21. Конфлікт Франка і Драгоманова

М. Мочульський

Стрічаючися з Франком по причині редагування поезій Самійленка частіше, як звичайно, мене незвичайно вразили у 1906 р. дві розмови з ним, яких тоді ніяк не міг я витолкувати собі, не знаючи зовсім стану його здоров’я. Ідемо ми, мабуть у липні того року, вулицею, розмовляємо чомусь про Шевченка і нагло Франко починає ганити форму поезій Шевченка, кінчаючи свою критику у подразненому тоні: «ви візьміть та прочитайте Лермонтова або Пушкіна, там ви знайдете гарну форму, але не у Шевченка»!.. Коли б я не знав був нічого про великий пієтизм Франка до Шевченка, мене не так дуже здивували б його слова, але, може рік тому назад, Франко захоплювався його генієм переді мною, кажучи при тім, що знає «Кобзаря» на пам’ять та, що дуже часто читаючи його, не може поздержатися від сліз, і мені тому стало тепер від Франкових слів моторошно на серці.

Іншим разом знову каже він мені: «знаєте, проф. Грушевський перебереться скоро у Київ, я куплю у нього дім [Хата Грушевського була сусідня з Франковою хатою] і заведу собі на його площі ставок з рибою»… Нічого й казати, що Франкова фантазія була дивною, бо ані грошей не було у нього, він же ж завжди, як сам говорив про себе, був «безгрішний», ані другого дому не потреба було йому, ані площа не надавалася для ставку, а в тім і шкода було б вжити її на ставок… у місті. Надто дорога була б це забавка!..

Ще скажу кілька слів як під ту пору часто мінялися настрої у нашого поета. Хвалить він наприклад «Einsame Menschen» Гауптмана, а коли якийсь час пізніше я кажу, що добре було б перекласти їх для Спілки, то він обурюється легко: «але ж скорше вже давайте ви переклад «Дикої качки», ніж «Самітних», це ж неоригінальна, слаба драма»! А коли я іншим разом хвалю Ібсена, він дивується: «що вам подобається в Ібсені!» Так само я переклав був «Also sprach Zarathustra» Ніцше. Франко довгий час не хотів й чути про Ніцше. «Ні філософія ні поезія – каже він – ви прочитайте Шопенгауера, в нього бодай система, думки пливуть логічно, не скачуть, як у Ніцше»… Але якось здибає мене Франко й осміхаючися каже: «Знаєте? – взяла моя жінка та й читає «Also sprach»…, захоплюється, взявся і я читати, нічого, гарні, поетичні місця у нього»… «А видите! – кажу я – треба тільки попробувати, засмакує»… І був би надрукований мій Also sprach…», але я взяв від Франка рукопис і читав його ще укупі з Гнатом Хоткевичом, тим часом прийшла катастрофа Франка, потім війна, та й у життєвій мандрівці розгубився по світу рукопис…

Дня 15 липня 1906 року відбулося велике віче українських студентів львівського університета, при тій нагоді молодь забажала пошанувати пам’ять Михайла Драгоманова, улаштувала в його честь концерт і запросила Франка, щоб прочитав на ньому доповідь про Драгоманова. Я на концерті не був і не знаю яке враження зробила Франкова доповідь на молодь; досить, що за кілька днів прочитав я у «Громадськім голосі» гостру статтю проти Франка власне за прочитану на концерті доповідь про Драгоманова. Побачився я після тої статті і з Франком і делікатним способом зняв річ про його доповідь, зокрема поспитав його, чи це правда, що він сказав у ній, що Драгоманов до кінця свого життя залишився «gente Ukrainus, natione Russus». Франко не перечив.

