йдуть голоси», вони «насміхалися» з нього, кажучи: «ти не побачиш нас!» Тоді духи й «зложили щось мовби суд», на якому засудили його, «на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18.000 літ». Після суду поет «почув», немов під ним «ворушиться земля» і немов він «з безмірною скорістю перелітає безмірні простори». «По кількох мінутах наступив перестанок, в часі якого різні духи, в тім числі духи Наумовича і Гушалевича підносили проти» нього «найстрашніші закиди і докори», а накінець лишили його самого «серед болотяної толоки недалеко ліпіцької дороги».

В часі блукання, як сам пише поет у своїй «Історії хороби», ішов дощ і дув холодний вітер. Поета промоклого та промерзлого знайшов на другий день в десятій годині зранку за Ліпіком в одній сорочці біля великої калюжі жандарм Тарнавський, який жив поруч поета у тім самім домі і лікувався. Він привіз поета до дому та поклав у ліжко і мабуть іще того самого дня відвіз його до санаторії братів Боосів, у сусіднім містечку Урпіку. Там пролежав поет кільканацять днів у гарячці. Галюцинації не переставали його мучити. Драгоманов і інші духи, як пише поет, грозили йому великим процесом у Відні а то й «розстрілянням і найстрашнішими покаліченями». «Дух Драгоманова» радив йому «повіситися».

Про свою пригоду у Ліпику поет написав лист до Володимира Гнатюка та мабуть іще до когось. Гнатюк дав прочитати мені той лист і з нього було видно, що душа в поета була хвора. У листі, памятаю, галюцинація була описана не так докладно, з подробицями, як у «Історії моєї хороби». З дому, у якому жив поет, викликали його Драгоманов, Костомаров і Веселовський. Вони веліли йому йти якоюсь крутою стежкою зикзаковатою лінією, вивели його за Ліпік і там над якоюсь великою калюжею прочитали йому присуд, яким покарали його за якісь гріхи стражданнями, що мали тривати тисячі літ. У тому листі, на скільки пам’ятаю, були згадані і Павлячки, у яких жив поет у Ліпіку, і жандарм Тарнавський, але про санаторію, до якої перевезено поета з Ліпіку, писав поет, що вона була в Пакрацу, але не в Урпіку, як пише в «Історії моєї хороби». Про Наумовича й Гушалевича не було ніякої згадки. В листі була згадка й про п. Зигмунтівську. Він бажав собі, щоби вона приїхала доглядати його в недузі. Лист був писаний власноручно. На жаль, той лист, чи не останній писаний власноручно поетом, як казав мені Гнатюк під кінець свого життя, запропастився в часі воєнної хуртовини.

Згаданий лист Франка був причиною, що Наук. товариство ім. Шевченка дало гроші й спонукало поетового сина, Тараса, поїхати у Славонію і привезти поета до Львова.

Поет повернув до Львова десь коло 20 квітня 1908 р. Про його приїзд я довідався від Володимира Гнатюка. Ми вмовилися зараз відвідати поета, ввечері. Коли я прийшов до Гнатюка, він розказав мені, що Гнат Хоткевич, котрий жив тоді у Львові на еміграції, купив квіти і пішов з ними відвідати поета, але дружина поета квіти взяла від нього, але його самого не впустила. Ми були непевні, чи й перед нами не будуть заперті двері, але поетова дружина впустила нас ласкаво і завела до Франка. Він лежав на софі горілиць з прижмуреними очима. Крізь вікно сипалося на поета блідо-срібне проміння місяця. На вікні стояли Хоткевичеві білі гіацинти. Як тільки ми ввійшли у кімнату, поет розплющив очі, ми привіталися з ним, але він далі лежав непорушно. Поет пізнав нас і розказав нам про своє нещастя.

– Прийшли до мене – оповідав поет – Драгоманов, Костомаров і Веселовський, завели у церков, там Драгоманов вийняв з під престола золотий молот, казав положити мені руки на ковадло і так довго бив він молотом по руках, поки, не зробив з них ось що, дивіться!..

