25. Книга «Wielka Utrata»
М. Мочульський
Не пам’ятаю добре, чи перед подоріжжю Франка до Одеси чи після неї, пам’ятаю лише, що було це осінню й коло у Львові, як він здибавши мене, почав розказувати, що віднайшов дальшу частину «Dziadów» Міцкевича і хоче її друкувати в «Записках» Наук. товариства ім. Шевченка. Мене дуже здивувало і відкриття поета і його замір друкувати «відкриту» частину «Dziadów» в «Записках» і я поспитав його, яким способом вдалося йому зробити таке відкриття.
Поет відповів мені, що сам рукопис щасливим випадком купив він у антиквара Гельцля й дуже радо оповів мені історію мандрівки того рукопису, далеко ширше, як написано у вступі до виданого ним рукопису п. н. «Wielka Utrata». Рукопис, а властиво копія Міцкевичевого твору, переходила з рук до рук, аж у кінці опинилася в руках митрополита Йосифа Сембратовича, потім кардинала Сильвестра Сембратовича, а по його смерті з його бібліотеки попала в руки Гельцля. Я поспитав поета, які докази в нього, що знайдена копія це твір Міцкевича, на це він сказав у зовсім спокійнім тоні, що він надприродним способом одержав відомість, що знайдений ним рукопис, це копія Яніни Вітвіцкої, знайомої Міцкевича, дальшої частини «Dziadów», якої наголовок по замислу самого Міцкевича «Wielka Utrata» [Володислав Міцкевич писав, що Яніна Вітвіцка не тільки не була знайомою Міцкевичів, але, загалом, зовсім не було такої на еміграції.].
Я очевидячки, не хотів оспорювати вже автентичності твору Міцкевича, сумнівався лише, чи редактор «Записок» схоче друкувати у них «Wielkę Utratę», яка немає нічого спільного з українознавством. На це поет сказав, що твір такий інтересний, що його муситься надрукувати в «Записках». За якийсь час я довідався, що «Wielka Utrata» знаходиться вже в залізній касі директора друкарні К. Беднарського. Акад. Михайло Грушевський був у клопоті, як йому поступити з Франком, і просив мене, щоб я переглянув рукопис і сказав йому свій суд про нього. Беднарський, посміхаючися, видав мені у великій тайні червоно оправлену книгу з «Wielkę Utratę» і переднє слово до неї, подиктоване Франком синові Андрієві. Я прочитав скоренько одно й друге й написав свій суд акад. Грушевському, що «Wielka Utrata» – це неграмотний твір невідомого автора, а переднє слово Франка показує, що залізні обручі його логіки розхитані.
Переднє слово Франка було тоді інакше написане, як появилося пізніше друком. В ньому з одного боку писав поет, що Міцкевич належить до «найдіяльніших людий, яких тільки видала людська раса» і що «тяжко нам уявити собі ту силу генія, що проявлялася у нього іноді чи то в часі гарячих дружніх розмов, особливо під впливом досить примітивної флетової музики, чи то в хвилинах самотних прогулок, чи то серед гуркоту паризьких вулиць або гучних диспут польської еміграції», а з другого боку писав про «Імпровізацію Конрада», вершок Міцкевичевої поезії, що вона «інтересна як об’яв манії великості» і що Міцкевич «подав багато симптомів тої манії в різних психічних збоченнях, що виявлюються в різних уступах імпровізації». Знаходилася у тому передньому слові ще й згадка про мемуариста Миколу Малиновського, про якого пише поет, що він утратив зір, «працюючи в архівах, хроніках, а може й проливши не одну сльозу, заховану перед світом». Рівняючи тепер у пам’яті текст копії «Wielkiej Utraty» з надрукованим у книзі текстом, мені здається, що Франко значно виправив писаний текст, а то в ньому було стільки різноманітних помилок, що трудно було читати.
Не знаю, чи охота придобрити духа Міцкевича за статтю «Поет зради», подібно, як раніше поет очистив із своїх закидів Драгоманова у другому томі листів до нього, чи охота заблищати літературним відкриттям, досить, що поета, хоча не вдалося йому надрукувати «Wieikiej Utraty» в «Записках», не покидала й далі настирлива думка випустити псевдо-міцкевичевий твір у світ власним накладом. Ані проф. О. Брікнер ані д-р Г. Бігеляйзен не були в силі переконати поета, що знайдена ним драма не Міцкевича, ані куратор поета, Карло Бандрівський, не мав сили опертися його волі і поет з руїною власної бідної каси, бо вкладом коло 2000 авст. корон надрукував перед латинським Різдвом у 1913 р. на дуже добрім папері «Wielkę Utratę».
