1. Знайомство з творами І. Франка

М. Мочульський

З творів Івана Франка прочитав я насамперед його повість «Захар Беркут». Це було у 1888 році, коли я почав ходити до гімназії. Мої старші товариші, з якими жив я в одному домі, мали річник «Зорі» з 1883 року і я, переглядаючи його, попав на цю повість, яку й прочитав зараз з великим захопленням. Геройські постаті Мирослави й Захара Беркута глибоко врилися були тоді в мою уяву; перед моїми очима довго-довго стояли живо такі чаром романтизму овіяні картини, як полювання на медведів, нічна їзда на конях Тугара Вовка з Мирославою до монгольського табору, сивий дідусь Захар Беркут на тлі Ясної Поляни та геройська оборона Тухлі. Маленьким хлопчиком потай від матері я без розбору прочитав багато різноманітних повістей, але такого враження, як «Захар Беркут», не зробила була на мене – жодна. З тої пори Франко зацікавив мене і я пильно почав шукати його творів.

Та не так дуже довго треба було шукати їх. У Стрию, де я вчився, була потайна гімназійна бібліотека. Вона за моїх часів переховувалася в домі, в якому жив колишній редактор «Ниви», відомий педагог і приятель молоді – Кость Горбаль; а коли він перебрався у Перемишль, то перед оком влади вона ховалася по міщанських хатах на передмістю. З тої бібліотеки я й почав зичити книжки і в певних відступах часу я з великою радістю позичив з неї такі Франкові твори, як «Смерть Каїна», «Сурку», «На дні», пізніше збірку новел «В поті чола», а ще пізніше збірку поезій «З вершин і низин».

Легенда «Смерть Каїна» подобалася мені екзотичною темою, свіжими поетичними образами і з неї вилускав я собі ідею, що раю не треба нам далеко шукати, бо він близько нас, у нашому серці. Читаючи «Сурку», я не міг надивуватися доволі, як то Франко зумів у таку невеличку поему покласти стільки материнської любові та вчився з тої поемки шанувати й таку малу, погану, жидівську наймичку – Сурку. А вже не прибільшу, коли скажу, що оповідання «На дні» читав я з червоними вухами. Невмирущі постаті діда Панька і Стебельського довго не покидали моєї уяви; в мені ворушилася ненависть до гасителів людського духа і я глибоко спочував Андрієві Темері, тим паче, що я вже знав, що Франко модель до нього взяв із себе самого.

Читаючи збірку «В поті чола», мабуть у 1893 р., мені чомусь раз-у-раз уявлялося, що я бачу якийсь великий невід, у якому немов срібні риби тріпаються, побиваються люди і гинуть, як риби, із-за недостачі чистої води та повітря. В ньому і малий Мирон, який думає інакше і тому насміхаються з нього; і маленькі школярики, у яких висока педагогія вбиває почування й пориви; і маніпулянтка і Ромця, яким не дають жити суспільні обручі; і лошкар і мітлороб, яких мудрі закони позбавляють заробітку і багато інших людей з ідеалістом Андрієм Темерою і Йоськом Штерном на чолі, яких доля кидає на дно суспільности й задавлює.

Десь у 1894 році прочитав я збірник поезій «З вершин і низин». Лектура цеї збірки припала саме на час, коли мою душу колисав своїми солодкими піснями Гайне. Мене настроювали войовничо «Гимн» («Вічний революціонер») і «Каменярі»; мені подобалися «Панські жарти» та згадані вже мною поеми «Смерть Каїна» і «Сурка», але, як цілість поезії «З вершин і низин» не зробили на мене такого враження, якого я сподівався від свого любимця – Франка. Риторичний тон ліричних поезій, сіруваті поетичні картини, натуралізм тюремних сонетів – віяли холодом на мене. Я мушу признатися, що навіть такі перлини, як перший жмуток «Зів’ялого листя», розгубилися були тоді для мене в піску – місцями й золотім – поезій «З вершин і низин» і я не добачив їх. Так я й чекав на шум орлових крил Франка….

В тім часі я був післав Франкові свій переклад поезії «Altes Lied» Гайне й мабуть ще й свої поетичні спроби, чекав дуже на Франкову оцінку, але тоді не діждався її. Аж якось раз пізніше, коли я був уже знайомий з Франком, він пригадав собі мій переклад, похвалив, але не надрукував його.

Живучи від 1892 – 1895 р. в домі батьків теперішнього професора анатомії Йосифа Марковського, я почав користуватися його невеличкою, але добірною бібліотекою по природознавству, философії та історії літератур, а заохочений трохи пізніше моїм учителем польської літератури, письменником Антоном Мазановським, я почав займатися головно історією літератур і познайомився з теорією Тена. Під той час я роздобув уже сам розвідку Франка про «Перебендю», студію Олександра Колесси, колишнього стрийського учня, «Шевченко і Міцкевич», писання Драгоманова і цікавився дуже Франковим журналом «Житє і слово».

З початку я мріяв стати учнем Михайла Драгоманова, але, коли той помер саме після мого іспиту зрілості, і я знав, що Франко габілітувався на професора української літератури, я гаряче бажав собі стати його учнем.

Незабаром стало відомим, що Казимир Бадені та клерикальні сфери не допустили Франка до університетської катедри, і мені лишилася тоді одна дорога – познайомитися особисто з Франком. Від свого львівського товариша Стефана Івасика знав я, що Франко популярний і доступний, тому й не тратив надії, що живучи у Львові, я таки колись познайомлюся з ним, а все таки бодай скоро побачу любимого борця за вселюдські ідеали. Але моє життя не склалося рожево і не так скоро мені довелось побачити Франка, не кажучи вже про особисте знайомство.