2. Візуальне «знайомство» з І. Франком

М. Мочульський

Уперше я побачив Франка мабуть у 1896 році зимою в «Академічній громаді» на доповіді якогось студента про еміграцію наших селян до заморських країн. Я мало тоді слухав змісту доповіли, більше був зайнятий особою Франка. Він увійшов у кімнату, де читалася доповідь, у товаристві проф. Олеськова. Наче сьогодня бачив його, так врився мені у пам’ять його тодішній портрет: він був середнього зросту, з гарним високим чолом; з трохи крученим рудавим волоссям; з рудавими невеликими вусами і сіро-сталевими очима. На його обличчі малювалися – розум і енергія. Очі й уста показували на впертість і завзяття. Він був у вишиваній сорочці. Одяг на ньому був невибагливий, навіть убогий. У поведінці був скромний, я сказав би навіть – трохи несміливий. Франко і Олеськів сиділи у гурті зі студентами.

Коли скінчилася доповідь, була дискусія. Одні студенти були проти еміграції, вважаючи її тратою найкращих народніх сил; інші були за еміграцію, мотивуючи свою гадку тим, що люди на еміграції набирають ширшого світогляду і звичайно вертають з еміграції з більшими заробітками та уладжують собі у краю кращі господарства. Франко, на скільки я тепер можу пригадати собі, не був противний еміграції селян, уважав тільки конечною потребою, щоби еміграція була добре зорганізована і мудро поведена. Він говорив спокійно, а коли натякував на галицькі порядки, то з іронією…

Квіток агави люди ждуть довго-довго. Аж прийде свій час, вистрілить з неї високий-високий стовбур і покриється тисяччю запашних квіток. Оттак і ми ждали довго, поки після Шевченка не зацвіла наша поезія і не покрилася безліччю запашних квіток – поезій Франка. Агава, – це те Франкове нещасливе кохання, яке дало нам стільки запашних квіток – Франкове «Зів’яле листя», але вічно зелене й запашне. «Зів’яле листя» появилося чи не під кінець 1896 року і принесло Франкові лавровий вінок у дарунок.

Платон розказує, що колись людина була цілістю і що тільки за кару розрізав її бог на двоє, а кохання – це не що інше, як власне змагання людини віднайти свою колишню половину. В отсій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання – це вічна пошука одної половини за другою під чарівні тони чарівничої скрипки. Коли половини знайшли себе й получилися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не получилася з нею, плаче скрипка сумно-тужливо, поки не порвуться струни, не розіб’ється скрипка. І в нашого поета було нещасливе кохання і до кінця його життя добувало з його чарівничої скрипки тони ніжні, тужливі, сердечні, – трагічні. Так і плили-плили отсі божественні тони з Франкової скрипки, поки не прийшла нищечком бліда, сухенька пані і не розбила його скрипки. Затихла чарівнича скрипка, але відгомін її тонів ще й досі чарує наші серця.

Хто була героїня «Зів’ялого листя» та й інших любовних пісень Франка? Кому Франко сплів із своїх незаспокоєних мрій, срібної туги, серцевих тремтінь, такий запашний вінок пісень? Дехто каже у нас, що то Ольга Рошкевич надхнула нашого поета написати деякі пісні, а може й усі пісні «Зів’ялого листя», а пок. Володимир Гнатюк казав мені, що героїнею «Зів’ялого листя» є невідома нам ближче пані Зигмунтовська і на доказ показував мені Франків лист до нього з Ліпіка, в якому була згадка про неї. Нехай біографи шукають собі джерел Франкового натхнення, – ми тим часом любуймося срібними відгомонами солодких тонів чарівничої Франкової скрипки.

Мабуть того ж самого року побачив я автора «Зів’ялого листя» на радикальному вічу у ратушевій залі у Львові. За довгим зеленим столом сидів Михайло Павлик з невідомими мені товаришами і проводив вічу. В залі стояли селяни, трохи молоді і дуже мало інтелігенції. Наближалися вибори до Державної ради, отже треба було розбуркати маси. Саме тоді, коли я з’явився, віче тільки що було почалося – промовців було обмаль і Франкові раз-у-раз приходилося промовляти. Автор «Зів’ялого листя» підходив несміливою ходою до трибуни і промовляв, а селяни слухали його уважливо, притакували йому, сміялися, часом затискали кулаки, і оплескували його [Читай мою статтю: «Популярність І. Франка на селі», де подані й анекдоти про Франка (Вперед. Чч. 126 і 127, 1919 p.)].

Др. Володимир Охримович у своїх «Причинках до біографії і характеристики Івана Франка» [«Новий Час» за 1926 р.] написав, що Франко не був красномовцем. Я не міг би сказати цього про Франка. Я чув не раз Франка, як він промовляв на вічах, зборах, засіданнях і сходинах, і мушу сказати противне – він був красномовцем. Правда, він говорив спокійно, без пафосу, без жестикуляції, але слова його плили з його уст, закруглені, образні, закрашені іронією; плили й плили і ворушили серце, переконували залізною логікою розум. Франко як промовець не грав на людських душах лише лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю; коли треба, колов, пік, батожив, і переконував своїм розумом і мудрістю.

