12. Відвідини дому І. Франка
М. Мочульський
Коли-не-коли заходив я до Франка додому. Він купив собі 1901 року невеличку площу при вулиці Понінського ч. 4 і поставив собі незабаром на ній гарний будиночок, який і любив він дуже, у якому написав свої найкращі твори й у якому перестало битися його серце. Коли я входив до поетового будиночка, оточеного деревцями, по високих кам’яних східцях, мені мимохіть нагадувався монастир. Я раз і сказав це поетові, коли він відчиняв мені залізні двері до цих східців, і порівняв його тоді з монастирським двірником, а він усміхнувся і сказав: «так, ks. Ambroży – sługa boży». Довкола хати панувала тиша, хіба часом галасували поетові діти або співала птаха в недалеких кущах. Двері від хати були зачинені і захожих впускала поетова дружина – невеличка, сухорлява жінка з блискучими чорними очима і з гладко зачісаним чорним волоссям. Зодягнена просто й убого. Вона, коли захожий був їй незнайомий, питала з порога коротко, вривчастими словами: «До кого? За чим?» Коли поета не було дома, вона казала: «Нема Франка!» – і двері зачинялися перед захожим.
Кімнати в поета були вряджені бідно. Мебель проста, примітивна. Лише кілька картин окрашувало стіни: портрети Шевченка й самого поета роботи арт. Юліана Панкевича, «Вид на Дніпро» роботи арт. Труша [Крім згаданих картин висіло на стінах, у всіх кімнатах, багато картинок у чорних узеньких рамках – з різноманітними рибами]. Мабуть і вся окраса. На довгім, простім столі – сила книжок, паперів і гарний ріг, що його подарувала поетові арт. Соломія Крушельницька. За отсим столом і працював поет. Під стінами стояли полиці та невеличкі шафи з книгами, а було їх доволі. Книги стояли на полицях, не раз у двох рядах, у найбільшім порядку. Поет, як рідко котрий поет, завжди знав, де шукати бажану книгу. Брошури, листування та інші матеріали оправляв поет в осібні книги. Робив він це тому, щоби, як казав, не пропали йому під час поліційних трусів. А так завжди міг бодай перевірити, що пропало й де шукати його. В невеличкій шафі переховувалися рукописні матеріали. Свої поезії ховав поет у звичайну паперову коробочку. Гарних гаптованих течок не було в нього. Писав він не на гарнім гладкім папері, а на клаптиках паперу, що попадали йому під руки.
Поетова дружина, Ольга Хоружинська, походила з Києва. Вона була «толстовка». Сама одна хозяйнувала: прибирала хату і ладила прості страви. Служниць не було у неї ніколи. Не любила, щоб письменниці приходили до чоловіка. До грошей прикладала малу вагу. Коли селянка поставила собі якусь ціну напр. за суниці, то вона давала їй удесятеро більше. Як то стільки разів треба схилятися по суниці, щоб їх назбирати, і так мало жадають за них. Сама ж вона людина освічена і я сам бачив, як вона помагала деколи поетові у літературній праці: перекладала з французької мови і переписувала до друку, якщо треба було.
Як на одіж, так і на їду Франко був дуже невибагливий. Задовольнявся чим-будь. Поза домом їв також прості страви. Не догоджував собі. Не курив. Напитків майже не вживав. Пив часом пиво, але мало; під кінець життя любив баварське. Вино пив з водою. Жив, як аскет.
Найбільшою радістю у життю поета було, коли він наловив багато риб або назбирав багато грибів. Як на рибах, так і на грибах розумівся він дуже добре. Мріяв через усе своє життя мати свій власний ставок з рибами і, як усе в його життю, так і ця мрія не сповнилася йому ніколи.
В. Охримович пише [Новий час. 1926 р. ч. 49], що Франко не любив товариства. Але ж Франко любив товариство, лише на жаль, не мав доброго і не завжди мав час на товариство. Довкола себе любив він рух. Найкращий доказ, сам брав він велику участь у вічах і стикався багато з людьми. Не утікав від людей і дуже радий був зустріти созвучну душу. Деколи ходив він до театру і на концерти. Музику і спів любив він дуже.
У гостях бував наш поет рідко. Не ставало у нього часу. Найчастіше я бачив його у Грушевських, а часом заходив до Гнатюків. До Грушевських завів мене навіть сам поет. Не будучи знайомим з Марією Сильвестрівною, дружиною Михайла Сергієвича, я не хотів іти на перший раз у звичайному одязі, але поет потягнув мене за собою: «ходіть, вони гостинні люди і не знають етикету! Будете, як у себе дома!» Поет почував себе вільно у Грушевських, бував веселим та гутірливим і любив ходити до них. Недаром присвятив він свою найкращу повість «Перехресні стежки» – «Марії і Михайлові Грушевським на доказ щирої приязні». У вільних хвилинах, особливо літом, їздив поет на село до приятелів і знайомих.
Франко був мовчазний і не любив звірятися перед ким-будь. Душі не відчиняв навстіж, бо знав, що люди увійшли б зараз до неї з брудними чобітьми. Він більше любив прислухатися, як інші говорили, а тоді і сам сказав кілька слів. Але часом оживлявся і ставав говірким.
Супроти жінок поет був ніжний, привітний і ласкавий, але трохи несміливий. До молодих письменниць ставився уважливо і м’яко. Коли я написав раз трохи гострішу критику на перший збірник поезій Христі Алчевської п. н. «Туга за сонцем», поет поспитав мене: «Ви бачили Христю»? Я кажу: «живої не бачив, тільки портретик у збірці поезій»… – «То мало», – каже поет, – «коли ви побачили б її живою, ви не писали би такої критики». Тоді написав він сам оцінку і надрукував її у «Л. н. віснику» (1907 р., кн. VII).
На подружжя дивився Франко як на компроміс двох людей різного полу. Таку думку виявив він раз мені; таку виявив він і у «Перехресних стежках» (с. 256).
Як хто прогрішився проти поета, він не довго носив гнів у свому серці. А коли сам зробив кому кривду у першому гніві, жалував того і старався направити зло.
Д-р Андрій Чайківський причинився головно до того, що Франка за його соціалізм усунено колись з студенського товариства «Дружний лихвар». Чайківський писав у «Літ.-наук. віснику» за 1904 рік [3 часів переполоху. Кн. II, с. 113]:
«Мені самому за себе соромно, що я до такого діла міг приложити руку, але тоді не лиш я сам був рад цьому, але діждався признання від старшої братиї за мою проворність і енергію».
Хто інший, як Франко, може був би до смерті не простив Чайківському обиди, хоч як давно вона сталася, та Франко не лише простив йому обиду, але один з перших заохотив його писати; на конкурсі «Зорі» заступався за ним, щоб його «» поставити на першому місці [Новий час, 1926 р., Ч. 42], а й пізніше завжди з великою прихильністю промовляв за ним, коли його який твір мав друкуватися у «Літ.-наук. віснику» або коли йшла річ про висоту гонорару за надрукований твір.