Поет показав нам свої руки.

– Бачите? В моїх руках немає тепер кісток, в них хрястка, як у дітей…

Ми подивилися на руки, вони видалися нам м’якими й були покорчені.

– Нащо ж зробив би Драгоманов пану доктору таку пакість? – питає Гнатюк.

– Щоб я не писав уже більше, – відповідає поет.

Гнатюк, щоб повести розмову в інший бік, почав оповідати поетові про вбивство 12 квітня намістника Потоцького студентом Січинським.

Поет слухав мовчки Гнатюкового оповідання, а потім сказав:

– І знайшовся такий відважний українець!…

Гнатюк пішов у другу кімнату, а я ще лишився. Поет помітив це і сказав до мене:

– А ви не демаскуйте поетів [Натяк на мою статтю «Поезії Стефана Чарнецького. (Л. н. вісник, 1908 p., кн. II) і на статтю «Один з дилетантів», яку поет знав у рукописові (Л. н. вістник, 1908 p., кн. XI)] і не пишіть більше!… Я також не писатиму більш… Ідіть до світла!

Я пішов у сумежню кімнату, за Гнатюком. Там були Франкові сини і дружина. Незабаром мали прийти лікарі – д-р Лев Коссак і д-р Володимир Кобринський.

Франкова дружина була в якомусь дивному гарячковому стані. В неї очі блищали несамовитими огниками, рухи були над міру оживлені. Вона почала розказувати про Франка живо, жестикулюючи і переходячи з предмету на предмет.

– О, з Франка буде тепер пророк, – починає вона, – він каже: візьму палицю в руки і проповідуватиму слово боже… І я також піду з ним і товаришуватиму йому… Але тепер я боюсь за нього… В нього сверблять п’яти, а в кого сверблять п’яти, той кажуть має замір повіситися. А я боюсь того й пильную його… То та відьма Крушельницька так заворожила його. Вона дарувала йому золотий ріг…

Франкова дружина почала сміятися й декламувати:

miales chamie zloty róg,

miales chamie czapkę z piór;

czapkę wicher niesie,

róg huka po lesie,

ostal ci sie ino sznur.

Ostal ci sie ino sznur.

– Не вірите? – дивилася мені пильно в очі пані Франко. – А знаєте, до Франка приходять у гості покійники, Драгоманов, Костомаров… і балакають з ним. А до мене приходять Старицький, Кістяковський і також балакають зі мною. У нас тепер усе балакає: наш котик, стіл…

Гнатюк розмовляв з синами поета, а в мене горіла голова і я не знав, що з собою робити. Ми чекали лікарів, які мали прийти до поета й постановити, що робити з ним далі, отже треба було ще залишитися. Нарешті появився д-р Володимир Кобринський. Поет дав себе оглянути мовчки. Д-р Кобринський сказав нам, що з Франком погано, що вдома він не може залишатися і що катастрофа може зчинитися з ним несподівано. Потім прийшов д-р Лев Коссак, оглянув поета, поспитав його про щось і похитав головою. Лікарі зробили короткий консиліум і постановили примістити Франка з огляду на спосіб лікування у санаторії.

Коли ми вийшли від Франка, д-р Коссак сказав нам, що у поета міцний організм, але через свою недбалість він допустив до такого поганого стану недуги. Недуга, очевидячки, в поета стара. Він придбав її ще у Відні, коли вчився у Ягіча. Довго вже лікується поет у нього. Як припікало, він приходив радитись, але ніколи не робив того, що він приказував. Загалом, дуже неслухняний і недбалий з поета пацієнт. Раз покликав був поет д-ра Коссака телеграфічно з вакацій.

– І уявіть собі, – розказує д-р Коссак – я приїжджаю, йду до Франка, бачу його здалека на вулиці, думаю підійти до нього, а він тим часом угледів мене й перейшов на другий бік тротуару…

В ту хвилину над’їхав трамвай, лікарі повсідали до нього і від’їхали, а я постояв ще трохи з Гнатюком і пішов з важкими, невеселими думками додому…