4. Стаття «Дещо про себе самого»
М. Мочульський
Одночасно за виставовим вікном «Księgarni Polskiej» появилася в жовтій окладинці книжечка п. н. «Iwan Franko. Obrazki galicyjskie». Коли була б тоді інша Франкова книжка на виставі, не цілі шиби були б у книгаря і мабуть не зовсім цілим і він був би, а так і книгар посміхався, і книжечка з чільного місця заглядала до публіки. Польська публіка, видно, знала зміст книжечки, – так воно й було.
Від доктора Щурата довідуємося, що «Obrazki galicyjskie» з переднім словом «Nieco о sobie samym» була надрукована ще у 1895 році, але д-р Генрик Бігеляйзен, редактор «Biblioteki Mrówki», у якій друкувалася книжечка, і поет Ян Каспрович не радили Франкові випустити її у світ з переднім словом, у тій формі, у якій воно було написане [Д-р Щурат. Франків «Іван Вишенський», ор. cit. ст. X; Ян Каспрович. Взаємини Франка з Каспровичем. «Діло», 1926, ч. 172], але тепер, коли появилася стаття «Ein Dichter des Verrathes» і всякі нитки польської приязні з Франком були пірвані, книгар з великою радістю виставив книжечку на продаж.
Що ж написав Франко в передньому слові «Nieco о sobie samym», що могло подратувати українців і викликати гнів проти нього? Отсе проаналізувавши в ньому скептично свій український патріотизм, він прийшов до гіркого висновку, що не любить українців, бо
«так мало знайшов він по між ними справжніх характерів, а так багато малоти, вузької партійності, дволичності й пихи, що дійсно не знає, за що мав би любити їх";
не любить і України так, як «патентовані патріоти», бо не любить фраз, щоб казати, «що ніде не має так гарної природи, як на Русі»; бо мало знайшов у її історії «прикладів справжнього громадянського духа, справжньої самопожертви, справжньої любові»; бо Україна як раса «отяжіла, невстрійлива, сантиментальна, без гарту й сили волі, так мало спосібна для політичного життя на власному сміттю, а так багата на перевертнів усякого сорта»; не любить він на останку і її будучини, «якої не знає, і для якої слави не бачить підвалин» [Iwan Franko, Obrazki galicyjskie. Lwów, 1897 p. с. IV – V].
Паралелі до Франкової сповіді не далеко треба нам шукати. В 1836 р. появилося в журналі «Телескопа» – «Первое философическое письмо к г-же * * *», якого автором був Петро Яковлевич Чаадаєв. Що сказав Франко українцям, це холодними, але більш пекучими словами сказав Чаадаєв москалям.
«Ми – каже Чаадаєв – не належимо ні до одної з великих родин людства, ні до Заходу, ні до Сходу, не маємо традицій ні того, ні другого… Ми існуємо неначе поза часом і загальний розвиток людського роду не торкнувся нас…»
У нас немає навіть своїх власних традицій; у нас
«не знайдете ні одного спогаду, який спинив би вас, ні одного пам’ятника, який розказав би вам минуле живо, сильно, картинно. Ми живемо в якійсь байдужості до всього, – у тісному горизонті без минулого й прийдешнього… Нам треба молотами вбивати в голову те, що в інших стало звичкою, інстинктом… Силогізм Європи нам невідомий. У наших ліпших головах єсть щось більше, як безосновність. Кращі ідеї, від недостачі зв’язку й послідовності, як безплідні марива, дерев’яніють у нашому мозку… Навіть у нашому погляді я знаходжу надто неозначене, холодне, трохи подібне до фізіономії народів, які стоять на нижчих щаблях суспільної драбини… Маси перебувають під впливом особливого роду сил, які розвиваються у вибраних членах суспільства. Маси самі не думають; серед них єсть мислителі, які думають за них, ворушать збірне розуміння нації і примушують її рухатися вперед… А тепер питаю вас, де наші мудреці, мислителі? Коли і хто думав за нас, хто думає під теперішню пору?… Ми нічого не видумали самі, із усього, що видумали інші, прийняли лише облудний вигляд і марну розкіш… Коли б орди варварів, які стривожили світ, не пройшли перше, ніж наводнили Захід, країни, у якій ми живемо, ми не доставили б і одного розділу для всесвітньої історії»… [П. Чаадаев, Философические письма, Казань, 1906, ст. 4. 6, 7, 9 – 11]
Коли ми подумаємо тепер, що Чаадаєв нарушив у свому листі і православіє, основний камінь царської держави; що безжалісно вишмагав горду душу своїх земляків пугою, як ніхто перед ним і після нього; що молотом вбивав їм у голову гострі слова, як кинджали, – зрозуміємо А. Герцена, який сказав, що після прочитання «Первого философическаго письма» Чаадаєва «все были изумлены, большинство оскорблено, человек десять громко и горячо рукоплескали автору». Аж кілька місяців пізніше патріот Вігель познайомив зі змістом Чаадаєвого листа царя Миколу. Тоді цар закипів гнівом – «Телескопа» закрив, цензора прогнав, редактора заслав у Усть-Сисольськ, а Чаадаєва наказав визнати за божевільного й зобов’язати підписом нічого не писати. Протягом більш, як півтора року, не вільно було Чаадаєву виходити зі своєї кімнати, але не був він проклятим від своєї суспільності, а навпаки, вона оцінила його далекозору думку й відвідувала його [А. И. Герцен о Чаадаеве (З «Былого и дум» часть IV, гл. XXX)].