Книга під назвою «Адам Міцкевич. «Wielka Utrata». Історична драма з pp. 1831 – 32» вийшла попереджена вступом, у якому безграмотний твір якогось польського, можливо таки галицького патріота, називався «геніальним твором Адама Міцкевича, написаним у часі найвищого розцвіту його поетичної творчості» та «головною окрасою польської літетератури» і «незрівняним зразком політичної драми». До книги додано життєпис Міцкевича, складений зі статті В. Спасовича, взятої з «Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона», та доповнень з книги Володислава Міцкевича «Żywot Adama Mickiewicza» і вибір поезій Міцкевича у Франковому перекладі.
Хоча кожда тямуща, але не злобна людина, вже з переднього слова до «Wieikiej Utraty» могла довідатися, що то хвора уява Франка приказала йому недоладну драму невідомого автора назвати геніальним твором Міцкевича, все ж таки у польській пресі не обійшлося без образи Франка. Поет читав жадібно все те, що писалося тоді з приводу «Wieikiej Utraty» і приймав спокійно лайки та наруги від польських критиків та журналістів, які вважали за образу для генія Міцкевича поставити його ім’я на «Wieikiej Utracie». Але наш поет і далі вірив, що «Wielka Utrata» – геніальний твір Міцкевича і в тому пересвідченні післав її Володиславові Міцкевичеві, синові Адама. Та цей, нагадавши Франкові колишню його статтю про свого батька, як поета зради, з обуренням прийняв дарунок Франка і поглузував собі з нього у листі з дати Париж, 25 січня 1914 року [Książka. Warszawa – Lwow 1914, No 1 і 2].
«Не раз простачки почувають щире зворушення перед карикатурним образом мучення якого святого; таке щире зворушення й Вас охопило і завдяки йому Вам видалися нужденні вірші Міцкевичевими. Хай би це зворушення інші творячи чуда, відкрило Вам і русинам Польщу такою, яка покаже себе світові, коли скінчиться її покута».
Але Франко й далі дивився «з гори» на всякі наруги й глузування і в часі російської окупації Львова ладив нове видання «Wieikiej Utraty» – на німецькій мові. Я бачив у коректі перші листки того видання, яке не дійшло до кінця.
Коли я у 1911 році був тяжко хворий, прийшов і поет відвідати мене. Він приніс тоді мені велику паперову коробку свіжих черешень, яку з трудом ніс на грудях, придержуючи її хворими руками, поставив її на стіл і сказав:
– Колись ви відвідували мене, а тепер я прийшов відвідати вас… А черешні їжте, вони вам не пошкодять, лише поможуть…
Поет посидів у мене довший час, питав про здоров’я і радив їхати в гори. Потім оглядав мої книги в шафі і йому видалося під кінець несподівано, що полиці в шафі йдуть у далеку темну глибінь. На бажання поета я замкнув шафу, він попрощався зі мною і вийшов.
Попри недугу, треба признати, у поета було ще багато практичного змислу. Хоча в нього були прикорчені руки в ліктях, запастку й пальцях, він радив собі, як міг, і робив у місті потрібні покупки для дому. Коли в 1910 p., мабуть у листопаді, заболіла його дружина на гострий нервовий розстрій, він постарався в урядах про всякі потрібні посвідки і сам примістив її в домі для нервово хворих. Там відвідував він свою дружину й коли «мама» – так він її називав – затужила за домом і приобіцяла, що не буде робити йому пакостей, він привіз її сам додому.
Дня 7 квітня 1913 року несподівано умер йому найстарший син Андрій, який у часі недуги поета був йому правою рукою і доглядав його, як нянька дитину. Засмучений поет прийшов зараз рано до книгарні Наукового товариства ім. Шевченка, позичив гроші і сам займався його похороном.