Від д-ра Василя Щурата, з яким Франко жив у Відні при Wipplingerstrasse в одній кімнаті у 1892 – 1893 рр., довідуємося, що Франко попав у важку невлічиму недугу, яка закінчилася прогресивним паралічем, ще у 1892 році [Українська Рада, ч. 19, Львів, 1925 і Франків «Іван Вишенський» (Звіт управи приватної гімназії С. С. Василіянок у Львові, Львів, 1925. ст. XI)] . Як знаємо, розвиток прогресивного паралічу позначується тим головно, що певні складові частини кори великого мозку поволі завмирають. Коли починається paralysis progressiva, лікарі не вміють сказати, вони знають лише, що виразні ознаки виявляються аж по довгих роках після затроєння організму, – у декого після трьох, у декого навіть після двадцяти п’яти років. Але виразні ознаки й перший початок це не одно й те саме. Між ними часто лежить доволі довгий час. Через те, коли недугу помітять поблизькі люди, уже минув довгий процес її розвитку.

Характерна ознака паралічу – це його розвиток хвилястою лінією: погані часи чергуються з добрими. До перших симптомів прогресивного паралічу належать між іншими – недуга очей, мігрень, змінливий настрій, ослаблення пам’яті, тощо. Не слід забувати при тім, що прогресивний параліч у виїмкових людей має незвичайні риси [Paul Julius Möbius. Ueber das Pathologische bei Nietzsche, Wiesbaden, 1902, с. 2 – 3, 71 і інші].

Коли тепер уявимо собі, з одного боку, що Франко знав, що він важко хворий; що нерви в нього були розхитані; що невидимий ворог, наче шашіль, поволі точив його душу, а з другого боку, що йому жилося бідно й скрутно; що від своїх і чужих доводилось йому не раз проковтувати ущерть наповнену гіркотою чашу; що найкращі його мрії топтала холодна дійсність; що в житті мав він багато невдач і розчарувань, то зможемо розгадати не одну загадку в його житті і не будемо шукати ключа до розгадки у його «податливості з природи» або в сторонніх впливах [Хроніка Наук. Тов. ім Шевченка. Львів, 1918, ст. 92 (ч. 60 – 62)]; Франко буа надто великою індивідуальністю, щоб ходити чужими стежками, а коли в його житті ми маємо моменти сильного подразнення, нервовості, то їх появи слід шукати не деінде, лише в його організмі й у специфічному галицькому оточенні.

„На перелазі з р. 1896 на 1897 рік нас, – пише жартівливо поет про себе – як того старця на перелазі, заскочили дві собаки, дві елементарні пригоди, що забрали нам багато часу і сили: вибори і слабість» [Житє і слово, Львів, 1897, том VI, ст. 172].

Поет занедужав тяжко і не виходив з хати «пару місяців». Він і понаписував тоді «в темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима» більшу частину своїх поезій, що пішли в книжечку «Мій Ізмарагд» [Мій Івмарагд. Поезії Івана Франка, Львів, 1898, ст. IV]. Тимчасом відбувалися вибори до австрійського парламенту і виборці з 4-ої курії виборчої округи: Перемишль – Мостиська – Добромиль, поетові прихильники йшли голосувати за посла із своєї округи – за поета. Недуга не дала змоги самому поетові поагітувати за себе й він розіслав був лише своїм виборцям з 6 номером «Громадського голосу» з дня 15 березня 1897 року кандидатську заяву п. н. «Браття виборці»!

Та й вибори ж тоді були в нас, – славні на цілий світ. Від куль погибло десять людей, штиками поранено тридцять осіб, арештовано поверх девять сот осіб, і то на землі Східної Галичини й за те, що виборці не йшли голосувати лавою за правительствених баденівських кандидатів.

«Вся перверзія і глибока десь у крові укрита погорда до простого люду, погорда до закона і законності у галицько-польських верховодів – пише поет – виринула тоді на верх як олива на воду».

А сам же міністр внутрішніх справ, режисер тих виборів, Казимир гр. Бадені, що ж сказав на це? Він сказав зі спокійним сумлінням: «Wybory w Galicji odbywają się calkiem legalnie!». А ті слова його впали не коли інде, як саме в ту пору, коли повз поетові вікна у Львові гнали жандарі до тюрми день-у-день десятки покривавлених селян у важких кайданах; коли до «хворого, немічного й розбитого» поета «день-у-день і ніч-у-ніч надбігали розполохані «легальністю» виборів міщани та селяни… благаючи поради, й бодай захисту, переночувати їх та прогодувати кілька день, поки минуть страховища легальних виборів» [Чит. Іван Франко,РРусько-польська згода і українсько-польське братання. (Л.-н. вісник, 1906, кн. І, с. 157 – 158)].

Очевидно, Бадені, який боявся допустити поета до університетської катедри, тим більше не схотів допустити його до посольської трибуни. Виборчі комісари вжили всіх заходів, і поет не був вибраний послом.