Рівняючи Франкові слова із Чаадаєвими, бачимо різницю: від кожного слова Чаадаєва, як каже Герцен, «віє довгим стражданням, уже охолодженим, але ще озлобленим», а кожне слово Франка горить стражданням, кипить живим гнівом і жовтіє злобою. Слова Чаадаєва падали краплями розтопленого олива на душу цілого московського народу, – слова Франка вразили громом душу лише української інтелігенції.
Крик душі Чаадаєва – це був крик холодного глядача, філософа. Крик душі Франка – це був крик поета й діяча, якому карлики під шкуру вбивали тисячі більших і менших шпильок. Чаадаєв бував у великопанських салонах, театрах, клубах; довкола нього – каже Герцен – вертівся «вихор лиць», а він «вередував, робився чудним, відчужувався від товариства, не міг його покинути, потім сказав своє слово… знову замовкав, знову являвся капризним, незадоволенню, роздражненим, знозу тяжив над московським товариством і знову не покидав його».
А яким іншим був наш Франко! Він не знав салонів, клубів, у театрі бував рідко, та й не в ложі, не в добірнім товаристві; його життя плило в убогій домівці або в редакції; його слухачами не були, як у Чаадаєва, дами, обвішані золотом і брильянтами, лисі сенатори, генерали, сита молодь; його слова йшли з газет, журналів до широкої юрби; його слухачами були селяни, робітники й голодні студенти; зін не шліфував слів з холоднокровністю, з надумою, у гарнім кабінеті; у нього не було часу й спромоги бути вередливим і чудним; у нього слова росли й росли на клаптиках паперу, які свіжі й свіжі являлися на вбогім його столі; його слова росли годовані його кров’ю і жовчю. Через те й його слова в «Nieco о sobie samym» сказані не дипломатично, без рукавичок, різко.
Франко, як журналіст, публіцист, політик мусив часто виступати проти видних і впливових людей, а що був він гострий на язик і любив добре поглузувати зі своїх противників, мав чимало ворогів, які, де треба було, вміли пошкодити йому. То не дивота, що коли Франко кандидував до сойму 1895 року чи до парламенту 1897 року, то вони повалили його, хоча селяни йшли за ним лавою; що не допустили його до університетської катедри, хоча сенат був за ним і ніхто більше від нього не мав права на неї. Не треба одночасно забувати, що Франко в очах галицького суспільства був єретиком, червоним радикалом, соціалістом, небезпечним агітатором, і що правовірні, лояльні, мирні громадяни чимало страхалися його ідей, його впливів і ставляли йому під ноги колоди, та, як була спромога, ще й вбили не одну гостреньку шпильочку під шкуру. А що в свойому житті Франко чимало зустрівав людей підлих, безхарактерних, що шукали в патріотизмі поживи, ріжного сорту перевертнів, а душа його була вразлива, нерви витончені, то ясним буде його конфлікт з українською інтелігенцією, головно галицькою, який і знайшов свій яскравий вираз у сповіді «Nieco о sobie samym».