Свої страждання переносив поет із стоїчним спокоєм. Йому дошкуляли дуже: безвладність обидвох рук, «психічний неспокій» і «слух отворений на голоси духів». Особливо «отворений слух на голоси духів», «сей незвичайний дар, одержаний» поетом «з волі Провидіння», як жалується він у передньому слові до «Нарису історії українсько-руської літератури», «робив йому майже неможливим усяке думання» [У всіх примірниках «Нарису» – з виїмком кількох – був пропущений В. Гнатюком під час друкування уступ, який треба вставити між словами «психічним неспокоєм» і «Се нехай…» – «який причиняв мені слух, отворений на голоси духів. Сей назвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені майже неможливим усяке думання». Цей уступ беру з Гнатюкового примірника].
Духи переслідували поета різноманітними способами; це переслідування мало «різноманітні фази й форми», а вже найлегшим способом їх переслідування – це був їх «безупинний крик днем і ніччю». Але і в тому безрадісному стані поет знаходив життєву радість – в нього стали «відкритими очі на з явища надзмислового світа». Завдяки тим-то «очам» йому ставали явними річи, заховані перед наукою й людським досвідом. «Відкриття» поета, пороблені ним тим способом – «дуже великої ваги для людськості» і поет мав надію «опублікувати» їх і «подати до загального відома тоді», коли його «руки будуть вільні і коли підсумок довголітньої праці над їх увільненням дасть змогу опублікувати все те без докорів фантазування або брехні» [Лист з дати Львів, 3 січня 1914 р. до Яна Порандовського («Przegląd» 1914 р. № 17)].
Хоча як утрудненою була духова праця поета, він читав багато та за допомогою секретарів виправляв старі писання, писав нові і, як тільки була спромога, друкував їх. А часом він навпаки демонам ухитрувався сам писати – за допомогою хворої лівої руки й зубів він встромлював собі перо поміж пальці правої руки і придержуючи її лівою, друкував букви. Були деколи й літературні капризи в поета, напр. він хотів у «Записках» друкувати поряд з історією літератури зразки з обговорених творів у широких витягах, а в «Л. н. віснику» хотів помістити передруком деякі глави «Нарису» історії літератури. При моїй допомозі зредагував поет тільки збірку своїх новел п. н. «Батьківщина».
Коли ж психічна енергія залежна від структури центральної нервової системи, то з хвилиною, коли та остання попсувалася у нашого поета, коли недуга дійшла в нього до вершка, то поменшала й ниділа в нього й його психічна енергія. Як не прикро, а треба сказати, що з вибухом недуги в гострій формі – Франко перестав бути творцем і власником нових ідей. А коли світло його духа прогнало від нього демонів і він міг думати, то його думка ходила лише по звичних, протоптаних стежках. Нових ідей він не в силі був ані засвоїти собі ані нам їх дати [пop. Dr. Harry Marcuse. Energetische Theorie der Psychosen und der abnormen Bewusstseinszustände. Berlin, 1913].
Наш поет уважав свої руки за джерело свого страждання. Він жалувався, що його руки «сотки разів» обмотали демони «зубатим, пекельним дротом» або «чужою його організмові, одначе органичною матерією». Звичайно говорив він про обмотання своїх рук демонами тисячометровим дротом. Спочатку думав він увільнити свої руки від пекельного дроту за допомогою чудотворного ліку, описаного в рукописові, замурованому в одеськім університеті, а коли не пощастило йому роздобути той рукопис, він літом їздив у Криворівню і там мочив свої хворі руки в гуцульському чуркалі (джерелі) в тому пересвідченні, що в тому чуркалі поволі розмотуються дроти з його рук. А що дроти на руках тисячометрові, поет потішав себе, що розкріпощення його рук ще не скоро прийде, але все-таки прийде колись. Але бажаний день волі для його великого духа не приходив, руки й далі були обмотані тисячометровим дротом, демони й далі мучили бідну душу поета, а він марнів та й марнів.
Я останній раз бачив поета перед латинським Різдвом у 1914 році. Обличчя в нього було тоді наче з гипсу – синяво-біле. Він стояв переді мною на вулиці похилений, худий, наче тінь колишнього Франка, і питав мене, чи знаю що діється «на фронті». А коли я сказав йому, що сам знав, він в одно повторяв: «біда! біда!» Того дня ми попрощалися в останнє. Через кілька днів мене арештувала царська жандармерія як «небезпечного революціонера» і подержавши кілька місяців у тюрмі, вивезла у глиб Росії.
І там у татарському містечку, Буїнську, десь у червні 1916 р. я довідався з газет, що великий дух покинув хворе тіло нашого Франка, що перестало бити серце трагічної людини й геніального поета, що впав на шляху до мети великий войовник за світло і волю України та людськості…