Я взяв тоді в оборону Драгоманова і сказав Франкові, що на мою думку такий докір не має основи і що, коли тільки він візьме Драгоманівські ідеї у їх історичному розвиткові, то дійде до іншого висновка. «Прочитайте, пане докторе, – кажу я йому, – «Листи на Наддніпрянську Україну», в них власне Драгоманов очищує себе від подібного докору, зробленого йому Грінченком, і виразно говорить: «космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці», отже не порушує тут Драгоманов ані української форми, ані українського грунту, не каже працювати ані виключно для Росії ані на російській мові, противно каже працювати для України і на українській мові і то ще й як працювати каже він, – заповняти українські форми вселюдськими ідеями, в’язати українську думку з думкою поступової Європи, здобувати місце українському народові у великій сім’ї народів… А в тім, – додав я, – коли, хто так, як Драгоманов, ціле своє життя віддав українській справі і був високо ідейною людиною, той може не боятися вашого докору, – малої національної свідомості чи чого гіршого…»

Франко вислухав моїх слів, не вдаючися в дискусію; виправдував себе лише, що був хворий, що просто з ліжка пішов читати доповідь і, бути може, сказав дещо не так, як слід було, але він надрукує її у «Л.-н. вістнику» і тоді я буду міг виробити собі суд про неї. На тім наша розмова про Драгоманова скінчилася й ми перейшли на іншу тему. Зараз у серпні появилася Франкова доповідь друком у «Л.-н. вістнику» п. н. «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», але, як сам він пише, «майже без змін».

Коли хто спитав би мене, чому Франко обійшовся так гостро з Драгомановим [У postscritum-і до своєї статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» Франко так написав про розуміння Драгомановим суспільного ладу: «…можна сказати, що вчений історик розминувся зі своєю наукою і замість наукового викладу дав нам наївні міркування мужика, що не бачив світа і не потрафить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт і одинокою підвалиною суспільного зв’язку бачить свою особисту користь і приємність».], я не помилюся, кажучи, що товчок до гніву на Драгоманова дали Франкові листи Драгоманова до нього, які саме ладилися до друку. Вони, ті листи, роз’ятрили старі рани, які спричинив Драгоманов Франкові, очевидячки, не маючи на думці спричинити їх, і підняли «бунт» у Франковій душі проти Драгоманова. Через те ще яскравіше Франків гнів виявився у передмові до першого тому листів Драгоманова до нього: там той гнів перемінився просто у ненависть до Драгоманова.

Франко, на скільки знаємо, бачився з Драгомановим віч-на-віч і розмовляв з ним довше усього два рази, у 1890 і 1892 рр., себто тоді, коли Драгоманів лікувався у Відні у славного Нотнагеля. Про 1876 р., коли Франко лише бачив Драгоманова в аудиторії Омеляна Огоновського, а пізніше познайомився з ним в «Академ. кружку» й може сказав кілька слів до нього, нема що й згадувати. А так вони зналися лише з переписки, яка почалася між ними десь зимою у 1877 р. з приводу арешту Павлика і тривала до самої смерті Драгоманова. Може в тому і все лихо, що вони зналися лише з листів, бо живе слово, яке воно не було би, я думаю, не допустило би було до яскравих конфліктів між ними.

У Драгоманова повстала була ідея створити у Галичині базу для своєї культурної діяльності, – він хотів, як писав Франкові 26 вересня 1884 р., мати в Галичині «громаду прогресистів», нехай «найбільше поміркованих, та безповоротних», яка притягала б до себе галицьку молодь і «прогресивні елементи з українців російських». Очевидячки, Драгоманів бажав собі скласти громаду прогресистів, яка сліпо була б віддана йому, не ходила «на совіт нечестивих» і йшла за його голосом у всьому, включно до правопису. Але підібрати людей до такої громади було дуже трудно Драгоманову, тим паче, що приходилося йому вибирати людей для своєї мети у Женеві, здалека, та ще до того був же він страшний у Галичині з приводу своїх ідей. Давні галицькі приятелі після арештів і процесу в 1877 р. покинули його і зав’язком його вимріяної громади залишилися, можна сказати, тільки Франко і Павлик, особливо перший, який був мало слухняний, але якого все ж таки вважав він талановитішим за другого. Драгоманов ладен був дати навіть стерно в руки Франка [У листі а 18 вересня 1885 р. писав Драгоманов до Франка: «З теперішних галичан Ви більше других маєте даних стати проводирем нової партії»…], одначе Франко не похочував взяти його, – він волів бути рядовим, ніж командантом.