На сповідь Франка прийшла проповідь «Діла». Отсе 13 травня 1897 р. в числі 97 «Діла» появилася передова стаття без підпису п. н. «Смутна поява». Вже після появи цієї статті було загально відомим, що її автором був посол Юліан Романчук. Тепер знаємо, що на жадання д-ра Щурата Романчук читав свою статтю співробітникам «Діла» (ред. Іван Белей, М. Струсевич, І. Березинський, д-р Щурат), що стаття була писана в різкій формі, і що її вістря значно притупили ці співробітники [Д-р В. Щурат, Франків «Іван Вишенськкй», ст. XII]. Як би там не було, все ж таки дивно, що й у тій формі, в якій стаття появилася, вона була надрукована в «Ділі».
Романчук моралізує, лає, глузує, але не переконує. Він із свого лука раз-у-раз пускає затроєні стріли, але заслаба в нього рука, і стріли не попадають у серце противника. Можна бути великим політиком, але малим стрільцем. Романчук повчав Франка, що то єсть любов до рідної країни, але сам хіба не вірив у те, що говорив. Він філософує так:
«Русію єсть перед всім рускій народ, а народ єсть великою родиною. Отже любимо Русь, як любимо свою родину, і то цілу родину, не одного або другого члена її, як любимо батька й матір, і братів і сестри, і діти і всю дальшу рідню разом взявши. Та й не питаємо, за що і що в ній любити, але любимо, бо то наше, бо то родина».
Нема що казати, дуже гарний рецепт дав Романчук Франкові на любов до рідної країни, але хіба сам він вірив у його чародійну силу? Коня з упряжжю! – як знайде він одного такого добрягу, якому член ближчої або дальшої родини розвалить голову, а він з великої любові до нього й далі підставлятиме свою голову й кликатиме: «голубчику, я люблю тебе, а нуко ще раз дай мені довбенькою по голові!»
Не треба бути великим філософом, щоби зрозуміти хід Франкових думок про любов до рідної країни. Не помилюся, коли скажу, що світогляд Франка спирається на утилітаризмі. Пожиток – це головна мета людського життя, а що життя складається з розкоші (pleasure) і страждання (pain), отже оконечною метою наших діянь – це наше існування скільки можна вільне від страждання й багате на розкіш [Джон Стюарт Міль, один з творців утилітаризму, у своїй книжечці «On Utilitarianism» хоче, щоб оцінювати вартість підметного задоволення, себто розкоші за її якістю. Є розкоші вищі, духовні, які слід вище ставити над розкоші нижчого сорту. «Немає – каже він – ніякого сумніву, що людина, у якої джерела розкоші є нижчі, має більше основ до повного заспокоєння своїх побажань: людина ж, у якої є вищі вимоги, завжди буде почувати, що щастя, яке може бути його уділом, при існуючому порядку світу, не може бути повним. Але він переносить усякі недогоди, коли лише можна їх перенести. Не заздрить він тим, які не почувають того, що він почуває, бо саме те почування є вже розкішшю. Краще бути незадоволеною людиною, ніж щасливою свинею; краще бути незадоволенчм Сократом, ніж задоволеним дурнем»].
Виходячи з того погляду на життя, Франко й поспитав себе: за що я маю любити Україну, коли вона приносить мені страждання, «криваву в серці рану», а не дає розкоші? А коли проте я почуваю себе українцем і по змозі й по моїх силах працюю для неї, себто без надії на особисту користь обмежую свій пожиток і несу жертву на користь загалу, то яка ж причина цієї моєї самопожертви?
На це питання Франко й дає зараз відповідь: причина моєї самопожертви – це суспільний обов’язок. Я син селянина, виріс на чорному хлопському хлібі, на праці твердих хлопських рук, отже й почуваю себе до обов’язку «панщиною цілого життя відробити ті гроші, які дала хлопська рука на те, щоб я міг видряпатися на вершок, де видно світло, де пахне воля, де сяють вселюдські ідеали». Як бачимо зі сказаного, Франко в основу своєї любові до рідної країни поклав ідею суспільного обов’язку, який стоїть уже понад егоїстичним принципом утилітаризму і входить у сферу вищих прав етики. А коли додам, що Франко працював для України понад свої людські сили й працював далеко поза означені ним межі, стане ясним, що каміння несправедливо посипалося на його голову, і що ті, які кидали його на нього, зробили йому велику кривду.