Ідейно Драгоманів і Франко були собі дуже близькі люди, але на точці тактики вони розходилися. Франко любив заходити на «суд неправих», там «за правду» «голос свій підносити» і «термосити» «сумління» нечестивих, а Драгоманов власне таку тактику Франка уважав за нетакт, – бо не годилося Франкові як його приятелеві працювати у купі з його ворогами, – а навіть за зраду прогресивних ідей. Драгоманов стояв на тому, що «кому багато дано, з того й потребується багато», і справді ставив великі вимагання до наукової праці Франка, без сумніву, маючи на оці, – не що інше, як власне славу Франка, як великого європейського вченого, але праці, які читав він, не завжди стояли на висоті вимагань Драгоманова. Драгоманов цінив Франка, як белетриста, але не любив, коли він відступав від реалізму «то з фантазії, то з символізму і тенденції». Накінець і літературні орудки Драгоманова не полагоджував Франко так, як бажалось йому, напр. справа з листом Тургенєва з заміткою Драгоманова, з рефератом для «Етнограф. кружка», з життєписом у «Життю і слові» тощо.

Отсі відхили від ідеалу, яким Драгоманов хотів мати Франка, й були джерелом частих конфліктів Драгоманова з Франком, ба навіть дуже близького вже у 1886 році розриву приязні між ними («ми тепер різного поля ягоди»). Драгоманов був чоловіком високої моралі, високо ідейним, широко і глибоко освіченим чоловіком, без компромісів, коли йшла боротьба за принципи; чоловіком чистим, з дуже чутким сумлінням і при тім у справах принципу «без милості до своїх і чужих». Як розказує п. Лідія Драгоманова-Шишманова [Нова Україна, червень, 1923 р.] та й, як самі знаємо з його листів, Драгоманов уже з природи був «страшенно гострий на язик», а вже за несерйозність, поверховість, безпринципність він колов і пік своїм сарказмом до живого.

Щоправда, Франко стояв високо етично і принципи були в нього, та й ідейний був, і працював понад сили, але Драгоманов, пізнавши в ньому неабиякий талант, ставив до нього великі вимоги, узяв його в свою ідейну опіку і за кожну його неслухняність, за його á rebours-ність, за його відхил від свого ідеалу, він писав до нього листи «без милості». А слова Драгоманова сердиті, хоч любов’ю напоєні; саркастичні, хоч власною мукою диктовані; гіркі, хоч заправлені солодощами чистого духа, падали у Франкову душу вразливу, мов листочки мімози, і лишали по собі незатерті сліди, незагоєні рани…

Франка мучили догани і гостра критика Драгоманова; мучили його листи, в яких було багато розуму, але замало серця, і створили у Франковій душі жах перед Драгомановим. Франко такий енергійний, відважний, згодом почав боятися Драгоманова. і той жах так глибоко закоренився був у його душі, що, коли Франко занедужав, той жах у хворій душі розвинувся у страшного демона і – мучив його бідну душу до самої смерті [Д-р Володимир Щуровський у своїй статті п. н. «Іван Франко серед українських січових стрільців» (календар «Червоної калини» на 1927 рік) пише, що під кінець життя Франка «з’являвся дух помершого батька або Драгоманова. Провадив поета зі собою в космічні простори і показував уладження надземного світа. Це величаві будівлі з заліза і каміння, уладжені з вибагливою розкішністю для праведних, а для грішних тісні комори з дивовижними машинами для тортур»].